Біс пам’яті

Потьомкінці під бронзовим брезентом залишали обжиту за 42 роки площу. Монтажники працювали вправно, і невдовзі міфічні герої міфічної непереможеної території революції перебралися у вантажівку разом із облицювальними плитами постаменту — із силуетом броненосця та ленінською цитатою. Пам’ятник переїжджав з Катерининської площі на Митну, де в героїчній самотності зачекався на «братушек» бунтар Вакуленчук. Шляху було всього нічого — з верхньої Одеси в Одесу нижню, до порту. Пікет із червоними прапорами за благенькою огорожею біля руйнівного дійства якось байдуже, без пристрасті, кричав про відповідальність перед історією, про наругу над героями і священними ідеалами... Інший натовп — ряджених козаків — так само байдуже протестував проти перенесення пам’ятника матросам з іншої причини. На цьому місці міська влада планувала встановити пам’ятник Катерині II. Тій самій цариці легкої поведінки, яку припечатав зневажливим словом ще Тарас Шевченко.

Нічні перехожі спостерігали за тим, що відбувається, і ліниво сперечалися. На думку одних, потьомкінці нікому не заважали, хай би собі стояли, пам’ятник як пам’ятник — звикли. Інші міркували, що похмура бронза жодним чином не вписується в архітектурну вишуканість площі і саме поруч із портом пам’ятнику місце.

Суперечка трьох днів із вічністю

Розімлілу від спеки Одесу накрила червнева ніч, така ж задушлива й липка, як і в 1905-му, коли два військові кораблі, броненосець і міноносець, з’явилися на одеському рейді. Наступного дня з «Потьомкіна» зняли на берег тіло загиблого матроса. Воно лежало на Новому молу, чекаючи дозволу на похорон, і «сила-силенна народу» йшла зі співчуттям і до загиблого, і до живих.

У червні 1905-го погоду в порту робив страйком. Але бунтівні матроси, всупереч легенді, яка виникла потім, не планували ні підтримувати вантажників і биндюжників, ні приєднуватися до них. Команді були потрібні вугілля та провіант. Але страйк, отримавши несподіване підкріплення, розбурхався і «вийшов із берегів». «Біля пакгаузів — нестрункий, розірваний гул. Звідкілясь узялися сокири, ломи. Рубають стовпи, летить дах, а ті, що поблизу, — навіть не відступляться: з гиком кидаються у склади, копаються, витягують, відбирають... На верху гори ящиків — стоїть якийсь босий, в самій жилетці — на голе тіло. У кожній руці по пляшці, п’є їх і кидає...» — такою запам’ятав стоянку «Потьомкіна» в Одесі Євген Замятін. Гросмейстер літератури свідчить: життя в ті дні «вартувало гріш». А він був не просто свідком — дійовою особою подій, за що потім пройшов через царську тюремну одиночку та заслання, дивом уникнувши страти. Оповідання «Три дні» — про «Потьомкіна» в Одесі — написане не в гарячці, а через вісім років. Був час усе зважити і знайти правильну інтонацію.

Застава протестуючих комуністів у червні 2007-го, так само як і козаків, про повстання на «По­тьомкіні», по суті, знала лише те, що розповів світові у своїй кінолегенді Сергій Ейзенштейн.

— По барабану мені, яке там було повстання і чого хотів цей броненосець! — казав мені козак. — Головне, щоб тут не стояла ця... — і далі йшла характеристика вінценосної Катерини, яка абсолютно відповідає історичній правді, але не підлягає друку.

Геніальний фільм Ейзенштейна народився через погану пітер­ську погоду. Група знімала документальний серіал до ювілею революції. Більшовицький режим серйозно займався героїзацією свого зовсім не героїчного минулого. Як на гріх у північній столиці йшли безпросвітні дощі. Режи­сер вирішив переїхати в сонячну Одесу і зняти там якийсь обов’яз­ковий епізод про її революційну історію. Ця випадковість зустрілася з іншою — безногим чоловіком у візку, гігантськими східцями, напівстертими у пам’яті одеситів подіями 1905-го тощо.

Якби «Броненосець Потьом­кін» знімав Замятін, ми побачили б зовсім інше — триденну хроніку свинства і пияцтва. Ба­чили б, як «п’яні вогнем і вином» люди виливають у тупому розпачі в море те, чого не можуть видудлити, як течуть у гавань і невдовзі покриють акваторію жахливим полум’ям струмки нафти й гасу, побачили б, як палають на Новому молу пакгаузи, вугільні й цукрові склади, яхт-клуб зі знаменитою вишкою. «У порту мідними розпачливими голосами кричали поїзди і пароплави. Гриміли, втягувалися якорі: це відчалювали щасливці, які не погасили котлів».

