Борщ із кальмара

18 жовтня, 2021, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чому південнокорейський серіал «Гра в кальмара» став мемотворчим явищем?

Можливо, хтось зі старших шанувальників бойових мистецтв пам’ятає, як корейська система тхеквондо (знаю про термінологічні особливості, але хай уже буде так) рішуче витіснила з ринку, здавалося б, непереможне карате-до. З його моторошними легендами, суворими, іноді кривавими ритуалами та витонченою японською естетикою.

Крім складної і тривалої системи інтриг, прямої державної політичної та фінансової підтримки, корейцями було зроблено геніальний хід.

Корейські спритники максимально знизили віковий ценз учнів і максимально розробили систему протекторів на всі частини тіла. Відтак, карапузи, обв’язані з голови до ніг захисними подушками з корейською символікою, люто пхали одне одного в «поєдинках» під розчуленими поглядами батьків, яким дозволялося бути присутніми на заняттях.

Зараз ліберальні смаки навіть таких забав не заохочують, але тоді американський і канадський ринки бойових мистецтв просто обвалилися під корейським «демпінгом».

Відповідати всерйоз на запитання, чому південнокорейський серіал «Гра в кальмара» став мемотворним явищем, — те саме що прибічникові здорового харчування аналізувати популярність фаст-фуду. Це коли говорити про явище як про кіно. Навіть якщо розширити контекст до культурно-антропологічного, відповідь теж буде доволі проста.

Корейському театральному мистецтву, яке народилося з буддійських танців зі співами, щонайменше дві тисячі років. У XIV столітті там було створено спеціальний департамент (санде-тогам), говорячи сучасною мовою, який відповідав за театральні вистави «каму пекхі», у приблизному перекладі — «сто розваг з піснями і танцями». А Шекспір народиться років через двісті.

Торішній бюджет міністерства культури Південної Кореї — 5,4 млрд дол. Утім, хоча вони вже давно почали дбати про національного виробника і все таке інше, ще якихось років десять тому їхні масові культурні кінопродукти були доволі містечковими. Їх радо споживала тільки праматір сльозливих серіалів Латинська Америка.

Тепер загальновизнана мистецька експансія Південної Кореї є інтегральною частиною її успішної технологічної і політичної експансії у світі. Так само, як військові психологічні операції PSYOPS є інтегральною складовою фізичних дій військових підрозділів. І так само, як і у військовій справі, культурна дипломатія, «м’яка сила» потребує постійного перегляду свого інструментарію та прийомів впливу.

Продаж «чогось істинно корейського» не давав жодних відчутних прокатно-фінансових результатів, як це часто буває з фанатичними апологетами самобутності. Або ж, коли митець уже надто точно починав розповідати про суть «корейськості», його чекала доля зацькованого режисера і сценариста Кім Кі Дука (торік помер від ковіду в Ризі в очікуванні на право постійного проживання). Шлях до сьогоднішнього успіху «Гри в кальмара» прокладали і «Парк Юрського періоду», і «Олдбой» чи «Паразити», але це були ще стежки, хоча й непогано втоптані.

«Гра в кальмара» в мене як у психолога насамперед ототожнювалася з експериментами Філіпа Зімбардо та Стенлі Мілґрема. Якщо говорити дуже стисло, цей тип експериментів показував, образно кажучи, яких чортів і яка неймовірна кількість сидить у кожній людині. І за яких обставин вони беруть гору над розумним, добрим та вічним.

Скриншот из видео

Мілґрему з долею його висновків пощастило більше, ніж Зімбардо. По-перше, він помер задовго до того, як у соціальній психології розквітнув ліберальний ревізіонізм. По-друге, він був євреєм за походженням, а також вивчав механізми тоталітарного підпорядкування, зокрема на прикладах нацизму. Його родичі пережили гітлерівські концтабори. Це були і є чинники, табуйовані для критики суб’єкта.

Польовий дослід Зімбардо, більше відомий як «Стенфордський тюремний експеримент», проведений у 1971 році на замовлення ВМФ США, чекала складніша доля. Після кількох десятиліть незаперечної слави його результати піддали нищівній масованій критиці, від звинувачень в аморальності і до визнання хибною самої методології. Навіть суто аналогічні, реальні події в тюрмі «Абу-Грейб» у 2004 році не стали для критиків аргументом. Хоча Мілґрем у 1963 році провів в Єльському університеті експеримент зі схожими висновками, але, як я вже казав, Мілґрему пощастило, а Зімбардо — ні. Часи змінюються, і наука разом із ними.

«Гра в кальмара» зайшла масовій аудиторії з кількох очевидних і кількох не таких помітних причин.

До очевидних зарахуємо :

  • специфічну східну театральність, помірковано екзотичну але «не-китайську);
  • використання все ще привабливої франшизи ігор з імовірним смертельним фіналом;
  • невпинне перетворення індустрії комп’ютерних ігор у доповнену реальність;
  • ефективне вживання анімешних, марвел- і навіть хентай-прийомів, натяків, непрямих цитат.

Тепер про неочевидне. Автори серіалу створили такий собі «клавішний інструмент», натискаючи на символічні клавіші якого можна напрочуд легко увійти в резонанс зі страхами та очікуваннями сучасної масової людини.

Насамперед це — сучасний страх непотрібності, непотрібність як виклик.

Він істотно відрізняється від старезного Марксового «відчуження» та бітницьких сентиментів, від екзистенціалістських філософствувань 1970-х, від страху безробіття чи самотності. Сучасна непотрібність особистості у високотехнологічному суспільстві, символом якої в серіалі виступають на початку всі рекрути Гри, по-перше, свідчить про рандомність, недетермінованість такої долі. По-друге, про її демократичність, незалежно від віку, статі, освіти, родини тощо.

