Час невивчених уроків

За радянських часів ми нічого не знали про наших правителів. Вони були настільки ПОЗА і НАД людьми, що брав сумнів: а чи накопичуються у них шлаки і чи відвідують вони туалет? Сьогодні правителі на очах. Вони не лише всмак розповідають про себе рідних, свої захоплення, звички, дитинство й отроцтво, але передусім «зривають маски з усіх, хто заважає служити інтересам народу, його благу». Керуються, певне, одним і тим же постулатом: «Ніщо так не компрометує політика, як брак зустрічного компромату». І поливають, поливають одне одного... От яку притчу у зв’язку з цим розповіла газета: «Коли євреї обрали Мойсея рабином як благочестиву людину, то підвівся Соломон і ска­зав: «У нього дочка — повія». Мойсей заперечив, що у нього взагалі дочки нема. Звернулися до Соломона, мовляв, як тобі не соромно казати неправду? І Соломон відповів фразою, що цілком може слугувати епіграфом у будь-якій війні компроматів. Її і ведуть сьогодні постійно непорядні бійці. Соломон сказав: «Я не знаю, є в Мойсея дочка чи ні, моя справа — сказати». Давно це було, але брехуни говорять досі, і їм вірять. Тому що, певне, дуже хочуть вірити» («ДТ» від 6.09.1997).

У влади — мертва хватка. Скільки людей із чудовими, здава­лося б, задатками ламалися в її залізних обіймах, деформуючись (під впливом депутатської недоторканності або високих крісел) у довічних моральних виродків. От і наші парламентарії, котрих спостерігаємо по телевізору — всіх разом і кожного окремо. Один дрімає. Другий читає. Третій і четвертий б’ються. П’ятий їх рознімає... І при цьому вони серйозні до занудства, просто переповнені своєю значимістю. Європейцям, пересиченим політичною стабільністю, напевно, страшнувато спостерігати за нашими візантійськими іграми. Окрім того, наш політикум — країна глухих. Ніхто нікого не чує.

На жаль, в історії незалежної України так було завжди. От що писала газета 1995-го: «Всі бюджети останніх років крутяться навколо одного й того ж гамлетівського запитання — «Бути чи не бути?». Втім, постулат «інфляції не бути», здається, відпав остаточно. Глибока структурна криза іншого варіанта просто не уявляє. Але вже коли призначено «бути», то хоча б як у колишніх побратимів зі Східної Європи та Прибалтики. Але у нас шкалить за межу 5% на місяць, а це 60% на рік. Виявляється, ми досі попереду планети всієї. Якщо не з балету, то з інфляції» («ДТ» від 25.03.1995).

А от ніби відповідь на цю статтю: «Нехай ЗМІ не лякають населення дикою інфляцією. Інфляції не буде. Слово президента!»… (З інтерв’ю Л.Кучми, «ДТ» від 21.04.1995).

Через вісім місяців: «Цього року в Україні, за словами прем’єра, вперше вдалося подолати інфляцію, а також «вдалося досягти такої ситуації, коли ціни не зростають, а зарплата збільшується» («ДТ» від 30.12.1995). Виявляється, марнослів’я треба прощати не лише жінкам і президентам, а й прем’єрам, бо рік був важкий і інфляція бушувала на повну силу.

Щорічно парламент переживає чергову бюджетну одіссею. «На початку грудня Верховна Рада взялася усерйоз вирішувати нашу з вами долю. З перших же слів, виголошених із трибуни, стало ясно: обговорення бюджету не буде, пакета законів не буде — економіка закінчилася і почалася звична карликова політика на повен зріст» («ДТ» від 7.12.1996).

Минуло три місяці. Голова бюджетного комітету ВР Мико­ла Азаров в інтерв’ю: «Нагнітати пристрасті не слід. Бюджет-97 ми приймемо обов’язково. Хочу нагадати, що бюджет-94 було прийнято 6 квітня 1994 року, а бюджет-95 — 2 квітня 1995-го. Приймемо бюджет, не хвилюйтеся» («ДТ» від 1.03.1997).