У цей час у верхній Одесі — з бульвару і ще незабудованих круч за Думою — пани з біноклями і дами з лорнетами спостерігали за моторошним дійством, необачно вважаючи, що верхнє і нижнє життя — життєві потоки, які не перетинаються. Ніхто не злякався, коли «Потьом­кін» підняв червоний бойовий прапор — корабельний сигнал про готовність відкрити гарматний вогонь. Але броненосець, нервуючи в очікуванні дозволу на похорон загиблого товариша, не жартував з ультиматумом — не буде похорону, буде обстріл.

Двічі за всю історію Одесу обстрілювали з моря — англійці у Кримську війну (трофейна гармата з фрегата «Тигр» зараз стоїть на Думській площі) і «Потьомкін». Тепер історики сперечаються — два чи три снаряди випустила «непереможена територія» по мирній Одесі. Один, точно відомо, поцілив у житловий будинок у центрі, інший перелетів Молдаванку і вибухнув у Дюківському саду. З приводу цього милого снаряду потім дуже жалкували комуністичні пропагандисти. Ціллю, казали, був оперний театр, де радилися в той момент буржуї, але навідник, гад і контра, зумисне збив приціл.

Що ж мало статися з Одесою, запитую я себе, з її духом і розумом, щоби вона вітала встановлення пам’ятника броненосцеві, який стріляв по ній, а тепер затято відстоювала його? Які тектонічні зсуви у свідомості й моралі мали трапитися, щоб одесити билися в істериці і вимагали «забрати руки від святині»?

Втрату людиною пам’яті медицина кваліфікує як тяжку хворобу, людина без пам’яті — неповноцінна особистість. А якщо пам’ять втрачає суспільство? Весь народ? Якщо в його пам’ять вживлюється якийсь вірус, дрібний біс, який пожирає усе, чого, на думку головного Біса, людині знати не слід, бо це ускладнює бісівське панування над народом? Біс пам’яті породжує ущербність і каліцтво нації і, зрештою, веде її до виродження й зникнення. Хоч як гірко, але ми справді живемо «под собою не чуя страны», живемо у світі пропагандистських легенд і міфів, живемо, не вміючи співвідносити правду про минуле з інтерпретацією минулого, не розуміючи, що сьогодення завжди корениться в минулому. Лише повний дурень може вважати, що майбутнє не обумовлене минулим, навіть таким далеким, як узяття Києва монголами. Ми застрягли в історичній брехні, «як «Челюскін» у кризі». І міф про потьомкінців, три мерзенні дні в історії Одеси, які сперечаються з вічністю, — не найбільша історична неправда.

Історія з історичним образом

Прибираючи пам’ятник матросам із Катерининської площі, міська влада тиснула на те, що треба відновити її історичний образ. І історичну справедливість. Катерина II стояла тут? Стояла. Більшовики в 1920 році знесли пам’ятник? Знесли. Справедливість повинна восторжествувати? Справедливість — це дія, яка узгоджується з правдою, відповідає правді. І тут у кожної з трьох сто­рін конфлікту — міської влади, комуністів і українських патріо­тів — своя версія правди. Але оскільки істина одна, то дві з трьох правд — помилка. Звернімося до фактів.

Катерина II повеліла будувати при завойованій фортеці Хаджибей купецьку гавань у 1794 році. Жодного указу про заснування Одеси цариця не видавала — це міф. Жодних свідчень заступництва й особливої уваги вінценосної до міста, яке будувалося, історики не виявили. Навпаки, імперська влада все не могла визначитися, якій саме губернії і якому повіту підпорядкувати поселення. Тирасполь, Херсон і Мико­лаїв, навіть Єлиcаветград можуть похвалитися, що кожен свого часу керував Одесою. Че­рез два роки після заснування порту, у 1796-му, Катерина помер­ла. Ново­збудова­ному і невідомому порту було два роки. Особливі заслуги імператриці й особлива спорідненість з Одесою — теж міф.

