Чарівний світ Всеволода Нестайка: від тридцятитрьохрічної корови Контрибуції і чарки луципера до свинофірми «Рилос» і пошуку «скоробагатькОвських» скарбів

Його світ — тонкий візерунок дитячої казки, сплетений із тисячі чарівних образів і найдивовижніших створінь. Його світ — ніби золотаве мереживо сяйва кожного з нових поколінь. Здається, він говорить тими самими словами і малює тими самими пензлями, що й сотні інших письменників і казкарів, але чомусь його творів не можна випустити з рук, не дочитавши до кінця. Буває, кажеш собі: «Ну все, це точно остання сторіночка, бо вже часу нема», але чомусь не можеш відірватися ані від інтелігентної Пантери Ягуарівни, що викладає математику в лісовій школі, ані від сором’язливого зайчика Косі Вуханя, батько якого є співробітником Науково-дослідного інституту капусти, ані від загадкового клоуна, що, мандруючи століттями, шукає колись загублену людством сміх-траву, ані від отих двох симпатичних діток, отих тореадорів з Васюківки, які без кінця-краю потрапляють у неймовірні халепи. Так, ми говоримо про Всеволода Зіновійовича Нестайка — найвідомішого сучасного українського письменника і казкаря, лауреата літературної премії ім. Лесі Українки (за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії ім. Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії ім. Олександра Копиленка (за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя»), а 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури його знамениту трилогію «Тореадори з Васюківки» було внесено до особливого Почесного списку Г.К.Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

З дня виходу першої книжки Всеволода Нестайка минуло рівно п’ятдесят років (!), але ця дивовижна людина продовжує працювати, за що вдячні читачі і слухачі (так-так, саме і слухачі!) незмінно висловлюють йому свою подяку. Час іде, але казковий візерунок творчості цього митця ніскільки не тьмяніє. Чарівний світ Нестайкової книжки світить сьогодні так само яскраво, як і п’ятдесят років тому, хоча в ньому й відбулися зміни. Отож щоб дізнатися, як саме живе сьогодні українська казка в особі пана Нестайка і чим вона дихає взагалі, «ДТ» вирішило звернутися до відомого казкаря і письменника з низкою запитань:

— Казка супроводжує людину все життя. Після колискової — це перший літературний жанр, який вона опановує. Життя без казки важко уявити. Колись Комуністична партія в образі Надії Крупської оголосила казці війну, але, незважаючи на численні заборони, вона вижила.

Не секрет, що українська народна казка є особливою і має свої оригінальні витоки. Проте й класики української літератури теж подарували дітям чимало своїх творів-казок: згадаймо Івана Франка бодай із його «Лисом Микитою» та «Коли ще звірі говорили», Лесю Українку з «Біда навчить» і неперевершеною «Лісовою піснею», яка є справжнім скарбом української літератури. Особисто до мене «Лісова пісня» прийшла дуже рано – коли моїй старшій сестрі подарували її чудове подарункове видання з малюнками Їжакевича. Книжка була надзвичайно гарна, прекрасні ілюстрації були перекладені таким, знаєте, ніби «цигарковим» папером. І я чи не в першому, а може й в другому класі (точно вже не пам’ятаю) прочитав її сам...

— І якими були ваші враження?

— Прекрасні враження. «Лісова пісня» — це ж... (махає рукою), та що там казати! На все життя полюбилася мені Леся Українка, і от бачите, як сталося – згодом я став лауреатом премії імені Лесі Українки. Може тому, що дуже любив її твори. Взагалі-то, казка живе зі мною все життя, ще з далекого дитинства. Пам’ятаю, як колись із моїм двоюрідним братом Толею (його вже нема на цьому світі) малювали королів, принців, принцес і, звичайно ж, темних чаклунів. Адже без злих сил жодна казка не обходиться. Потім вирізали ці фігурки, гралися ними, а вже тоді «сочіняли» свої перші казки.

Ви ж, мабуть, знаєте, що в Радянському Союзі деякий час новорічних ялинок не було. Лише у 1936 році їх «розморозив» Павло Постишев. Пам’ятаю, як у будинку вчителя, до якого мене привела мама, вперше в житті побачив новорічне свято. Я був просто зачарований Дідом Морозом. Добре пам’ятаю, як, поклавши на стілець новорічний подарунок, пішов з ним танцювати. Думав, що мама подивиться за подарунком, але коли я повернувся, його вже не було. Мабуть, якийсь старшокласник поцупив. Мій перший у житті новорічний подарунок! Як я плакав... Мама, щоб якось утішити, повела мене до магазину на Хрещатику і купила «гаспарон» — страшенно смачну велику шоколадну вафлю. Після такого смачного частування мені вночі наснився сон, у якому Дід Мороз спершу подарував мені подарунок, а потім підвів до величезного годинника і, відчинивши його дверцята, показав ковалів щастя, які своїми молоточками кували на золотому ковадлі години щастя. Чому саме ковалі щастя? В той час дуже популярною була пісня: «Мы кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи», — і там далі римувався серп і молот, я вже дослівно не пам’ятаю. Так-от у моїй фантазії, можливо саме через цю пісню, виник образ ковалів щастя. Пригадавши цей сон уже в зрілому віці, я написав казку «Ковалі щастя», яка є в моїй збірці «Казкові пригоди і таємниці», яку, до речі, в цьому столітті було перевидано вже вдруге.

