Бути чи не бути алармістом?

Бути алармістом сьогодні дуже легко. Важко не бути алармістом: підстав для тривоги у зв’язку із сучасним станом суспільства достатньо. Бити їх за безцільні крики чи не бити, визнаючи за ними правоту й погоджуючись спільно шукати вихід? Зрозуміло, що в суспільстві багато що скасовується. Може, не за горами зміна звичної структури суспільства, яка була видимою і впізнаваною в усьому досяжному для огляду минулому. Скажімо, на думку філософа Олександра П’ятигорського, нині відбувається прискорена мобілізація активів минулого для такого собі рішучого кидка, триває різке переорієнтування, для чого весь масив досягнень минулого переганяється в тотальну актуальність.

Так, слова «культовий», «креативний», «знаковий», словосполучення «усе й відразу», «без клопоту (зусиль, проблем)», імперативи «подумай», «гарантуй», «застрахуйся» — лише ознаки особливого прийдешнього виду діяльності — без творчості. Стосовно поняття «креативний» можна уточнити, що в контексті офісної лексики воно означає, швидше, не «творчий» у широкому значенні, а здатний трохи відхилитися від усталеної в цій компанії процедури створення текстів чи інших продуктів, причому граничні умови ставляться дуже жорстко. Триває жонглювання симулякрами, вихолощеними символами, які вже нічого не означають. Дедалі частіше вимовляється тільки те, що санкціоноване бути вимовленим, і це не релікт тоталітарних часів, це нинішня реальність. Інакше кажучи, «роблення» відбувається за зовнішнім наказом, а не за внутрішнім спонуканням. Так, важлива новина в газетах не важлива сама по собі, вона лише подана як важлива і лише в цьому сенсі й важлива.

Здається, індивід і соціум (система) остаточно розмежувалися. Ще Хайдеггер позначив цю проблему, радикально протиставивши соціальну й індивідуальну свідомість. Але Хайдеггеру і не снилося таке окарикатурювання соціокультурних інститутів та їхніх підвалин, яке відбулося пізніше.

Якщо у традиційні епохи система гарантувала індивідові розвиток, тобто між системою та індивідом існував договір про якесь взаємне благо, то в постсучасності нічого цього вже немає. Кожній дитині сьогодні необхідно пояснювати, що система пропонує їй різні можливості, проте ніщо з запропонованого не гарантує нічого. Ти можеш закінчити інститут, але чи станеш ти хорошим фахівцем — залежить лише від тебе. Ти можеш повірити у Христа, але чи станеш ти хорошою людиною – залежить лише від тебе. Ти можеш вступити в партію, але визначати, чи правильний її курс, доведеться тобі самому. Ти можеш прослухати курс з історії етики, але вирішувати, що добре і що погано, доведеться тобі самому.

Соціальні машини є, але працюють вони за своїми критеріями, не за людськими. Показники, за якими звітують партія, церква чи університет, — не ті, які важливі для людини, що перебуває всередині їх. Натомість зростає відповідальність індивіда. А свідомість знижується. Хоча теоретично свідомість, здатність інтегрувати різні суспільні механізми повинна зростати пропорційно знедушенню соціальних інститутів. Лихо в тому, що люди сьогодні — ще старого типу, «ув’язнені» під старий вид соціальних підвалин. Тому мають існувати механізми — раніше їх називали «традиціями», — які допомагали б визначати, правильна та чи інша етика, чи того тебе навчають. Цю допомогу більше взяти нізвідки — і кожен розпочинає з нуля...

Час разюче швидкої інфляції соціального й культурного капіталу. Культурний капітал — своєрідний аванс довіри. Якщо цей аванс зберігається довго, можна копітко над чимось працювати, зрідка виступаючи з черговими ударними досягненнями, і тебе прийматимуть прихильно.

Якщо культурний капітал видихається, доводиться або ж постійно бути на очах — тобто видавати досягнення менші, але частіше, ризикуючи так ніколи й не добратися до великих звершень. Або щоразу завойовувати репутацію заново, подаючи перед ударним виступом серію наперед заготовлених підходів чи повторів. Що теж не йде на користь головному.

Втім, у культури є і власні механізми змін, які відбувалися тисячі років, із труднощами долаючи застиглі, омертвілі форми. Однак тепер згаданий капітал згоряє з дуже великою швидкістю, і це відбувається вже точно не для таких дрібниць, як, наприклад, струсити з арени покоління із застарілими поглядами. Для цього історія завжди використовувала підручні засоби. Ні, відбувається щось зовсім інше.

