БІСЕРНЕ ДИВО

Якщо Україна дала світові писанку, то Буковина — особливу писанку, з бісеру, витвір унікальної бісерної культури, притаманної саме землі синіх гір та буків.

Уперше це веселкове диво Лариса Канюка побачила ще школяркою. Кілька старовинних бісерних писанок подарувала їй на добру згадку дружина знаного чернівецького священика отця Андрія Гриволя, тоді вже покійного. Венеціанські перли і стеклярус виблискували в дивовижних візерунках, понад століття не втрачаючи соковитості своїх барв. Певна річ, яйце з його тендітною шкаралупою не витримало б ваги перлів, а тому бісерні писанки робилися на дерев’яній основі, сточеній у бездоганний овал і просякнутій особливим смоляним розчином, на якому й трималися крихітні скляні намистини.

Писанки загалом для Лариси предмет особливий. З ними пов’язані найкращі спогади дитинства, коли батько, що був священиком, приносив їх на Великдень додому повний кошик — дарунки вдячних прихожан, і Лариса, мале дівча, бавилася ними цілими днями. А потім до них у сім’ю прийшла покоївкою Цецілія Німейчук — відома буковинська писанкарка, якій не було рівних. Пані Цецілії свого часу замовив правдиву, тобто шкаралуп’яну, писанку сам буковинський митрополит Віссаріон (було це ще за румунів, у 39-му році) і, заплативши майстрині великі гроші, попросив зробити якнайкраще, бо призначалася вона у пасхальний дар румунському королеві Міхаю та його вінценосній сім’ї. Щороку напередодні Великодніх свят пані Цецілія урочисто розпочинала розписування ритуальних яєць, і ті весняні вечори, коли з-під рук писанкарки з допомогою пахучого воску, фарб і безмежної фантазії зроджувалися справжні витвори мистецтва, перетворювались для Лариси, яка зачаївши подих стежила за тим дивом, на незабутні хвилини співпереживання високого творчого натхнення.

До писанок Лариса Канюка повернулася через багато літ, віддавши данину романтичному захопленню юності — археології, якою марила. Ще студенткою історичного факультету Чернівецького університету мала за велике щастя поїхати на розкопки з професійними археологами. Аж тут на Буковині почався справжній археологічний бум: на Дністрі планувалося грандіозне будівництво гідростанції, і великі земельні угіддя з усім, що було на них та в них, підлягали затопленню. На територію майбутнього водосховища приїхала працювати археологічна експедиція з ленінградського Ермітажу, і Лариса виблагала місце у ній, хай навіть простим чорноробом.

Розкопували сарматські кургани, яких чимало на дністрових схилах. Давні могили метрів зо 20 у діаметрі, завалені зверху кам’яними брилами, які треба було розбирати. На тому й скінчилася для Лариси вся романтика — вона зрозуміла, що археологія не для жіночих рук. Потім працювала науковим співробітником у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї і, відчуваючи нездоланний потяг до народних промислів, захопилася лозоплетінням, яке саме почав відроджувати у своїй майстерні відомий буковинський колекціонер та знавець народних промислів Іван Снігур. Але лоза також корилася тільки силі й роздирала до крові руки тих, хто намагався упокорити її норов. І тоді, загоюючи болючі рани на пальцях, Лариса згадала про дарунок дитинства — бісерну писанку.

Однак хоч скільки перечитала книжок, передивилася архівних документів, ніде не знайшла ані натяку на те, як же зробити це диво. Старші люди в буковинських селах, до яких Лариса зверталася сподіваючись-таки щось розвідати з давніх секретів бісерного ремесла, підтверджували: справді, бачили такі писанки. Але яким чином на них утримувались перли, не знав ніхто.

Нічого не залишалося, як облаштувати вдома справжню лабораторію середньовічного алхіміка. У старих мідних казанах не місяць і не два диміло, шкварчало смоляне вариво, але експерименти увінчалися успіхом. Лариса віднайшла золото стародавніх рецептів виготовлення основи під бісер. Тепер він тримався на дереві назавжди. Давнє народне ремесло, що межує з мистецтвом, було відроджене з небуття.

Сьогодні Лариса Канюка, а вона майстер народних промислів у відділі прикладного мистецтва Чернівецької філії Спілки художників України, — єдина у світі писанкарка перлами, яка працює за лише їй відомою самобутньою технологією і лише з природними матеріалами, як колись у давнину робили наші предки.

— Бісерна писанка трапляється тільки на Буковині й тільки у селах поблизу Чернівців, — розповідає Лариса. — Вона є складовою особливої бісерної культури, що склалася саме в нашому регіоні і в якій відбився менталітет наших людей: щоб було багато, гонорово і красиво. За цим принципом буковинці облаштовували своє життя — роботу, побут, вбрання. Бісер якнайповніше відбивав прагнення до краси і заможності. Вироби з нього навдивовижу гарні, багаті й довговічні водночас. Бісером гаптували стрічку у весільному вінку нареченої і капелюшіння заміжньої жінки у святковому строї. Надзвичайно гарний вигляд мають вишиті перлами сорочки, гердани, горбатки, кептарі. Чоловіки прикрашали ними пояси, футляри для кишенькових годинників, що вважались колись предметом розкоші. А писанки з бісеру робили тільки на замовлення, і коштували вони чималі гроші. Писанки були оберегами родинного щастя, символами достатку, їх дарували в найурочистіші моменти життя — на заручини, весілля, хрестини — з найкращими щирими побажаннями, які через закодовані символи неодмінно мали збутися.

Бісерні писанки Лариси Канюки — вибух веселкових кольорів, концентрація животворної енергії, переливи світла на візерунках зі скляних намистин. Їх символіка — солярні знаки, трипільський «безконечник», стилізовані зірки, пташки, квіти, одне слово — все, що пов’язане в народній уяві з вірою, щастям, любов’ю.

Природно, що від писанки, а вона є частиною великоднього ритуалу, Лариса зробила наступний крок у творчості й почала виготовляти бісерні ікони, схожі на мініатюрні образки візантійських смальтових зображень Богородиці з дитям-Спасителем на руках. У своїх іконах майстриня дотримується всіх церковних православних канонів, віддаючи перевагу двом колористичним напрямам: біло-перламутровому і характерній манері давньовізантійських майстрів — лазурово-синьому на золотому тлі.

Усе в цьому світі схоже на бісерні розсипи, зібрані Майстром у дивовижні візерунки: вири атомів і сузір’я галактики, слова і пісні, колір і звук. Лариса Канюка додає до світової гармонії і краси ще одне диво — буковинську бісерну писанку.