Минуло ще два з половиною місяці. Відкриваємо «ДТ» від 17.05.1997, читаємо: «Голова бюджетного комітету ВР і глава Державної податкової адміністрації Микола Азаров із трибуни запевняв, що бюджет-97 буде прийнятий не пізніше від березня. Сьогодні надворі середина травня, а отже, бюджетне «приймання» пролонговано до кінця червня. Тому наше перше запитання головному бюджетникові країни було цілком прогнозованим: «Коли, нарешті, буде прийнято бюджет на поточний рік?» Азаров: «Насамперед я хочу застерегти від однієї поширеної помилки: от буде, мовляв, прийнято бюджет, і ми відразу вирішимо всі проблеми. Не буде цього, пани хороші! Не буде тому, що новий бюджет — це передусім закон жорсткої економії. А либонь бюджети всіх областей складені із завищенням як дохідних, так і видаткових частин. Наведу приклади...» І ще багато-багато таких же довгих думок і розмірковувань. Але перше (і головне) запитання так і залишилося без відповіді.

Журналісти пишуть і писали раніш (підшивка «ДТ» свідчить) про «НЕПРИМЕНИМУЮ» опозицію, про БІЛЬШІСТЬ, яка частіше не «за», а «проти», про депутатів-привидів, які місяцями не відвідують засідань, про те, як непросто висвітлювати роботу… Цитую: «Останнє рішення секретаріату парламенту говорить: захистити від журналістів фойє, де вони напряму спілкувалися з депутатами. Начальство розуміє: ну, не демосфени у нас депутати, не демосфени. І говорять вони так, що іноді й самі не розуміють, що сказали. Однак журналістам потрібно знати точно, що саме сказав той чи інший парламентарій принаймні для того, щоб їх, журналістів, не звинуватили в «перекручуваннях слів і думок обранців українського народу» («ДТ» від 6.09.1997).

Кадри, які нічого не вирішують. Але у них досі «паперів», «програм», «планів» — громаддя. Шурхіт цієї колосальної інтелектуально-бюрократичної роботи оглушає. «Випадків, коли «після бою кулаками розмахують», намагаючись «знайти винних», котрі готували той чи інший документ, не злічити. Взяти хоча б декрет про трасти, які реєструвалися як «товариства з обмеженою відповідальністю», не несучи майнових зобов’язань перед громадянами. Державний «мужик» перехрестився, як годиться, тільки після грози, коли керівники трастів, які «луснули», безвісти зникли, прихопивши із собою кошти вкладників. Стали шукати авторів декрету і тих, хто ініціював його появу. Не можуть знайти. І зрозуміло — не знайдуть»
(«ДТ» від 15.07.1995).

У нас чомусь із словом «правда» неодмінно асоціюється слово «страшна». Ось тільки кілька рядків із великої статті «Боротьба з тіньовою економікою — це боротьба за незалежність України»: «З початку 96-го викрито 35,9 тис. економічних злочинів (+46% порівняно з аналогічним періодом минулого року), зокрема розкрадань в особливо великих розмірах — 7,5 тис. фактів, великого хабарництва — 2277, фінансових і банківських шахрайств — 5412 тощо» («ДТ» від 23.08.1996). «Один дуже компетентний працівник Генпрокуратури: «Щойно почне втілюватися в життя оголошена президентом програма «Чисті руки», в країні вже без оголошення почне діяти програма «Швидкі ноги» («ДТ» від 8.02.1997).

Уже тоді, 10—15 років тому, саме журналісти, котрі намагалися говорити правду, призначалися винуватцями всіх бід і негараздів. «Невміння чути правду про себе — це, звісно, характерна риса багатьох смертних. Але багато смертних при владі переконані, що вже схопили Бога за бороду і забезпечили місце в історії. А тому що гіршим цей образ малюють інші (наприклад ЗМІ), то злішою й отруйнішою є їхня реакція на джерело інформації, то відвертішим є бажання і методи його удушення» («ДТ» від 6.09.1997).

А от що писав великий наш друг і постійний автор академік Іван Михайлович Дзюба: «Ох уже ці политікани-крутяги, котрі на ходу перескочили з комсомольської бойової тачанки в мирні буржуазні «тойоти» (чи що там ще шляхетніше?). Не знаю, чи бачила колись наша земля плем’я… нехороше. Обмину десятою дорогою такі марні питання, як культура особистості, горезвісна духовність та інші химери… Їхня глухота до народу, цілковита відсутність соціальної відповідальності і соціального сорому робить це нахабне плем’я чужим і далеким Україні. Прийде час, і прийдуть нові люди!» («ДТ» від 27.08.1997). Не прийшли. А час наш іде. Але чомусь весь час не в ногу з часом...