Блаженніший Любомир Гузар: «Лобіювання на користь Церкви є приниженням для Церкви»

У 2006 році виповнюється шістдесят років від часу важливої історичної події, яку у середовищі Російської Православної Церкви називають Львівським Церковним Собором, а в Українській Греко-Католицькій Церкві — Львівським псевдособором. Для РПЦ Львівський Собор мав «надзвичайно важливе значення в релігійному житті Західної України, Галичини зокрема. Собор відновив історичну справедливість стосовно Брестського Собору, який був скликаний під тиском польської королівської влади. Львівський Собор змінив долю православної церкви в Галичині, яка до того часу знаходилася у важких дискримінаційних умовах» (цитовано за //www.orthodox.org.ua/page-2119.html. Для УГКЦ 8 березня 1946 року (день проведення собору) є датою офіційної ліквідації державною владою СРСР Української Греко-Католицької церкви в Галичині, коли сталінський режим шляхом насильницького «возз’єднання» намагався розірвати Берестейську унію 1596 року. Прокоментувати події давні і сучасні ми попросили Блаженнішого Любомира (Гузара), Верховного Архієпископа Києво-Галицького, Глави УГКЦ.

— Що, на ваш погляд і з погляду Церкви загалом, відбулося весною 1946 року?

— Можна по-різному підходити до цього питання. Можна підходити до нього історично — подібні спроби здійснювались у 1839 році, в 1875 році, на тих теренах України, які підпали під окупацію царської Росії. З одного боку, влада, щоби цих людей підкорити собі, вимагала від них вибору — або переходити до Римо-Католицької Церкви, яка була в царській Росії дозволена і була досить поширена та мала свою структуру, або ставати членом «режимної» Православної Церкви, яка мала дуже подібний обряд і дуже подібні історичні корені. Тобто не дозволялося залишатися греко-католиком. В обох ситуаціях була співпраця певних осіб, які вважали, що співпрацювати з державою є на користь Церкви. В 1946 році ця історія повторилась, але трохи в інший спосіб, бо тут уже діяла не царська Росія чи царська влада, яка все ж таки вважала себе віруючою і була такою. Тут, беручи приклад із минулого, вже цілком безбожна влада задля своїх інтересів використала подібний сценарій, щоби позбутися віруючих — людей, яких було дуже важко пригнобити. Бо релігія, якщо вона щиро практикована, дає людині певний смак свободи, бо нагадує тій людині, що вона є Божим творінням, яке наділене певними правами. Крім того, вони намагалися позбутися релігії і Церкви, яка не співдіяла з режимом і яка завжди заявляла, що вона з комунізмом не має нічого спільного. Думаю, що тут певну роль відіграв також національний елемент, бо Греко-Католицька Церква в Україні була дуже близька до народу і тривалий час була тісно зв’язана з тим народом, разом із ним терпіла та рятувала його. І тому була здатна підтримати в народі всякі національні прагнення. Отже, ті різні елементи сходилися разом. Було використано сценарій, майже релігійний, церковний, не у формі кривавого переслідування чи іншого, але у формі зрозумілій для церковних людей — через церковний собор. Собор — це зібрання церковних людей, передусім провідників Церкви — єпископів, духовенства, які звичайно в історії Церкви приймають рішення щодо життя Церкви. Це поважний законодавчий і виконавчий елемент. Таким чином людям «замилили» очі: духовенство даної Церкви сказало, що воно відрікається від свого теперішньої приналежності і бажає перейти до іншої. Зовні для багатьох людей це мало вигляд легітимної події. Одначе не треба бути якимось великим дослідником чи детективом, аби зрозуміти, що тут нічого церковного не було — хіба тільки зовнішність. Бо цей собор скликали за наказом Сталіна, партійних структур, його дуже ретельно готувала силова структура Радянського Союзу. А священиків, яких насильно зібрано на цю подію, на цей так званий собор, прямо використано як статистів. Найголовніше, в ньому не брали участі єпископи, бо всі вони вже були рік перед тим позбавлені свободи. Коли стало відомо, що відбувається, вони осудили це, отже, відбувся собор без властивих церковних приписів, бо не може бути Церков без скликання і присутності Владик. Коли з’явилися на тому соборі Владики, вони не були Владиками Греко-Католицької Церкви, вони були взяті з-поміж греко-католицьких священиків, але вони вже перед тим до тої Церкви не належали і не мали ніякого права скликати собор Греко-Католицької Церкви. Отже, ця подія не мала церковного, релігійного змісту. І це було доведено дуже легко після собору, бо Церква не перестала існувати. Вона не вважала себе зліквідованою, вона продовжувала жити в інших обставинах, в обставинах підпілля, позбавлена прав і майна, позбавлена можливості нормально діяти, але вона у свій спосіб діяла. І не переставала діяти понад 40 років. Остаточно вона не була прихована від силових структур Радянського Союзу — вони знали, що вона існує. Вони мали сотні доказів цього, вони знали, що замах на Церкву не вдався.