Якщо нові норми-цінності та різноманітні смисли чекають нас попереду, а це — лише цілком закономірний період оновлення, то, звичайно, можна не тривожитись. Але буває, що деякі речі відходять у минуле назавжди. І в цьому плані, у цій їхній площині — вже більше нічого немає. Цілком під силу уявити суспільство, в якому або зовсім не існує, або значною мірою вивітрена роль соціальних капіталів. Схоже, таке суспільство намагається формуватися на наших очах.

Проблема полягає не просто у відсутності культурно грамотних людей. Зрештою, для чого нам потрібна культура? Звідки йде це «замовлення»? Просто здорова людина є людиною культурною (чи релігійною, яка живе духовним життям). Людині для того, щоб елементарно вижити, потрібне внутрішнє, духовне життя. Інакше вона просто збожеволіє. Тому на карту поставлене виживання людини як виду. Не більше й не менше.

Поки що альтернатива лише одна: молодість, краса і здоров’я. Решта дешевшає. Просто згоряє, і все.

Подивіться на живопис, фото, кіно. Погляньте на розумову діяльність. Ті фігури думки, які тепер запросто «закручує» будь-хто, були недоступні селянинові двісті років тому, а селян у ті часи було 90%. Тепер же «це роблять усі», а якість не така вже й важлива.

Здавалося б, це неминуча плата за розвиток: суспільство хоче нових ідей, зміни парадигм. Проте з усього видно, що не потрібні ні нові ідеї, ні, тим паче, парадигми. Зрозуміло, таланту ніхто не скасовував. Усі ваші здібності — при вас. Ідеться про інше: немає ситуацій, у яких колишні прояви цих здібностей зараховувалися б вам. Є тотальний сумнів у тому, що професіоналізм, досвід, накопичене вміння щось означають. Швидкість інформаційного обміну така, що немає часу вирізнити, помітити й усвідомити унікальність індивіда.

Зовні картина така. Масово виникають нові професії, оновлюються старі, куються нові фахівці. Однак це — лише поверхня. І раніше бував масовий «нерест» нових навичок. Здається, все значно глибше. Культура XIX століття була запозиченою. Систему цінностей вона успадкувала — у широкому сенсі — від колишнього християнського суспільства. Цим визначалися речі, які належали до форми, не до змісту. Стиль був запозиченим, зміст – новим. Протягом ХХ століття цей пережиток був усунутий. Стиль став відповідати наповненню, і культура виявила, що вона більше не цінна. Отож теперішнє знецінення закономірне. Культура себе з’їла, думаючи, що її ще багато. А коли виявилося, що вона — лише звичайний товар, настала розв’язка.

Старі культурні форми впали, нові не визначилися. В порожнечі витають уламки. Кліпи і кліпова свідомість, знаки, які втратили більшу частину смислового навантаження, зрівнялися в цінності зі знаками фірм-виробників. Мистецтво спробувало на зуб усі можливі заборони своєї ціннісної системи-оболонки, і система вичерпалася. Ми втрачаємо цінності, оскільки втрачені інститути їх зберігання.

Зрозуміло, можна сказати, що це все вже було — і крах релігій, і злами господарських устроїв, і дефолт знань, і загибель цілих систем. Але не було глобальної системи знань, постійно відбувалася взаємопідміна, зміна систем. Тепер зміни не бачити, оскільки банк — єдиний.

Культура, соціальні механізми не просто так існували в історії, вони виконували певні функції. Тепер від них — сама іржа, і робити вони майже нічого не можуть. Машині ж суспільства потрібно котитися вперед. Отже, споруджуватимуться зовсім інші, не культурні, не виведені з минулої історії соціальні інститути, які стануть зшивати соціальні взаємодії. Швидше за все, це буде якась прямоточна система на кшталт «увазив — склямкав».

Таке відчуття, що шукають, будують принципово іншу форму цивілізації. Попередня була пов’язана з нагромадженим досвідом, традиціями знання, професії. А тепер ніби робиться спроба — може, виживемо без цього? Чи можна універсалізувати працівника (або принаймні звалити тягар спеціалізації на його власні сили, а не на соціальні інститути), відмовитися від інститутів підтримки культури? Зовсім новий проект виходить. Цікаво побачити, що за цим проектом стоїть, які його ідеї. Та якось дивно... Тиша. Мовчать, ні пари з вуст. Усі заклинання про ефективність тощо — лише поверхня, за якою стоїть нова раціональна ідея упорядкування цивілізації, створювана де-факто. Не як в епоху Просвітництва, коли філософи продумували деталі, йшло обговорення, якою буде система, в яке місце соціального проекту її буде вмонтовано. Теперішня виплавляється зовсім інакше — самою тільки силою фактів...

