Червень. Барселона

Каталонці проголосували за нову хартію своїх взаємин із Іспанією, що утверджує їхню власну державність і національну самостійність (і податкову незалежність — можна було б цинічно додати, але чи варто дорікати людям за те, що вони бажають бути не тільки самостійними, але й багатими? Хто цього не бажає?). Можна було б не звертати уваги на це каталонське рішення, якби воно певною мірою не віддзеркалювало нової європейської тенденції — стрімкого переходу від Європи держав до Європи регіонів. При цьому вже існуючі держави навряд чи зникатимуть з політичної мапи світу. Просто самі можливості центральних урядів і парламентів ставатимуть дедалі більш символічними, історичними, непрактичними. А баланс взаємин на старому континенті буде досягатися за рахунок непростих взаємин між сильними регіонами і впливовими європейськими структурами.

Звичайно, це не загальна тенденція. Є країни, в яких сама держава — вже регіон. Є країни, в яких регіональне мислення було настільки причавлене, що ще нескоро оговтається і перейде від туристичної у політичну площину. Однак напрям зрозумілий — Європейський Союз став саме тією організацією, під дахом якої проблемні регіони континенту дістають можливість розв’язати свої проблеми, не залишаючи давніх державних утворень. А держави — не полемізувати із власними громадянами, що уявляють собі інший шлях розвитку, а навпаки — знаходити із ними неприємний, однак потрібний компроміс.

Україна — хоч би яким довгим був її шлях до Європи — має перед собою реальний вибір між Україною самостійних регіонів і Україною територіальної консолідації. Тільки маємо розуміти реальність: шлях до такої консолідації чекає нас саме на пострадянському просторі. Нашим сусідам по колишньому Союзу також невідоме слово «компроміс» і зрозуміле слово «приборкання». У Москві, як і у Києві вважають, що найкращий рецепт подолання самостійницьких настроїв — не забезпечити населенню того чи іншого регіону найбільш комфортні умови існування, а знайти порозуміння з елітою на місці. Однак усе це тимчасові рішення. Еліти приходять і переїжджають до столиць. А народ залишається.

Не хотів би твердити, що прихильники сильної унітарної України не мають рації. Просто вони мають усвідомлювати одну просту річ: у Європі не буде такої України. А буде Україна регіонів. Україна різних культурних традицій, різних мов, різних економічних моделей. Не здивуюся, що з часом у такій Україні і більшість податків залишатиметься десь в Донецьку, Львові, Ужгороді чи Сімферополі — бідний мій Київ. І на запитання: а чи подобається тобі така Україна — я навіть не бажатиму зараз відповідати. Я просто бажаю констатувати, якою вона буде. І хотів би, аби політики, які зробили євроінтеграцію сенсом своєї кар’єри, придивилися до того, що відбулося в Барселоні. І, до речі, хотілося б, щоб на це звернули увагу й ті, хто вважає, що приємна для них модель державності — країна регіональної самостійності — може бути побудована тільки у спілці із старими союзниками. От якраз усе навпаки!