Далі — цікавіше. Міська рада ухвалила рішення про відновлення пам’ятника «Засновникам Одеси». Але такого пам’ятника в місті ніколи не було. Монумент на Катерининській називався пам’ятником «Імператриці Кате­рині», що й було написано на його цоколі. Помилка з незнання? Не думаю. Напевно, ініціатори відновлення пам’ятника Катерині сховалися за «засновників», чудово розуміючи, яку особу витягують з історичного небуття і які символи імперської влади впроваджують у життя незалежної України.

Історична правда полягає в тому, що образ Катерининської площі — площа без пам’ятника взагалі. Геометрія Одеси накреслена геніальною рукою Франца Деволлана. Якщо назвати історичний ландшафт біля затоки пересіченою місцевістю, ускладненою ярами і пагорбами, це — комплімент ландшафтові. Більш-менш придатного місця тут лише й вистачало, аби зліпити фортецю. А вже місто ставити... Треба було мати незаперечний містобудівний талант і невтримну фантазію, щоб спроектувати на місцевості, де чорт ноги поламає, трирівневе європейське місто. Потрібна була сміливість, щоб використати природні висоти для розміщення водних резервуарів, які потім підкажуть ідею створення першого в імперії водогону. Потрібен був живий розум, щоб побачити в балках розмежувальні дороги... Вітер з моря влітав у місто і не ламав крила, тому що вулиці одного рівня перетікали в інший з природністю гілок, які ростуть в одній кроні. Зрозуміло, кожен із рівнів мав свій стиль, своє обличчя. Архітектурною ж деталлю, яка організовувала місто в єдиний організм, був простір. Не щільність і висотність забудови, що було нормою європейського містобудування, а простір, свобода. Деволлан залишив недоторканними чорноморські кручі і не поскупився на місце під парки та сквери. Завдяки йому одеські тротуари і сьогодні вражають шириною. Не особлива ментальність одеситів, а архітектура обумовила народження одеського двору як стилю міського побуту. Завдяки їй вихлюпнулось на тротуари, у затінок акацій та платанів, домашнє життя. Ще у 60-ті в Одесі звичною справою було розміститися під своїми вікнами на тротуарі на вечерю, чого аж ніяк не зробиш у будь-якому іншому місті.

Особливе місце в міському просторі приділялося площам. Вони були витончені і призначалися лише для транспортних розв’язок та контрапунктів в архітектурі Одеси. Жодна з цих площ, підкреслюю — жодна, не призначалася для монументів, мавзолеїв та пам’ятників. Це виявилося в 1826 році, коли виникла ідея увічнити пам’ять найкращого з градоначальників Одеси за всю її історію — герцога Рішельє. Ще ніде не стояли царі і вожді світового пролетаріату, ще вільними були всі площі, але місце для герцога вибрали таке, де пам’ятник не порушував архітектурної гармонії, — біля Гігантських сходів.

Збереження історичного образу Одеси — справа не просто важлива, а життєво необхідна. Усе, що придумав геній Деволлана, протягом останнього десятиліття варварським і бездумним способом знищується. Одеса тане і зникає на очах, як айсберг, що потрапив у теплі води. Жодна війна і жодна окупація не принесли Одесі стільки лиха, як будівельна експансія останніх років. Треба мати абсолютну архітектурну сліпоту, щоби втюхати у камерну атмосферу Дериба­сів­ської потвору супермаркету зі скла й бетону. Потрібно просто ненавидіти Одесу, щоб на морсь­кий вокзал, який летить, мов барк під усіма вітрилами, посадити похмуру коробку готельного комплексу і закрити Дюкові горизонт. Треба мати «талант», аби на узбережжя наліпити багатоповерхові будинки, які відрізали одеситів від моря і порушили головну родзинку Одеси — свободу та простір. Осліплені надприбутками комерційного будівництва, усі причетні до цього служби, відомства й інстанції сараною накинулися на сквери, на чорноморські схили й парки. Історичний архітектурний силует і образ Одеси безнадійно спаплюжено. Цей руйнівний бронепоїзд поставлений на рейки і запущений колишньою міською владою, але чи то в поїзда немає стоп-крану, чи то влада нинішня боїться скористатися екстреним гальмуванням — своєрідність, індивідуальність Одеси знищується й далі. І порятунок її — не в перенесенні пам’ятників та відновленні символів імперського минулого.