— Народження казки, мабуть, такий же таємничий процес, як і її зародження. А як ви ставитеся до народних казок? Багато хто говорить, що сьогодні вони вже не надто життєздатні?

— Українські народні казки просто прекрасні! Особливо мені подобаються ті, в яких багато дії, наприклад «Котигорошко», але переважну більшість наших народних казок вирізняє мало не повна відсутність дії. На мій погляд, основна їх принада — це драматургічна дія. До речі, за народними мотивами в мене є кілька казок, які сьогодні успішно йдуть у лялькових театрах. Так, казку «Лисичка-сестричка і Вовк Панібрат» вже кілька сезонів показують і в Київському ляльковому театрі, і в Полтаві, і в Кіровограді, і в Донецьку. Крім того, у мене є складена на основі фольклорних джерел лялькова казка-п’єса під назвою «Солом’яний бичок і рок-група «Козачок», яку також ставлять у багатьох театрах.

— До речі, Всеволоде Зіновійовичу, а ким ви себе вважаєте — письменником чи казкарем?

— Сонечко, мушу вам сказати, що і тим, і тим. Казкар-то я казкар, про це ще говоритимем, але починав я як прозаїк. Моя перша книжка була оповіданням про школярів і називалася «Шурка і Шурко», друга — теж, а ось третя — «В країні Сонячних Зайчиків», яка вийшла 1959 року, була вже казкою. Її відразу ж переклали кількома мовами (російською, білоруською, литовською, латиською, естонською, англійською і багатьма іншими), так що ще на самому початку вона набула якоїсь популярності. Але, знаєте, вже після того, як я написав трилогію «Тореадори з Васюківки», яку згодом було внесено до Почесного списку Андерсена і також перекладено багатьма мовами (серед яких бенгальська і арабська, якими, слід сказати, видавалося не дуже багато українських письменників. Трошки, бачте, я розхвастався...), і багато інших прозових, реалістичних та пригодницько-реалістичних повістей, я знов повернувся до сонячних зайчиків і написав повість-казку «Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків», яка одержала премію ім. М.Трублаїні. Потім вирішив продовжити цю тему і написав «В країні Місячних Зайчиків», так склалася трилогія, яка вже багато разів видавалася і перевидавалася. Сьогодні вона ввійшла до моєї збірки «Казкові пригоди і таємниці».

— А яке з видавництв сьогодні випускає найбільше ваших книжок?

— Ну, сонечко, це звичайно ж, «Веселка», у якій я пропрацював тридцять років. Там видавалися й такі чудові українські казкарі, як Анатолій Костецький (повість-казка «Дракон», «Хочу літати»), харківський письменник Радій Полонський («Таємниця країни Суниць»), Юрій Ячекін з його фантастичною повістю-казкою «Капітан Небреха», Юрій Ярмиш і багато-багато інших — усі вони чудові українські письменники, українські казкарі. Ну а з сучасних варто згадати Івана Малковича з його «Казками для малят» — це чудові казки, Василя Довжика... Взагалі перелічити всіх дитячих українських авторів неможливо.

— А ви могли б трошки розказати про другу редакцію «Тореадорів з Васюківки», що вийшла з обіймів «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ»? Це сталося так несподівано...

— Чого ж несподівано? Дуже сподівано. Колись Іван Антонович Малкович сказав мені: «Давайте зробимо нову редакцію тореадорів, бачте, минув час, світ трошки змінився. Україна стала незалежною. Може трішечки підправимо?». Спершу я вагався, але він мене таки вмовив, і я вирішив зробити нову редакцію, тобто прибрати ідеологічне нашарування. Але піонерів лишив — усе редагувалося дуже обережно. Додав кілька нових гумористичних епізодів і трохи переробив кінцівку — в нинішньому варіанті вона не патетична, як колись, а з усмішкою. Книжка закінчується тим, що мої герої всміхаються — і це добре, тому що для дітей гумор надзвичайно важливий.

— Скільки ви працювали над другою редакцією?

— Може, з півроку, а може, й менше.

— Щодо інших своїх книжок плануєте зробити щось подібне?

— Сонечко, я вже трошки зробив. На початку нинішнього року харківське видавництво «Школа» видало мою книжку «Одиниця з обманом», куди ввійшли повість «Одиниця з обманом» (за нею було знято фільм «П’ятірка з хвостиком»), яка в новій редакції перетворилася на «Дванадцять з хвостиком» (адже сьогодні п’ятірка — не надто гарна оцінка), і «Пригоди Грицька Половинки». У збірці є ще кілька оповідань, серед яких «Шурка і Шурко», з якого я починав свою літературну діяльність у 1954 році.