— Тобто це була цілком світська подія, інспірована владою, яка не мала жодного релігійно-соціального підгрунтя?

— Вона мала історичне підгрунтя, як я уже сказав — не релігійне, а трагічно-історичне. З погляду тодішніх можновладців, це була консеквентна, остання фаза винищення Греко-Католицької Церкви. Все не відбулося нараз. Псевдособор у Львові мав би бути останнім актом. Те, що сталося в 1949 році в Закарпатті, чи те що пізніше сталося на Пряшівщині, в Словаччині, на Лемківщині — це були тільки наслідки, безпосереднє продовження того, що відбулося у Львові. Говорити про релігійність чи церковність в історії львівського псевдособору є цілковито зайвим. Що сталося внаслідок цього собору? Церква не тільки не загинула, але в якийсь спосіб духовно скріпилась і при Божій допомозі змогла витримати це переслідування. Втім, були і великі жертві — перш за все люди, які жодним чином не відступали від своєї церковної приналежності, від своєї віри. Це був великий прошарок населення, як виявилося пізніше, наприкінці 80-х років. Але рівно ж тут було багато жертв серед людей, які збайдужіли релігійно, які відчужилися від Церкви або які були церковно і релігійно обмануті, яким говорили, що то була справжня воля Церкви себе самозліквідувати — це потрібно також вважати одним із трагічних наслідків такої політики насилля. Отже, про жертви ми мусимо тут говорити в різних аспектах.

— Як жила Церква після псевдособору в Україні та поза її межами?

— Після псевдособору і вивезення дуже багатьох священиків та мирян перші десять років були роками серйозного пригноблення, коли ті, хто залишився на Україні, старалися зберегти те, що могли, а ті, хто були вивезені, старалися в свій спосіб там на засланні зберігати свою віру і навіть свої релігійні практики. Через десять років Церква помалу починає приходити до себе, постають семінарії, де досвідчені старші священики передавали свої знання і свою духовну вмілість молодим людям, і пізніше їх висвячували. Також потаємно висвячено ряд єпископів. Хоча рано чи пізно вони ставали знані владі, але все ж таки вони були і вони передавали один від одного оце апостольське передання. І, може, ці священики й єпископи, яких не було багато, напевно не могли дійти до кожної особи, яка хотіла би з ними спілкуватись, але люди знали, що є єпископи і священики, що, шукаючи, їх можна знайти. Цей факт, мені здається, дуже підтримував віру в людей. Поза Україною ті, що мусили виїхати з різних причин чи взагалі опинилися за кордоном уже в часи псевдособору, пішли до поселень, які з’явилися вже 50 років тому — в основному за океаном або в Західній Європі. Тут і там поставали нові поселення в Австралії, Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Західній Європі. Церква жила там, розвивалася, там було свідоме національне життя. Ми можемо себе запитувати, чи не було це Боже Провидіння, яке на 50 років раніше вже вислало певну групу наших людей, щоби вони там могли приготувати для себе й інших місце, щоби зберігати свою віру? В кожному разі Церква поза межами України стала голосом отої Церкви, яка тут в Україні була змушена мовчати, яка не могла говорити за себе, яка могла передати вістку про своє існування тільки через своїх співвітчизників, які вже були у вільних країнах, де можна було про це говорити, і де можна було жити і бути Церквою.