Перунове закляття

Я маю унікальну колекцію вражень від знесення пам’ятників та очищення бібліотек від ворожих книжок. Хо­лод­ної весняної ночі 1956-го ми з хлопцями, вилізши на паркан, спо­стерігали, як із головної площі в Кіровограді зносили пам’ят­ник Сталіну. Підступи до неї були перекриті військовими, але ніхто й не збирався туди йти. І в жод­ному вікні навколо площі — ані вогника. Не тільки дивитися на руйнацію святині, думати про це було страшно. Потім зі шкільних підручників видирали сторінки з портретами Берії та інших ворогів, чистили бібліотеки від книжок зі згадками про «антипартійні групи» й «волюнтариста» Хрущова, «бровоносця» Брежнєва.

Коли на Луб’янській площі під схвальне ревіння натовпу знімали пам’ятник Дзержинському, страху вже не було. Треба було прожити життя, щоб перестати боятися падіння ідолів.

Дивним чином усі кампанії з виправлення «історичних помилок» проходять уночі, таємно, якось по-злодійському. Ніхто й ніколи не намагався пояснити народові, що його колись водили по святах до червоних богів покладати квіти, навіщо їх ставили і чому зносять. Кожна нова влада, яка, по суті, мало чим відрізнялася від попередньої, на власний розсуд перейменовувала вулиці і призначала інші моральні авторитети, твердо увірувавши, що їй належать не тільки наші тіла, а й душі та пам’ять.

«Надвечір був на Катери­нинській площі. Похмуро, мокро, пам’ятник Катерині з голови до ніг закутаний, забинтований брудними, мокрими ганчірками, сповитий мотузками і заліплений червоними дерев’яними зірками. А навпроти пам’ятника — надзвичайка, у мокрому асфальті рідкою кров’ю течуть відображення від червоних прапорів, обвислих від дощу й особливо паскудних». Це — з «Окаянних днів» Буніна. Щоразу, проходячи Катерининську, я намагаюся вгадати, з якої точки Іван Олексійович дивився на монумент і чавунні ворота губчека. Рідка кров відображення — метафора не випадкова. За ворітьми, у глибині подвір’я біля, розстрільної стіни текла справжня кров. Ніхто не знає, скільки душ занапастили там наступники потьомкінців.

За Катерининською тягнеться слава площі лихої, як і за квартирою з відомого роману. Освячена вона була під будівництво храму святої Катерини, але поставили там Катерину зовсім не святу. Через 20 років царицю замінив Карл Маркс — величезна голова на кубічній підставці. Але теж ненадовго — зніс ураган. Не прижився на площі й Адам Міцкевич. І вже, звісно, недовго площа називалася ім’ям Гітлера. Найдовше на ній «протрималися» революційні матроси.

Усе, що було з площею, — історія. Її треба знати і пам’ятати. Якщо керуватися принципом «хто раніше встав, того й капці», — на площі має стояти імператриця. Якщо виходити з тривалості стояння — безумовно, потьомкінці. Із впливу на світову культуру й науку — нехай сперечаються Маркс і Міцкевич. За лиходійством і негативним впливом на світ — перший Гітлер.

А тепер запрошую поміркувати: які критерії встановлення пам’ятників і монументів? Навіщо їх ставлять, для кого і з якою метою? Як відправну точку в роздумах пропоную факт. Із 169-го по 180 рік Римською імперією правив Марк Аврелій. Він більше відомий як автор «Міркувань» — книжки про честь, совість, владу і сенс життя. На Капітолійському пагорбі в Римі вдячні нащадки поставили йому пам’ятник роботи Мікеланджело. Через 1457 років після смерті. Чому його ніхто нікуди не переносить?

Чому ми так погано вживаємося зі своїм минулим? Чому Іспанія після жахів громадянської війни визнала одним болем і однією скорботою втрату своїх синів, які боролися за різні ідеї й ідеали? Чому фашистське минуле не розділило на ворогуючі табори Німеччину, Японію, Італію, Угорщину й Румунію, а комуністичне розірвало нас на шматки? Чому в Росії лідери білої гвардії Колчак, Корнілов, Денікін тепер герої, а в Україні українофоби б’ються в істериці, бо країна відзначає століття Романа Шухеви­ча, який загинув за незалежність України? Хто і чому обливає фарбою пам’ятник київським студентам, що полягли під Крутами? Цих «чому» така скорботна безліч, що мимоволі згадаєш про Перунове закляття. Літописну притчу часто згадували публіцисти після Першої революції. Вона і в нашому випадку доречна, тому що зі знищення статуй Перуно­ві і почалася в нашій батьківщині практика розправи з ідейними предтечами. Пам’ятаєте зі шкільного підручника, як кияни тягли через усе місто ідола і топили в Дніпрі? Але київський Перун сприйняв розправу смиренно, а ось новгородський — з бунтом. Не бажав поступатися місцем у капищі казна-якому прибульцю з чужих земель. А коли його все-таки скинули у Волхов, він, пропливаючи під мостом, викинув народу палицю. І, за Перуновим закляттям, народ відтоді, тільки-но виникають розбіжності, лупцює одне одного нею до смерті.

