Мовна політика: загроза зсередини

За останні роки в нашій державі набуло переосмислення багато понять. Та чомусь одне з найважливіших — поняття національної безпеки — суттєвих трансформацій не зазнало. Попри те, що тривалий час було та й, власне, залишається найпопулярнішим та найефективнішим об’єктом дебатів, дискусій і, насамперед, маніпуляцій. А тим часом переосмислення це потребує постановки єдиного простого питання: від чого/кого нам слід себе убезпечити, звідки йде загроза? Правильна відповідь на запропоноване питання прояснила б багато темнуватих плям та сумнівних стратегій нашої сучасної політичної практики.

Однозначна відповідь влади на це питання так і не прозвучала. Можливо, тому, що факти останнім часом дедалі частіше свідчать, що ударів національній безпеці завдає вона сама? Нічого дивного. Наша політична система нічим не відрізняється від інших, і гниє так само, як і більшість із них — зсередини. А серединою цією у нас є (принаймні наполегливо претендує бути) саме Кабмін. Він і завдає періодично ударів по центральному для нашої державності поняттю — поняттю «українськості». А саме по українській мові, яка, безперечно, є першочерговим компонентом цього поняття. Припустити, що теперішня влада цього не усвідомлює — наївно. Радше навпаки: усвідомлює це надто чітко, усвідомлює і — діє.

Сьогодні фрази про наступ на українську мову — це аж ніяк не хворобливі крики купки патріотів-націона­ліс­тів, як це наполегливо презентує владна пропаганда. Це реальність, котра чи не щодня підтверджується фактами, більшість яких просто вражають своїм цинізмом та неприхованою байдужістю до всього українського.

У Севастополі на фоні протестів десятка громадських організацій ухвалюється «Програма розвитку регіональної російської мови і російської культури на 2007—2011 роки», при цьо­му миттєво знаходяться і виділяються на її реалізацію кошти з міського бюджету. І це в той час, коли констатуємо цілковитий провал «Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки», ухваленої постановою Кабінету міністрів В.Януковича у жовтні 2003 року. Події у Севастополі свідчать, що політика ігнорування, яку уряд В.Януковича системно здійснював щодо української мови, рішуче переходить у іншу якість — політику наступу. Проте якщо метод ігнорації ще якось виправдовувався (у випадку Севастополя — малодоказовими тезами про невелику питому вагу українців у складі населення міста), то сьогодні виправдовуватися чи приховувати щось було б смішно. Українці — друга після росіян етнічна група Севастополя, але складається враження, що хоч би якою вона була — другою, третьою, четвертою, — вона насамперед залишається другорядною, як і решта етнічних груп. І такою сприймають її не лише в Севастополі, а й загалом у Криму. Інакше як пояснити дані, згідно з якими російськомовних друкованих видань там — 223, а україномовних — п’ять (до того ж спробуйте уявити масштаби й тиражі таких із них, як «Джерельце», «Кримспорт», «Будьмо», якщо навіть загальнодержавна газета «Кримська світлиця» ледь дотягує до 3 тис. примірників).

Факти наступу фіксуємо вже мало не щодня. Чого вартий просто вбивчий сюжетний поворот багатосерійної (а відповідно до наших реалій — одразу багатосудової) історії з наданням місцевими радами в низці областей статусу регіональної російській мові. Здавалося, ситуація вже більш-менш нормалізувалася, або принаймні перейшла у свою латентну фазу: переважна більшість обласних та міських прокурорів відреагували на неправомірні рішення міських рад позовом в інтересах держави в особі Кабінету міністрів України (до речі, крім того ж таки міста Севастополя, де чомусь до Ленінського районного суду звернувся не міський прокурор, а заступник генерального прокурора України). Дарма, що більшість позовів прокурорів були заявлені ще влітку 2006 року, а у деяких областях через апеляційну тяганину рішення ще й досі не прийняті. Дарма, що в кількох областях взагалі в задоволенні позову відмовлено. Така стратегія звична, до неї слід було бути готовими. Головний її принцип — це не принцип вирішення питання, а принцип затягування та максимального заплутування. Головна настанова — перевести конфлікт із громадської, загальнодержавної площини, де він був би у центрі публічної уваги та уваги преси, у сферу судову — набагато менш прозору та більш їй, владі, підконтрольну. Так, загалом, і сталося. За кілька місяців зникли будь-які згадки про рішення місцевих рад, як і інформація про перебіг у цих областях відповідних судових процесів. Так продовжувала працювати стратегія ігнорування та замовчування.