— Розкажіть, будь ласка, чому ж таки казкар і чому письменник?

— Ну, чому письменник — я вам вже сказав. Сьогодні я, мабуть, уже виключно казкар: продовжую «Незвичайні пригоди в лісовій школі», що вийшли у 1982 році. Мені самому настільки сподобалися герої цієї казки — зайчик Кося Вухань і їжачок Колько Колючка, що вони й досі переживають у мене різні пригоди і не лише на книжкових сторінках. Річ у тому, що раз на місяць на першому каналі нашого національного радіо я веду передачу «Радіобайка Всеволода Нестайка», яка вже десь півтора року ґрунтується саме на пригодах Косі Вуханя і Колька Колючки. Але, мушу вам сказати, що сьогодні писати казки для мене, з одного боку — легко, а з другого — ні, тому що зараз з’явилося багато того, чого не було в моєму житті і в моєму дитинстві — комп’ютер, комп’ютерні ігри, мобільники тощо. Але від прогресу нікуди не подінешся. І тепер у пригодах зайчика і їжачка я намагаюся використовувати сучасну техніку, тільки там вона трохи інакша. Наприклад, замість комп’ютерів мої герої використовують казк’ютери, замість мобільників — чаріфони. Крім того, в «Незвичайних пригодах у лісовій школі» є й інші сучасні мотиви. Ось ви назвали Хрюшу Кабанюк (перед початком інтерв’ю я поділилася своїми враженнями від прочитаної казки і згадала це дивне поросятко) — так-от, вона була чудовою дівчинкою, дуже симпатичною, і раптом її тато, Гаврило Рилович Кабанюк, несподівано забагатів, став, як кажуть у народі, скоробагатьком. Відкрив свинофірму «Рилос», яка займалася пошуком скарбів, побудував триповерховий свинарник. Хрюша стала їздити до лісової школи на мерсебісі. В неї навіть з’явився мавпячий охоронець. Але виникли проблеми. Я не буду розказувати, що і як відбувалося далі — нехай, кому цікаво, прочитають самі. Казка називається «Як ми рятували Хрюшу Кабанюк». Скажу лише одне — Хрюшу таки вдалося врятувати, і її тато, Гаврило Рилович Кабанюк, на честь такої події влаштував бенкет, а потім зробився спонсором лісової школи.

— Все так гарно, так по-казковому чарівно. У казці. Не в житті, адже нині українській дитячій літературі ведеться ой як нелегко, оскільки паростки її популяризації лишень ледь-ледь пробиваються... Що, на ваш погляд, можна зробити? Знизити ціни, поліпшити поліграфію, збільшити наклади?

— Так, звичайно. Але все залежить від держави. Дуже шкода, що наші «командири» дбають лише про себе і владу, а ось про книжки, особливо про дитячі, нічого й знати не хочуть. Якщо дитина не читатиме українських книжок, то вона щонайменше не знатиме української мови. Держава має йти назустріч. Треба, треба, щось робити. Якось домагатися, якось рятувати ту бідну Україну і ту бідну дитячу українську книжку. Добре, що цим питанням опікується Малкович, який один з небагатьох популяризує українську дитячу літературу. До речі, він робить чудову справу, видаючи того ж Гаррі Поттера українською мовою. Потеріана спонукає дітей читати українською – і це головне.

— До речі, а як ви ставитеся до Джоан Роулінг і її твору?

— Сонечко, ставлюся позитивно і вже не раз про це казав. Це дуже талановита письменниця. «Пригоди Гаррі Поттера» — книжка хороша, хоча я її повністю і не читав. Річ у тому, що я вже погано бачу і сам не можу читати. Дружина прочитала мені першу частину, і мені сподобалося, хоча, на мій погляд, Джоан Роулінг і передала, як то кажуть, куті меду — дуже захопилася, і через це з Гаррі трапляється аж занадто багато пригод.

— Мабуть, з моїми запитаннями на сьогодні все. Єдине, про що хотілося б запитати вас, Всеволоде Зіновійовичу, наостанку, — чи продовжуєте ви спілкуватися зі своїми читачами? Чи не забувають вони про вас?

— Читачі до цього часу пишуть мені листи, звертаються на «Радіобайку Всеволода Нестайка». Причому пишуть не тільки діти, а й їхні батьки і навіть ті бабусі-дідусі, що були колись моїми читачами. Тож контакт у мене є, і цей контакт постійний.

Ходить по світу

Старенький дивак

Годинникар Тік-так,

Добрі хвилини шукає,

В торбу червону складає.

Тік-так... Тік-так...

Тік-так... Тік-так...

Старий дивак.

Всеволод Нестайко. «Пересадка серця».