БУРЯ В СКЛЯНЦІ ВОДИ

Перед V звітно-виборчою конференцією Федерації легкої атлетики України не на жарт розгорілися пристрасті, схожі на передвиборну кампанію за політичну першість і владу в країні. Валерій Борзов, заслуги якого в практичному спорті всесвітньо відомі, на посаді президента федерації виду спорту, що приніс йому безсмертну славу, нажив багато ворогів, як і на інших посадах, котрі обіймав олімпієць по закінченні виступів у спринті. Характер у Валерія Пилиповича настільки нордичний, що не дозволяє йому ставитися до людей бодай із удаваною теплотою, а це, за інших наявних усе ж таки вад, оточуючих не дуже приваблює. Оскільки виступ українських легкоатлетів на Олімпійських іграх у Сіднеї, хоч як його намагаються видати за цілком задовільний, таким не є, і в будь-якому варіанті залікові місця з четвертого по шосте та дві бронзові медалі ніяк не можуть дорівнювати єдиній золотій медалі Інеси Кравець в Атланті, то й об’єктивні причини для заміни Борзова, природно, його команди знайти зовсім не важко.

Перед самою конференцією в «Спортивной газете» з’явився відкритий лист, який перелічує провали і вади Валерія Борзова як керівника федерації й пропонує йому добровільно скласти із себе повноваження президента. Зрозуміло, у наш суворий час таке звернення жодного практичного ефекту мати не могло. Конференція пройшла порівняно спокійно, супротивники Борзова, якщо такі все ж просочилися до складу делегатів із місць, поводилися тихо, журналістів попередили, що на основних по- діях їхня присутність небажана. Відкритим голосуванням Борзова знову обрали на наступних чотири роки — одностайно, один утримався. Прийнято всі накопичені поправки до статуту федерації. Зусиллями Сергія Бубки, що ризикує спізнитися до відльоту, змінено й пом’якшено одне з формулювань статуту, який припускає, що в чотирирічний проміжок між конференціями від її імені діє і приймає всі доленосні рішення виконком федерації.

Хотілося б додати кілька слів до вищевикладеного. Радянський Союз був, безперечно, тоталітарною державою, але в проведенні звітно-виборчих конференцій мав одну демократичну особливість: ради спортивних товариств і ради федерацій по видах спорту від початку, за всесоюзним законом, обиралися виключно закритим голосуванням, і змінити цей порядок нікому не було під силу. Не мала права віддати перевагу відкритому голосуванню навіть одностайна маса делегатів, які зазвичай поспішають у буфет, додому, на поїзд чи літак. Доводилося терпіти, поки надрукують бюлетені, поки пройде голосування, поки лічильна комісія повідомить результати. Повторюю: цей порядок був непорушним і ніхто не міг на нього зазіхнути.

Після розпаду СРСР, здобуття незалежності колишніми республіками спортивні керівники легко зберегли свої місця, граючи на законному прагненні делегатів швидше випити й закусити — зрозуміло, із суто демократичних міркувань, пропонувалося швидше підняти руки, і «від кого нам таїтися, товариші», і «це у ваших же інтересах». Коротше кажучи, в усіх статутах з’явився рядок про те, що форму голосування обирають самі делегати. І найважливішим на будь-якій звітно-виборчій конференції стало не саме голосування, а вибір відкритого чи закритого методу. Так частинку демократії, що існувала в тоталітарному суспільстві, знищили й забули при розгулі демократії. Тепер усі голосують відкрито. І справді, від кого нам таїтися, громадяни?!