Та минув час, і стратегію ігнорування знову змінила стратегія наступу. Не просто несподіваними, а вбивчими виявилися відповіді з Донецької обласної прокуратури та прокуратури міста Севастополя, які отримала Міжнародна громадська організація «Конгрес захисту української мови» наприкінці березня на свій запит із проханням повідомити про рішення судових засідань, що мали відбутися у лютому та березні цього року. Раніше свій наступ на державну мову уряд В.Януковича хоч якось приховував — можливо, тому ми й не були готовими до такого несподівано відвертого, миттєвого і цинічного ходу: провадження у порушених судових справах закрито — у зв’язку з відмовою Кабінету міністрів України від позову. «26.02.07 до суду… від представника Кабінету міністрів України надійшов лист, згідно з яким рішення №11 від 26.04.06 Севастопольської міської ради… не порушує права та інтереси Кабінету міністрів України, тому Кабінет міністрів України просить закрити провадження у справі». Процедура, змальована заступником прокурора м. Севастополя І.Пілатом, обіцяє за лічені дні повторитися і в інших областях, хоча в деяких із них (Запорізькій, Херсонській) завдяки зусиллям відповідних судів та суддів, вже було поставлено крапку: задоволено позовні вимоги обласних прокурорів, а рішення міських рад таки визнано протиправними і скасовано. Очевидно, саме приклади такого розвитку подій і спровокували Кабінет міністрів діяти швидко, рішуче й неприкрито. Щось пояснювати чи виправдовувати цій владі справді вже немає сенсу. Надто яскравою є тенденція, надто промовистими — факти, однозначними — висновки. Фаза адаптації, постійного озирання, круглих столів та вдаваної поступливості таки справді минула. Сьогодні промови прем’єр-міністра вже не такі перифрастично-обережні, якими вони були на початку, і заяви не такі багатозначні. Сьогодні чітко озвучуються плани щодо ухвалення двомовності у разі зібрання у парламенті бажаних 300 голосів, або щодо створення програм розвитку російської мови.

Такі плани не лише озвучуються, а вже й здійснюються. Бо це, виявляється, не так важко зробити у країні, де так і не створено ні мовного управління, ні інспекції з мовних питань, ні ради з питань мовної політики. У країні, де немає жодного виконавчого органу, який би не просто слідкував за дотриманням статусу української мови як єдиної державної, а й визначав механізми контролю та відповідальності — за антиконституційні рішення судів, за антиукраїнські заяви, які лунають сьогодні. Треба визнати: той стиль, у якому сьогодні дозволяє собі діяти Кабінет міністрів, уможливили ми самі: всі парламенти попередніх скликань, так і не ухваливши за 15 (!) років закону про державну мову, президенти, зокрема й нинішній, не виступивши з ініціативою і не підтримавши створення мовного управління, уряди, не створивши не те що мовного виконавчого органу, а й навіть більш-менш пристойної програми розвитку та функціонування державної мови. У країні, де безвідповідальність та відсутність контролю і підзвітності є нормою, нема чого дивуватися тій уседозволеності, яку демонструє сьогоднішній уряд у своєму наступі на українську мову. Так, це пряма загроза нашій національній безпеці. Вона йде зсередини, від самої влади, яка усвідомила свою силу. А якщо так триватиме й надалі, то усвідомить і свою безкарність.