— Як відроджувалася Церква в Україні?

— Я б не сказав, що Церква відроджувалася — Церква радше приходила до себе. Відроджується те, що завмерло, а та Церква не завмерла, вона була діюча. Люди почали вже в 1987 році ясно і недвозначно заявляти на письмі під проводом Владик, — як покійний Владика Василик, Курчава чи інші — що вони є, що їх не знищено, що вони є не тільки ті, хто вижив зі старих часів, але що вони є нові люди, які перебрали життя Церкви і несли його в обставинах підпілля. Це були ті люди, які пішли в Москві на Арбаті демонструвати свою приналежність до Греко-Католицької Церкви. Це також є виявом життя. Отже, це не є Церква, яка відроджується, це є Церква, яка користається з можливості виявити себе. А коли з’явилася можливість реєструвати громади, то це пішло досить масово. Якщо не помиляюсь, у грудні 1989 року, у перший місяць, коли можна було взагалі реєструватися, зареєструвалося 92 громади. А в 90-х роках рахунок пішов на сотні.

— Усі пам’ятають конфлікти навколо повернення будівель Церков наприкінці 80-х і початку 90-х років. Чи була це помста Православній Церкві за роки гоніння і співпраці з владою?

— Ні, це не була помста. Дуже цікавий момент, це було властиво народові: незважаючи на всі утиски, які вони пережили, не було того бажання. Процес був доволі простий. Все дуже часто залежало від священика, який вів громаду. Якщо священик був переконаний греко-католик, то він ішов між людей, і якщо громада це підтримувала, вона цілком природно у своїй Церкві була паном. Якщо був священик, який бажав залишитися при отім режимовім православії і вмів людей відповідно налаштувати, бо він був добрим священиком, так ставалося, що громада залишалася православною. Натомість були проблеми там, де село поділилося, де священик може був нерішучий, не був загально люблений, де були різні особисті амбіції. Там, звичайно, почалася боротьба, інколи ця боротьба, на жаль, ставала кривавою. Були моменти, де потерпали цілком невинні або майже невинні люди, де людські емоції взяли верх. Але я би хотів підкреслити одну річ, що з мого досвіду, з моїх розмов дуже мало тих конфліктів було на тлі релігійному, коли люди справді мають перед очами високий християнський ідеал. Бо якби справді в серцях людей жевріла або була розпалена любов до Бога, то не доходило би до таких сутичок, до таких конфліктів. Отже, не з любові до Бога, але з інших мотивів, на мою думку, виникали ці конфлікти, які інколи були дуже болючі, дуже прикрі у своїх наслідках.

— Як нині складаються відносини Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою в Україні?

— У Західній Україні, яка була до 1946 року щонайменше на 90% греко-католицька, загалом панує спокій. Вогнища конфліктів гаснуть одне за одним. Люди починають розуміти, що це все не має смислу. Але є ще громади, де існує поділ, де є один храм і дві громади, які би хотіли користуватися ним. Будьмо свідомі того, що всі конфлікти виникають довкола храмів — немає конфліктів власне релігійних. Там де є два храми, один греко-католицький, а другий православний, там зазвичай ворожнечі немає. Конфлікти є там, де є один храм, який хотіли би використовувати різні громади. Цей релігійний неспокій навіть за доброї волі державних властей розв’язувати мирно все одно не вдається, бо тут не йдеться про релігію. До цих людей говорити про релігію є цілком зайвою справою, до них це не доходить, бо це не є підставою їхньої конфліктності. Інша ситуація на Сході України. Так Господь Бог дав, що ми завдяки обставинам, над якими ми не мали ніякого контролю, повернулися на східні області України, звідки були вигнані в ХІХ столітті. Чи то був пошук роботи, бо, скажімо, на Донбасі дуже добре платили порівняно із Західною Україною, чи школа, чи шлюби, чи заборона жити на теренах Західної України — все це разом склалося до того, що нині немає в Україні області, де не було б греко-католиків. І коли ми сьогодні бажаємо бути тут, то не заради того, щоби красти душі, переконувати чужих ставати членами нашої Церкви чи займати територію. Ми є тут, щоби послужити тим, хто ще признається, що він є після всіх тих переживань членом Греко-Католицької Церкви. А виявляється, що їх є навіть більше, ніж ми очікували. І що наша присутність на східних, південних чи північних областях не є бажанням агресії насильно навертати, бо ми вже навчилися з того псевдособору, що насилля нічого не дає, крім страждання. Кожний вільний іти куди хоче, але є багато людей, які бажають жити згідно з приписами, звичаями приналежності до Греко-Католицької Церкви, і вони радо повертаються й беруть участь у житті нашої Церкви. Нашим головним завданням є знайти цих людей і цим людям послужити.

— Блаженніший, що би ви відповіли тим скептикам, які кажуть, що, можливо, не варто взагалі було починати процес легалізації Церкви, а просто поступово асимілюватися і не провокувати оті конфлікти, напруження в суспільстві?

— Кожна людина має право на свої переконання. Хто має силу і владу людям сказати, щоб перестали бути собою? Це є мрія «стятої голови», щоби людей насильно переконувати бути ніким, забути, ким вони були. Безумовно, ніхто з нас не повинен порушувати права інших людей, але з другого боку, кожен із нас має свої права і може від інших вимагати поваги до своїх прав. А право віросповідання є одним із основних прав, виразно забезпечене нашою Конституцією.

— Незабаром доленосні для України вибори. Кого підтримує на них УГКЦ?

— Нікого. Навіть, якщо це греко-католик, ми як Церква нікого не підтримуємо з дуже простої причини — це не є завданням Церкви. Життя політичне належить до політики, в якій Церква не має безпосереднього завдання. Нашим завданням є нагадувати людям про їхні моральні зобов’язання перед собою, перед своєю громадою, перед своєю державою, боронити свої права, використовувати свої права, не дозволити, щоби ті права були порушені. Це є наш обов’язок. Але ставати частиною політичного життя, в тому значенні, щоби підтримувати одного чи іншого кандидата, це зовсім не належить до Церкви. Бо Церква не має якогось мандату, якогось ясновидства відносно того, хто є найкращим кандидатом.

— Чи серед вірних Церкви є відомі політики? Адже постійно тепер чуємо голоси, що УГКЦ у новій владі дістала певне лобі, тобто є люди, які лобіюють інтереси Церкви.

— Політична кон’юнктура змінюється. Думаю, що кожна віруюча людина, яка належить до своєї Церкви, повинна, навіть коли обрана на політичну посаду, бути вірною своїй Церкві. Але не використовувати своїх позицій для якихось надзвичайних чи нелегітимних акцій на користь Церкви. Нам було б дуже радо бачити, що ті люди, які вірують, і які стають депутатами, відповідальними за управління державою, радше стараються, щоби життя державне відбувалося згідно з моральними засадами. Лобіювання на користь тієї чи іншої Церкви є приниженням для Церкви, це не є добра послуга для Церкви, немовби Церква утримується за рахунок ласки прихильних людей. Громадяни Церкви, як і ціла церковна громада, має певні права перед державним законом, і ці права треба поважати. Церква більш нічого не хоче від держави — ані надзвичайних пільг, ані надзвичайної прихильності. Церква собі без того буде давати раду. І головною ціллю є не щоби ставати великою соціальною чи громадською силою, але щоби бути Церквою. Це є наше головне завдання.