Я пам’ятник собі хочу...

Громадянин Ківалов, який має загальнонаціональну популярність, не чекаючи вдячності нащадків, вирішив увічнити себе у бронзі. Пам’ят­ник виліпили й поставили в Одесі у дворі рідного йому навчального закладу. Не біда, що на шедеврі не зазначаються прізвище і заслуги. Адже прототип себе впізнає, марнославство вдоволене, і підлеглі розуміють, хто вони — порівняно з живим, але вже бронзовим. Зрозуміло, це не свідчить про кревність чи рівність забронзовілого Ківалова з Пушкіним, Воронцовим чи Вірою Холодною. Бути відлитим у бронзі і бути великим — дві, по-нашому кажучи, великі різниці. Але уявіть собі картину: групу туристів просвіщає балакучий гід. Перед вами, каже, скульптурна група, центральний персонаж якої має велику портретну схо­жість із засновником навчального закладу, професором С.Ківаловим. Здобуваючи учений ступінь доктора, Сергій Васильович вдався до плагіату, що не зашкодило йому зробити запаморочливу кар’єру, очолити Цент­ральну виборчу комісію й здійснити одну із наймасштабніших фальсифікацій під час президентських виборів. У народі його прозвали Сергієм Підрахуєм...

Я, звісно, й гадки не мав порівнювати Підрахуя з царицею. Але є запитання: що повинен говорити екскурсовод, показуючи пам’ятник імператриці? Крім того, що міська влада, всупереч історичній правді, зарахували її до «засновників Одеси» і витягла з музейної тиші на гамірну площу? Я на місці гіда далі неодмінно сказав би, що це — фатальна жінка в російській історії. Принцеса Софія Фредеріка Ав­густа Ангальт-Цербтська із заштатного Штеттина (тепер — польське місто Щецин) стала Ка­териною, одружившись із наступником російського престолу. По­тім здійснила двірцевий переворот, убила свого чоловіка Петра ІІІ, стала царицею і більше заміж не виходила. Їй вистачало фаворитів та гвардійців Преображенського полку — історики навіть не можуть порахувати, скількох вінценосна ощасливила своїми пестощами. Катерина припинила вже накреслену лінію розвитку земського самоврядування, яка виводила Росію на «верстовий шлях» демократизації.

Вбивці бачать свою безкарність в абсолютній владі, і цариця в цьому досягла успіхів. Вона розширила привілеї дворянства й остаточно затвердила кріпосне право як форму рабства. Росія часів Катерини II — у знаменитій «Подорожі з Петербурга в Москву», автор якої проклав дорогу в Сибір декабристам. Імпе­ратриця придушувала будь-які прояви вольності і свободи. Вона втопила у крові Пугачовське повстання, тричі ділила Річ Посполиту. На відміну від українців, поляки мають пам’ять, і в Щеци­ні, на батьківщині Катерини, немає й ніколи не буде їй монумента. Як і у Варшаві — генералісимусу Суворову, який без сентиментів розгромив польських повстанців. Катерина, побачивши небезпеку в залишках козацьких вольностей в Україні, знищила Січ і козацтво, закріпачивши козаків та їхні сім’ї. Наслідуючи імперську традицію, Катерина продовжила загарбницькі війни і завоювала Кримське ханство, Таврію й Приазов’я. Окупація південноукраїнських земель втягнула імперію у безперервні війни з Портою і обумовила її геополітичні претензії в ХІХ—ХХ століттях. Але війни ці так і не досягнули головної мети — контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Імперія впала, втративши всі захоплені землі. Бога ради, має здивуватися іноземний гість Одеси, за що ж ви цій... так би мовити, пам’ят­ник спорудили?

Відповісти на це запитання не можу. Я б зрозумів, якби міська влада ухвалила рішення поставити Катерину, скажімо, на Митній площі, поруч із матросами — як приклад для натхнення й наслідування «нічним метеликам», котрі збираються там щовечора. Або поруч із Леніним у заповідному парку — все-таки соратники з будівництва імперії й ідеології тоталітаризму. Але на площі святої Катерини...