Це дуже точне попадання, бо, власне, на страхові особистої нікому непотрібності, на постійному хворобливому нагадуванні про своє хворобливе існування і тримається весь імперіалізм соціальних мереж.

Друга «клавіша» — гротескно показаний механізм створення соціальної мережі, тут — з учасників Гри. Де щомиті приязні стосунки (які теж не мають під собою жодної матеріальної основи) можуть перетворитися на ворожі. В цієї демократичної мережі є свої таємні авторитарні бенефіціари.

Так і в реальності. Жодна держава насправді не має на меті максимально розвинути громадянське суспільство як ефективну горизонталь. Що б там вона про людське око не пояснювала. Всі авторитаристи при владі сьогодні називають себе «ліберальними демократами». Держава різними гарними словами збирає учасників своєї власної Гри докупи, щоб надати їм максимально демократичні можливості — для взаємного знищення.

Це триває доти, доки суспільство/Мережа знову не виявлять ознак контрольованості і потреби в державі. Ті, хто керує Грою в серіалі, — в архетипних богоподібних масках як бездушні інтелектуальні символи сучасної держави, континентального союзу чи світового уряду. Це монополізація плодів глобалізації. Тут уже залежно від рівня особистої конспірології.

Скриншот из видео

Третя «клавіша» — це наростаюча вразливість людських емоцій перед дедалі досконалішими механізмами впливу та керування поведінкою. Це, власне, одна з причин панічної атаки ліберальних політиків і різного роду лідерів їхньої громадської думки. Є очевидний факт, підтверджений незліченними жертвами ще від часів Великої Французької революції, що світло знань — це просто світло. Воно само по собі не робить людину кращою. Воно просто світить у людську душу, як у темну комору, а що в ній унаявниться — цілком інша історія. Зімбардо і Мілґрем, образно кажучи, припускали, що в цій коморі — зовсім не райські кущі.

Людські емоції як були примітивними, так і залишаються, бо їхній електрохімічний механізм у всіх приматів однаковий уже десятки тисяч років. Просто їх усвідомлення приходить до нас дедалі складніше, завдяки префронтальній корі головного мозку ми не пропускаємо прямих сигналів виживання до мигдалевидного тіла, і на цьому гальмуванні постала вся людська культура.

До речі, про культуру. Не можна оминути увагою вже класичний роман Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» — про аристократично вихованих дітей, що опинилися через авіакатастрофу на безлюдному острові і невдовзі перетворюються на дикунів з усобицями та жертвоприношеннями.

Згадати Ґолдінґа варто в цьому контексті ще й тому, що роман написано в 1954-му, роки Другої світової були ще свіжі, а сам роман є антитезою пригодницького роману 1858 року «Кораловий острів», де троє хлопчиків чудово виживають на безлюдному острові завдяки своїм навичкам (хоча бойскавтінга ще не винайшли). «Гра в кальмара» теж є такою антитезою на прославлення свободи, рівності і братерства як незмінних цінностей.

Свобода вибору участі в Грі обертається тюремним режимом. Рівність перед правилами негайно породжує дарвіністську ієрархічну боротьбу за виживання. Братерство закінчується там, де моральність означає визнання нікчемності всіх попередніх жертв і зусиль. Це на крок далі від орвеллівського «1984», нема різних видів тварин, лише Homo Sapiens.

Четверта «клавіша» — віра в неочевидне. Віра в нестримний світовий прогрес людства (з короткими перервами на Світові війни, голокости, геноциди і голодомори) дожила до наших часів у вигляді нової релігії, яка поклоняється штучному інтелектові. Той факт, що позначки на екранах комп'ютера чи смартфона називаються «іконками», дуже промовистий. Хресне знамення замінилося тицянням пальця в екран, але люди так само щасливо зітхають від отриманої емоції. І цей серіал показує нам модель диктатури, яка базується на вільному виборі людей.

Тобто люди вірили засадничо, що їхній вільний вибір, якась там свобода волі щось можуть посутньо вирішити у змаганні з великим капіталом, опертим на інтелектуально прорахований алгоритм.

І всі їхні дії у Грі логічно переконують глядача, що свобода волі — не більше ніж сукупність помилок, які, звісно, роблять тебе неабиякою індивідуальністю, але й скорочують шлях до красивої смерті.

Узагальнюючи: у протиставленні інтелекту (як холодного, бездушного алгоритму) свідомості (як сукупності емоційно пережитих помилок) автори виразно віддають перемогу інтелектові. Це теж прийом непрямого цитування, відсилання до дискусій про конфлікт між алгоритмами інформаційних технологій та людським розумом, який породжує нову соціальну етику. Ця нова етика виправдовує цензуру і репресії не з ідеологічних причин, а через очевидну недосконалість людської психіки, яка своїми дурними емоціями постійно заважає неминучому прогресові людства.

Комунізм отримав перемогу над нацизмом, а лібералізм — над комунізмом. Але під час кожного пожирання однієї потвори іншою якась частка ДНК попередньої переходила в наступну. Власне, приблизно так вважають противники ГМО. Відповідно, в діях кожної «ліберальної демократії» (включно з нашою власною) ми бачимо і виразні тіні попередників.

Фінал «Гри в кальмара» так само виразно пародійний. Нам пропонують припустити, що вцілілий герой (в умовах тотального контролю над кожним його кроком, не кажучи про гроші) може перетворитися на графа Монте-Крісто, казково багатого месника в ім’я справедливості.

Хоча єдине, що він реально може, — це пофарбувати волосся в колір одягу власних тюремників. Сучасний бунт у всій його красі — він такий, як борщ. Скільки б не було гастрономічного розмаїття, а колір усе одно виходить бурячковий.

Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК