«Блажен, кто смолоду был молод, блажен, кто вовремя созрел…»

Психологи часто вживають словосполучення «незріла особистість», маючи на увазі тих, хто не вміє керувати собою, брати на себе відповідальність за власне життя і за життя близьких людей. Такі люди рідко приходять на прийом до психолога — їх найчастіше приводять родичі, про них розповідають і на них скаржаться. Та як вони зробилися такими — безвільними, егоїстичними й егоцентричними, безвідповідальними, некерованими? Як виховати нащадка так, щоб він «вовремя созрел»?

У психології немає однозначних відповідей і рецептів на всі випадки життя. Можна говорити лише про загальні підходи й основні принципи виховання. Адже немає на світі двох абсолютно однакових душ, типів психіки, наборів генів. Кожна людина є неповторною й непізнаваною, як непізнаваний до кінця всесвіт.

Одні й ті самі чинники можуть по-різному вплинути на конкретну людину. Турботливе, ніжне ставлення до дитини може призвести до того, що вона так само піклуватиметься і про власних дітей, а може, навпаки, зробити її егоцентриком. Суворе покарання для одного може стати уроком на все життя, а іншого лише озлобить та закріпить у ньому погані нахили. Тяжкі життєві випробування одного ламають, а іншого загартовують. Те, що для одного ліки, для іншого може стати отрутою. Виховання — це завжди неповторна творчість, заснована на суто індивідуальному підході. Не можна, прочитавши й уподобавши книжку із психології або педагогіки, почати механічно застосовувати її на практиці, не враховуючи особистісних особливостей вашої дитини, або ж просто копіювати те, як батьки виховували вас. Це нерозумно і навіть небезпечно, як небезпечна будь-яка жорстка схема. Необхідно спробувати зрозуміти дитину й постаратися розвинути те гарне, що в ній є.

Проте водночас у вихованні існує непорушний універсальний принцип — це здатність батьків бачити у своєму чаді особистість і вміння поважати її. З моменту зачаття кожна людина є індивідуальністю, більшість чеснот дається їй від народження. Тому не можна відкладати на потім шанобливе ставлення до свого маляти, адже це «потім» може стати синонімом «ніколи». Згадаймо типові висловлювання батьків на адресу власних дітей: «Та що воно там розуміє» (при дитині!); «Мама краще знає» (чи хочеш ти їсти, тепло тобі чи холодно, з ким дружити, з ким одружуватися або за кого виходити заміж); «Твоє діло — не розумувати, а слухатися»; «Поживи з моє, тоді говоритимеш» (вічний вислів, адже дитина завжди буде молодшою за своїх батьків)»; «Та я в твої роки...»

Щоб допомогти дитині розвинутися у зрілу особистість, потрібно в ній цю особистість побачити. Адже неможливо зробити щось із нічого. З перших днів життя дитини потрібно вчитися не лише любити її, а й поважати в ній самостійну людину, котра має свої потреби. Це не так важко — брати маля на руки, коли воно проситься; не примушувати дитину їсти, якщо їй не хочеться; не одягати зайву кофтинку, коли вона заявляє, що їй жарко; давати їй право вибору; відгукуватися на прохання приділити їй увагу; запитувати і поважати її думку... Неможливо розписати за пунктами правильну лінію поведінки, та якщо керуватися принципом поваги до дитини як до особистості, життя саме підкаже, як правильно чинити в кожному конкретному випадку. За такого підходу багато проблем відпадають самі собою. Практично непомітно може минути ціла низка кризових періодів — у рік, три й сім років. Не таким болісним і для дитини, і для її батьків буде найпідступніший перехідний вік у 13—16: підліткові не доведеться вдаватися до «воєнних дій», аби відвоювати свою зону свободи, а батькам не потрібно буде болісно перебудовуватися, намагаючись нарешті побачити у своєму «маляті» людину, котра має право на власну думку й особисте життя. А згодом легше буде налагодити стосунки і з молодою сім’єю, коли ваша доросла дитина одружиться або вийде заміж.

На перший погляд, це не так важко. То чому ж багато батьків століттями припускаються одних і тих самих помилок, примудряючись бачити у своїй дитині нетяму ледь не все своє життя? Та просто занадто спокусливо відчувати цю солодку владу над іншою істотою; занадто тяжко перебороти в собі почуття власника — МОЯ дитина. Так легко самоутвердитися за рахунок маляти: навіть не являючи собою нічого особливого в цьому житті, все одно можна почуватися розумнішим і досвідченішим за нього...

Та шанобливе ставлення до особистості дитини зовсім не передбачає розвивати в ній уседозволеність і «пупізм». Це дуже непросте завдання — виховати вільну особистість, яка водночас здатна до самообмеження і самоконтролю, вміє тримати себе в рамках і рахуватися з потребами інших людей. І лише на перший погляд це різні напрями виховання. Адже якщо потреби кожного члена сім’ї (зокрема й дітей!) поважають у родині, то згодом цілком природно розшириться коло тих, із чиїми інтересами потрібно рахуватися. Це важлива передумова соціальної адаптації дитини, її вміння жити серед собі подібних.

Звісно, шанувати потреби тих, хто тебе оточує, потрібно навчати. І знову ж таки від самого раннього віку: «Давай-но приготуємо мамі поїсти, вона прийде з роботи втомлена, ми маємо про неї подбати»; «Бабуся захворіла, спробуймо не галасувати»; «Ти можеш походити по калюжах, але акуратно, щоб не забризкати перехожих»; «До нас прийшли у важливій справі, пограйся трохи сам». Це зовсім не означає, що дитина з першого або навіть із десятого разу почне правильно поводитися. Та якщо зерна посіяно, їх спочатку доводиться довго і старанно поливати, не розраховуючи, що вони миттєво проростуть. Так і з дитиною — потрібно терпляче й наполегливо повторювати одне й те саме в надії, що вдасться дочекатися здорових плодів виховання.

Досягти того, щоб дитина «вписувалася в рамки», іноді буває дуже непросто. Одне маля з дитинства може турбуватися про те, щоб поводитися «правильно», іншому, як то кажуть, закон не писаний. Знову ж таки важливий індивідуальний підхід. Хоч би скільки праці це коштувало, але потрібно допомогти дитині зрозуміти ту просту істину, що її особиста свобода закінчується там, де починається свобода інших. Неоціненним тут є особистий приклад батьків.

Дуже важливо, щоб дитина знала слова «НЕ МОЖНА», які є прообразом і запорукою її майбутньої громадянської законослухняності. Та для цього ні в якому разі не можна знецінювати це слово, потрібно не зловживати ним, а залишати тільки для екстремальних випадків, пов’язаних із безпекою дитини та спокоєм оточуючих. Занадто велика кількість заборон, як правило, спричинює їх девальвацію. Якщо наслідки порушення заборони не катастрофічні, а ви підозрюєте, що дитина може не підкоритися, замінюйте «не можна» м’якшими формулюваннями: «краще не треба», «не варто», «я тобі не раджу», «це негарно». І нехай результатом буде розбита чашка, поламана іграшка або годинник, що зупинився. А от невеликої кількості заборон потрібно дотримуватися неухильно і навіть якнайсуворіше карати за їх порушення. Бо інакше як дитина зрозуміє різницю між «не можна колупатися в носі» і «не можна колупатися в розетці»?

Виховання в дитині зрілої особистості пов’язане і з вихованням у ній самостійності. Якщо ви шануєте бажання маляти, то не пропустите віку, коли воно гордо скаже: «Я сам!» Потрібно уважно відслідковувати моменти, коли дитина виявляє готовність до нових самостійних дій. Вчасно дозволити, підтримати, похвалити — для деяких дітей цього буває достатньо, з іншими — складніше. Іноді дитина, яка часто хворіє, ніби проминає той момент, коли потрібно зробити новий крок на шляху дорослішання. У цьому разі завдання батьків — підштовхнути, стимулювати, штучно створювати ситуації, коли дитині мимоволі доведеться опановувати нові етапи самостійності. У цей період дитина потребує підвищеної до себе уваги, більших витрат часу з боку близьких. Тому багато батьків фактично пригальмовують самостійність своїх дітей: «Не заважай, я зроблю швидше (краще)», «Ти поріжешся (обпечешся, влучиш по пальцях, розіб’єш, розсиплеш, зіпсуєш, не зумієш)». Для батьків комфортніше, коли дитина мала, придушувати її ініціативу й обмежувати активність, але в майбутньому результати можуть бути досить сумними — непристосованість до самостійного життя, лінощі, егоїзм, утриманство.

І ще один важливий момент — це виховання в дитині почуття відповідальності — вміння відповідати за свої вчинки, прогнозувати наслідки своїх дій з урахуванням власних і чужих інтересів. У ранньому дитинстві цьому можуть сприяти спокійні розмови із роз’ясненням причинно-наслідкових зв’язків: «Ось бачиш, ти, не спитавшись, узяв кошеня й хотів його забрати. А в нього ж є мама, за якою воно б гірко плакало. А якби тебе хтось схопив і забрав від мами...» Може допомогти й обговорення простеньких казок, прикладів із життя.

Повага вихователя до дитини виявляється й у тому, щоб дати їй можливість відчути негативні наслідки своїх учинків. Тому завдання батьків — не прикривати, не захищати перед сторонніми своє дитинча, керуючись примітивним тваринним інстинктом. Теза: «винен — відповідай» має бути непорушною.

Ми торкнулися лише деяких аспектів виховання в дитині зрілої особистості. Проте важливо пам’ятати, що особистістю людина стає не в процесі виховання, а в процесі життя. Тому головне — не захищати дитину від життя і якнайбільше їй довіряти.