Бої без правил

Українська політика не зраджує своїм основним принципам. Чи, точніше, своїй безпринципності, яка вже стала її характерною ознакою. Безпринципності у будь-яких питаннях — від політичної етики та моралі до питань соціальних, економічних та гуманітарних. Уже стільки років вона дивиться на себе в дзеркало — але вперто не помічає свого спотвореного обличчя. Навіть навпаки — відверто ним хизується. Ця картина водночас смішна і трагічна. Бо кожен свідомий громадянин чудово розуміє, чого варте блазнювання політиків. Наприклад, те шоу, яке вони вже десять років демонструють напередодні Дня української писемності. Мовним питанням уже не спекулюють потайки, із глухих закутків, як це було раніше. Його відверто й агресивно експлуатують. Мовна сфера — те політичне поле, на якому в запалі боїв без правил відкриваються істинні обличчя політичних гравців — без словесного візажу та сумнівного авторитету.

Бої без правил — не просто красива метафора. Це сумний факт. Про які правила може йтися, якщо в Україні ще й досі не ухвалено закону про статус державної української мови. Перебуваючи в полоні чи то ностальгійного радянського дурману, чи просто власної недалекоглядності, ми ще й досі живемо Законом «Про мови в УРСР». Що це — та ж таки ностальгія, любов до старовини чи, можливо, просто вирок феномену нашої української політики?

Кожен новий парламент успішно поповнює власний архів кількома проектами законів про мову. Скоріше для статистики, ніж для реального вирішен­ня проблеми. Бо про яку нову концепцію мовної політики може йти мова, якщо більшість із них стосується внесення змін до вже згаданого Закону «Про мови в УРСР»? Зареєстровано понад два десятки таких законопроектів, проте лише кілька з них спрямовані на захист статусу єдиної державної української мови. Щоправда, брак власної фантазії (а можливо, політичної мужності) дехто таки намагався ком­пенсувати, але в досить дивний спо­сіб — поданням проекту закону «Про ста­тус державної української мови», який є фактично дослівним перекладом російського закону. Фактич­но тому, що побоялися перекладу одного-єдиного, але дуже важливого пункту закону — «Захист державної мови» та, відповідно, «механізми відповідальності за його порушення». На образному літературному перекладі все й скінчилося. У Росії цей закон уже років зо два успішно функціонує — там захищають, контролюють і відстежують дотри­мання статусу російської мови та умов її використання. А в нас до сьогодні десь припадає пилом, загубившись у купі відверто антиукраїнських законопроектів. Запропонований нашою громадською організацією проект закону про державну мову, який міг би стати альтернативою тій антидер­жавній писанині, було проігноровано. І це лише невеличкий фрагмент діяльності наших політиків у законодавчому полі. Але й він доволі промовисто демонструє, що насправді приховується за декларованими заявами про дер­жавний статус української мови та її захист.

Інший, безперечно цікавіший та винахідливіший, аспект роботи політиків — експлуатація під час передвиборних баталій поняття російської мови як другої державної. Цей тактичний хід користується неабиякою популярністю і в правих, і в лівих, і в центристських політичних колах. Нахабності й безсоромності відвертих спекуляцій можна тільки подивуватися. Свого часу незадовго до другого туру президентських виборів на сайті кандидата в президенти Віктора Ющенка в переліку першочергових дивним чином з’явився закон про статус російської мови як офіційної. Кандидат у президенти зобов’язувався його підписати одним із перших — у разі позитивного результату виборів. Президен­том Ющенко став. Але указу, на щастя, не підписав. Зрозуміло, що то був просто тактичний політичний хід — спроба заручитися підтримкою російськомовного населення сходу країни. Хід, який після нього неодноразового використовуватимуть як його соратники, так і противники.

Далі були вибори до парламенту V скликання. Масштабна й жорстока передвиборна кампанія, під час якої ніхто, крім «На­родного блоку» Литвина та правих партій, не наважився чітко обстоювати тезу щодо єдиної дер­жав­ної мови. Мовчав Блок Тимошенко. Делікатно балансував, граючись нейтральними фразами, президент. Усі інші безсоромно загравали з російськомовним населенням. У Партії регіонів ця гра вже набула просто хворобливих виявів. Адже вони чудово розуміли, що розпочатий ними збір підписів за проведення референдуму щодо другої державної мови абсолютно неправомірний. Розуміли, але продовжували агресивну агітацію серед населення. Знали, що, відповідно до чинного закону Ук­раїни про референдум, спершу потрібно створити ініціативні групи, зареєструвати їх у ЦВК, затвердити форму збирання підписів. Робили це, чудово усвідомлюючи, що правового поля для тих дій немає. Була лише одна-єдина мета — підняти рейтинг, здобути додаткові голоси, збільшити активність російськомовного населення.

Але наймудріший політичний хід зробила Юлія Тимошенко. Вона вчасно помітила кризу, в яку потрапило праве партійне крило. Власне кажучи, то була не просто криза, а свідоме самознищення. Адже заради кількох прохідних місць Українська народна партія зрадила і своїх виборців, і членів власної партії, і свою політичну програму. Наскільки недалекоглядним був такий крок, засвідчили останні вибори. Саме цим станом розгубленості й невизначеності електорату правоцентристів і скористалася Юлія Тимошенко. Вона миттю підхопила тезу про єдину державну мову. І хоч спершу цей крок багатьом видався несподіваним, свою ефективність він засвідчив на всі сто відсотків: істотна частина виборців правого крила підтримала БЮТ.

Безперечно, слід визнати: в Україні таки існують партії, для яких обстоювання української мови як єдиної дер­жавної є питанням не політичної доцільності чи користі, а поняттям ідеологічним. Таку чітку позицію займає партія «Свобода». Залишається сподіватися, що в майбутньому міцні ідеологічні переконання її лідерів таки переможуть спекулятивні ситуативні гас­ла більшості політичних очільників. І нова генерація політиків не проміняє понять одномовності на дешеве політиканство — найпопулярнішу передвиборну тактику української політики. Так, як це робили їхні попередники, збанкрутілі лідери колись авторитетних правих сил, автори яскравих патріотичних гасел. Вони неодноразово отримували шанс втілити їх у життя, перебуваючи на високих державних посадах, у виконавчих органах влади, у сфері теле- і радіомовлення, зрештою, у Верховній Раді. Але жодного разу цим шансом не скористалися.

А тим часом у сфері мовного питання і далі панує вакуум. Навіть неповний перелік фактів змушує серйозно замислитися над цією загрозливою ситуацією. Заклопотані політичними баталіями та тактичними схемами, вони так і не спромоглися ні на повноцінний закон про державну мову, ні на створення певного виконавчого органу, який би регулював ситуацію в мовній сфері. Усі ці роки країна живе без будь-яких механізмів контролю, захисту та процедури відповідальності за порушення закону про державну мову. Міжнародна громадська організація «Конгрес захисту української мови» неодноразово зверталася з пропозиціями створити виконавчий орган для координації роботи, створення й реалізації концепції мовної політики. Але всі наші звернення до парламенту, Кабінету міністрів та президента залишилися без розгляду. Не створено ні ради з питань мовної політики при Верховній Раді, яка б здійснювала громадську експертизу законопроектів, що стосуються мовної сфери. Ні виконавчого органу при Кабміні, який би розробив концепцію державної мовної політики. Ні інспекції з мовних питань при секретаріаті президента України, яка б пильнувала дотримання мовного законодавства й створила реально діючу систему дер­жавного моніторингу функціонування української мови в системі державних органів та ЗМІ.

Саме відсутність такого контролюючого органу стала, на думку представників рахункової палати, однією з при­чин цілковитого провалу Держав­ної програми розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки. У 2003 році Рахункова палата України опублікувала Результати ана­лізу стану виконання Комплексних заходів із всебічного розвитку україн­ської мови, планування та викорис­тання коштів Державного бюджету України на їх впровадження. Підтвер­дивши, що «кошти постійно направлялися на виконання інших заходів, не пов’язаних із розвитком і функціонуванням української мови», а «абсолютна більшість міністерств та відомств не розробили власні програми щодо виконання зазначених заходів», Рахункова палата завершує огляд просто вбивчою констатацією: «за відсутності в державі органу виконавчої влади з питань мовної політики втрачено контроль та протягом 12 (!) років не здійснювалась координація дій центральних і місцевих органів виконавчої влади». Окремі заходи проведено спорадично та хаотично — тож «фактично Комплексні заходи не виконані».

Закону про державний статус української мови не ухвалено й досі. Проте дружно проголосовано затвердження положень спотвореної за суттю й духом Європейської хартії мов, спрямованої на захист вимираючих мов, які перебувають під загрозою цілковитого зникнення. Завдяки винахідливій адаптації редакторів і переклада­чів хартії вимираючою мовою в Ук­раїні стала російська. Хоч статистика ЗМІ в Україні та реальна мовна ситуа­ція свідчать про її чудове як на вимираючу мову самопочуття. Це вже не просто приклад безсоромного єзуїтства українських політиків, а відверте знущання з положень документа.

Щодо підтримки української мови з боку держави, слід віддати належне — кошти на розвиток державної мови виділяються. Виділяються — і не менш успішно розкрадаються найвідданішими ура-патріотами. І хоч факти цих злочинів уже доведено — прокуратура міста Києва порушила дві кримінальні справи щодо нецільового використання бюджетних коштів, — розкрадання не припинилося. Десятки мільйонів гривень, виділених на виконання програми розвитку української мови, віртуозно промандрувавши цілком реальними рахунками міфічних структур-метеликів, яких прокуратура не може знайти й досі, мирно осіли в кишенях приватних осіб. А тим часом їхні власники, лідери відомих національно-патріотичних організацій, знову в перших десятках списків проходять до парламенту — з новими, вдосконаленими схемами відмивання державних коштів. Протести громадськості, здається, вже давно нікого не хвилюють. І реакції влади на звернення громадських організацій немає до цього часу.

Дзеркало української політики в мов­ному питанні настільки щільно вкрите політичним брудом, що в ньому іноді й оптимістові важко побачити перспективу. Але попри все воно таки має здатність відбивати світло — були б лише виконані першочергові зав­дання: ухвалено Закон «Про статус дер­жавної української мови» й відповідні підзаконні акти, створено виконавчу вертикаль з реалізації мовної політики в державі, припинено розкрадання й нецільове використання державних коштів. Україна потребує нормальної, виваженої та дієвої програми комплексного розвитку української мови. Програми, яка б низкою заходів та пропозицій сприяла утвердженню престижу державної мови, зробила її використання в усіх державних органах не тягарем, а престижною і приємною справою. Адже останнім часом використання політиками тієї чи іншої мови демон­стративно пов’язане не з їхніми внутрішніми вподобаннями, а з чіткою настановою завоювати симпатії певної групи потенційних виборців. Методи мають бути дієвими, програма — комплексною та всеохопною. Лише тоді ми зможемо побачити в дзеркалі української політики її справжнє обличчя, а в ньому, можливо, й перспективи нашого майбутнього.