Можливо, ця думка здасться дивною, але революційні матроси зайняли місце імператриці на площі за правом спадкування. Російський більшовизм у своєму розвитку пройшов шлях звивистий. У його витоках і повстання декабристів, бунти в Росії, повстання в Польщі і рух народовольців, який охопив всю імперію й оголосив терор нормою боротьби за свободу. На ембріональному рівні більшовизм був протестом проти кріпосного права, впровадженого Катериною II. Ніщо так не спотворювало російське суспільство, як кріпосницт­во. Воно враз перервало ще тонку нитку громадянського життя, яке намітилося в імперії. Раболіпство, плазування, самознищення аж до готовності лизати начальницький чобіт у буквальному значенні слова — ось внесок імператриці в духовний розвиток імперії.

Любов до вінценосних вбивць, завойовників, садистів і деспотів — російська традиція. Вони ставлять їм пам’ятники, створюють оди — як у давні часи, так і тепер, ставлять за приклад нині живим і прийдешнім. Поза всяким сумнівом, життя і діяльність цариці відповідає моральним нормам та ідеалам Росії. Я б не здивувався, якби Кремль прийняв рішення віддячити їй пам’ятником із чистого золота. Вона сприяла «величі» Російської імперії завоюваннями, нещадним гнобленням підкорених народів. Наведу не дуже відомий факт. У козацькій Україні практично не було села без школи, і рівень писемності населення становив близько 70%. За царювання Катерини в Україні планомірно знищуються українська ідентичність і культура. То кому і за що збирається ставити пам’ятник мерія Одеси? І кому на догоду?

Жодна держава у світі не зберігає і не ставить пам’ятників ворогам своєї державності. Тому логічно, що монумент Чингісхану стоїть в Улан-Баторі, а не в Москві, хоча саме татаро-монгольське ярмо сприяло виникненню російської державності. Що єврейській діаспорі в Англії й на думку не спаде ставити пам’ятник великому борцю за створення Ізраїлю Бен-Гуріону. Для англійців він — терорист і виплодок пекла.

Українська монументальна пропаганда і топоніміка тяжко хворі на роздвоєння, своєрідну шизофренію. Прикладів того, що в нас один на одного дивляться пам’ятники непримиренним ворогам, безліч. Поява ще одного, здавалося б, ситуації не змінить. Але так лише здається. Пам’ятник кату — ляпас і страченому, і його нащадкам.

Ціна копії з неіснуючого оригіналу

Розширена реставраційна рада засідала в Одеському історико-краєзнавчому музеї після знаменитого рішення Одеської міськради про відновлення пам’ятника. Далекі від передвиборних інтриг і монументальної пропаганди музейники були здивовані. Про яке відновлення йдеться? Від вінценосної залишилася голова з частиною погруддя. Чотири фаворити, які оточували п’єдестал, перебувають у далеко не найкращому стані — час не щадить навіть бронзу. До того ж у ясновельможного князя Потьомкіна поцупили шпагу. Прилаштуй йому нову —блищатиме, різатиме око.

Майстри, котрі взялися за відновлення, зняли із залишків оригіналу гіпсову форму. Пишнотіла цариця «схудне» на десяту частину, а отже, копія не відповідатиме оригіналові. На відміну від пікетників, музейники стурбовані не тим, кому й навіщо пам’ятник, а цілістю експонатів — чотирьох статуй фаворитів і голови цариці. Навіть у сприятливих умовах музейного експонування бронзове лиття столітньої давності, перенесене на площу, приречене. Гібрид новоствореного з історичним матеріалом стане копією неіснуючого оригіналу — який не має ні художньої вартості, ні історичної.

Ця епопея — провокація політичного скандалу з непередбачуваним закінченням. Вона вписується в українофобські акції, що проводилися в Одесі останнім часом і вже записали собі в актив, наприклад, визнання російської в Одесі «мовою міжнаціонального спілкування» — норму Програми КПРС. Важко собі уявити для «української України» дзвінкіший привселюдний ляпас, ніж повернення у світ цариці, яка знищувала її вищі вартості. Це своєрідний тест — стерплять чи не стерплять?

Історична пам’ять і історична справедливість — зона особливої відповідальності держави. Не смаку, переконань окремих громадян або чиновників, а політичного керівництва. Досі воно публічно підтверджувало відданість національним святиням. Тепер настав час перевірки справою і дією.