Залишаючись у рамках образів, можна сказати так: ідеї будують світ із живого, конструкти пробують із мертвого. Раніше, давно, конструкти були неможливі. Більше, ніж купа каміння, з них нічого не виходило. Тепер із мертвого можна побудувати вже багато що. Звідси надія: а чи не можна вибудувати весь світ по-мертвому? Масу інтелектуальних зусиль докладено — цікаве завдання! Адже з живим неприємність така, що немає рутинного механізму розуміння живого. Цього не можна гарантовано навчитися — треба власні сили витрачати, щоб зрозуміти. Складно. Ненадійно. А мертве можна розуміти рутинним чином, навчати цього швидко й ефективно. То, може, воно краще?

У суспільстві поступово відмирають інститути, які працювали з допомогою нагромадженого знання. Їхнє місце — з різною удачливістю, а іноді з прямою шкідливістю – обіймають інші соціальні інститути, які не базуються на пам’яті. Серед їхніх характерних рис — миттєва кмітливість, побудова схем, шаблонів, придатних для деякого кола ситуацій, безліч різних способів відмовитися від речей нудних і обтяжливих, пов’язаних зі зберіганням досвіду. Дія, ідеальна по-сучасному, має бути миттєвою. Глянув — зрозумів — вирішив. І без скигління. Якщо щось так не вирішується, якщо з наскоку не виходить, то не рішення вважають невдалим. Весь пласт завдань іде під воду, всі грані реальності, в яких не можна так діяти, перестають відтворюватися. «Не працює — то й не треба». Як наслідок — «масовизація», прикладні знання замість фундаментальних, вимирання цілих професій, нова еліта, яка рекрутується іншими способами, зовсім не культурними, а, швидше, товарними. Це не внутрікультурні «суперечки», які неодноразово вже бували. Це скасування самої культури. І вже немає позиції, з якої можна було б оцінити те, що відбувається.

Ще зовсім недавно, у радянську епоху, яку ми так ганимо, була культура нормативна. На чолі суспільства стояла якась культура, її можна вважати як завгодно потворною — ідеологізованою, мілітаризованою, — але вона була. І тому якісь культурні рефлекси, відсвіти лежали на суспільстві. Тепер ми живемо в суспільстві некультурному (чи позакультурному), тому пов’язані з культурою речі тонуть. Тодішня культура була якоюсь формою — бідною, насиченою запереченням безлічі багатших форм, потворною, але — формою. Сучасна культура — без форми.

У минулому держава виступала поганим, порочним, але все-таки хранителем знань. Сьогодні інформація остаточно розминулася зі знанням. Навіть добрі навички користування пошуковими системами в поєднанні з умінням кваліфіковано відділяти джерела, котрі викликають довіру, від недостовірних не перетворюють інформацію на знання. Знання — це будівля. Немає фундаменту — немає будівлі. Культурний капітал — здатність розглядати явище в усьому багатстві його зв’язків, аналогій, плюс здатність формувати судження про нього на підставі власного досвіду, переконань. Це результат тривалої безперервної внутрішньої роботи, постійного свідомого й підсвідомого аналізу.

Знання — результат внутрішньої інтелектуальної роботи, інформація при цьому дістається практично безплатно. Знаю — отже, можу ретроспективно відновити весь ланцюжок виникнення цього знання і як мого особистого, і як надбання цивілізації. Технології пропонують новий механізм: навіщо потрібне знання, якщо досить просто отримати потрібну інформацію в готовому скопійованому вигляді? В результаті замість знання ми одержуємо власну інтерпретацію чужих інтерпретацій.

Резюме: потрібні культурні форми, які б жили самі й животворили сучасне суспільство, що мертвіє і деградує. Оживити суспільство можуть лише нові форми культури. Влада такого зробити не зможе, економіка — теж. У принципі, цензуру, у прямому, директивному сенсі, може встановити держава. А ось цензуру метафоричну, «цензуру душі», сформувати дуже й дуже важко. Звісно, спокуса велика, і вона весь час «робиться», але прямим маніпулюванням тут нічого не доможешся. Справжня цензура — надто складна штука, щоб маніпуляції давали потрібний ефект. Однак не те виходить, хоч як пробуй.

«Складне» заважає суспільству. Після тисячоліть тяжких пошуків люди хочуть дозволити собі думати, що вони можуть не думати і при цьому повноцінно жити. Виробляється нова форма повноцінності, яка насправді глибоко неповноцінна. А хтось грає на цьому. Комусь хочеться, щоб наші потреби були ще простішими, прогнозованішими і, наскільки можна, нескінченними. Все, що намагається протистояти цьому, потрапляє під каток.

Алармісти, які говорять про роздоріжжя і глибоку кризу, просто не бачать, перед чим вони стоять, і побиваються з приводу калюжі, яку не перейти, не забруднивши черевиків. Однак там, далі, зовсім не калюжа...