БУМ НА ЮРИСТІВ І БУХГАЛТЕРІВ МИНУВ. ХТО ЗА НИМИ?

Мріючи про майбутнє своєї дитини, багато батьків бачать її спеціалістом із дипломом про вищу освіту. Прямо скажемо, це далеко не завжди виправдано: сьогодні значно простіше знайти роботу саме тим, хто має на руках конкретну спеціальність. Проте якщо вже зайшлося саме про здобуття вищої освіти, то й тут не слід гнатися за модою, посилаючи дитину в престижний вуз. Адже престижність тієї чи іншої професії далеко не завжди свідчить про її затребуваність на ринку праці і навпаки: власникові, здавалося б, немодного диплома іноді легше знайти добре оплачувану роботу, ніж дипломованому юристові, економісту чи програмісту. Дуже промовисто про такі тенденції свідчать списки вакансій, що надходять у різні кадрові агентства безпосередньо від роботодавців.

Так, найбільше вільних місць, зареєстрованих 2003 року в Київському молодіжному центрі праці, стосувалися галузі громадського харчування, сфери торгівлі й будівництва. Майже вдвічі менше, ніж «харчовиків», було потрібно бухгалтерів і фінансистів, менеджерів зі збуту, діловодства й адміністративної роботи, більш ніж учетверо — фахівців із інформаційних технологій та керівних кадрів.

— Ще років п’ять тому, — коментує генеральний директор центру Валерій Ярошенко, — жодна вільна вакансія бухгалтера не затримувалася: це був час масового створення малих підприємств. Сьогодні цей бум минув, але вузи набрали обертів і масово випускають юристів, бухгалтерів та економістів. У результаті готується надлишок таких спеціалістів. Мені здається, що віддавати на відкуп ринкових відносин освіту не можна. Слід добре прораховувати, що ж буде у нас через п’ять-десять років.

Сьогодні легко знайти роботу не просто менеджеру, а кваліфікованому менеджерові з продажів чи спеціалісту в одній із будівельних професій. Реально працевлаштувати технолога виробництва: пивоварного, кондитерського, швейного. Тобто найлегше забезпечити роботою випускників із дипломами зі спеціальностей, що належать до галузей економіки, які найбільше розвиваються: громадського харчування, будівництва й торгівлі.

Якщо такий спеціаліст має ще й практичний досвід, то на ринку праці він завжди буде затребуваний. Тому потрібно, щоб студент старших курсів поступово входив у ту сферу діяльності, в якій збирається потім працювати. Чекати закінчення вузу і лише потім починати шукати роботу — явно програшний варіант.

Але практики чи стажування, що їх студенти проходять під час навчання, часто недостатньо: як за часом, відведеним на них, так і за роботою, яку виконує на виробництві практикант. Багато вузів узагалі не мають можливості посилати своїх старшокурсників на практику. У результаті випускник виходить із добрими теоретичними знаннями, але без практичної підготовки, що робить його абсолютно неконкурентоспроможним.

Тому, на мій погляд, рейтинг вузів слід визначати не за кількістю абітурієнтів, як це було раніше, а за кількістю працевлаштованих за фахом випускників. Це світова практика.

Якщо, знову-таки, відштовхуватися від роботодавців, то вони віддають перевагу випускникам класичних вищих навчальних закладів, а не тих, котрі спробували пристосуватися до віянь часу. Наприклад, віддадуть перевагу юристові з дипломом юрфаку Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а не юристові з якогось будівельного чи технологічного вузу.

Є й ще один нюанс, що стосується вузьких спеціалістів із авторитетних вузів. Багато їх також не можуть знайти роботу, як, наприклад, філологи, що грамотно володіють мовою, у тому числі й іноземною. Аби влаштуватися в хорошу фірму, крім мови, потрібно мати й інші спеціальні знання — у тій галузі, у якій функціонує ця фірма. Тобто до знання мови потрібно додати ще й якусь професію, знання комп’ютера. Тоді можливість працевлаштування різко підвищується.