БІЛЯ ВИТОКІВ КАРБУВАНННЯ УКРАЇНСЬКИХ МОНЕТ

У листопаді 1796 року київський вчений-аптекар Г.Бунге випадково побачив і придбав золоту монету з іменем Володимира у нетверезого козака корпусу піших стрільців, відправлених додому опісля дворічної муштри. Набір до корпусу здійснювався з Чернігівщини, Київщини та Полтавщини. Бунґе з’ясував, що монету новобранцю подарувала на прощання його матір. Незважаючи на пропозиції з Москви та Петербурга придбати її, монета міцно осіла в Києві і стала національною гордістю. Мало хто тоді ще здогадувався, яку колосальну історичну цінність несе вона в собі…

Історія досліджень

Перші екземпляри давньоукраїнських монет документально стали відомі з 90-х років XVIII століття. Їхню ориґінальність свого часу визнав навіть російський історик М. Карамзін, хоча такі визнання різко суперечили пануючій теорії про шкіряні гроші як асиґнації наших предків. Ця теорія базувалася на неправильному трактуванні давньоукраїнських літописів. У писемних відомостях Русі чітко була зафіксована вже існуюча і доволі розвинена рахунково-грошова система з різноманітними платіжними одиницями — гривнами кун та гривнами срібла, кунами, ногатами і різанами.

Наприкінці XVIII століття у Києві одна за одною з’явились дві монети (золота та срібна) з написом імені Володимира давньоукраїнською мовою. Тоді ж стало відомо про срібну монету із зображенням св. Георгія на одному боці і написом «Ярославле сребро» і тризубом на іншому. Вона належала до московської колекції О. Мусіна-Пушкіна, який стверджував, що ця монета була знайдена під час земляних робіт у Києві 1792 року. Щоправда, інший нумізмат Х.Фелькнер стверджував, що саме він запровадив її до наукового обігу: монета була підвішена до ікони, і він розглядав її як повноцінну.

У кінці XVIII — першої половини ХІХ століть київські вчені-археологи та нумізмати підійшли до відкриття нових, раніше науці не відомих монет, що мали засвідчити тисячолітню традицію карбування українських монет. Наукові пошуки були підтверджені Пінським (1804), Ніжинським (1852), Кінбурнським (1863) скарбами. Точкою відліку наукової доказовості ориґінальності монет Русі вважають Ніжинський скарб, що нараховував 200 екземплярів срібляників Володимира Святославича, Ярослава Володимировича та Святополка Окаянного.

Зображення монети, придбаної Г.Бунге, було опубліковане у 1816 році. Тоді ж ця монета перейшла до іншого київського колекціонера М. Могилянського. Невдовзі він вирушив з нею до Петербурга, де зі златником ознайомився і М.Карамзін.

Ще раніше Могилянський купив у київського купця, поціновувача раритетів В. Пряшникова срібляник Володимира у відмінному стані, незадовго до цього знайдений на селянському городі в Борисполі, поблизу Києва. На аверсі монети, як і на златникові, зображений князь, який сидить на престолі; на реверсі — незрозуміла фігура, схожа на ту, що зображена на монеті Ярослава. Ця ж фігура присутня й на златнику, але там вона зображена в мініатюрі над князівським плечем.

У 1821 році М.Могилянський загубив златник. На щастя, його монета вже давно не була унікальним примірником. Ще в 1805-му новий хранитель монет в Ермітажі Ф.Круг виступив за належність до монетної спадщини русичів декількох золотих монет, що зберігались в Ермітажі серед візантійських. Круг мав на увазі чотири Володимирові златники, які й понині зберігаються в Ермітажі разом з трьома, що були додані до колекції пізніше.

З 1804 року в Ермітажі вже велась книга надходжень, і перший її запис зафіксував передачу з Пінського скарбу золотих візантійських монет (записали тільки 12 потрібних для колекції примірників, а 8 були відокремлені як «дублети» вже наявних). Обліку т.зв. дублетів тоді ще не існувало, але в 1838 році через смерть хранителя Є.Келера був складений повний опис золотих монет. Пінський скарб був датований за «наймолодшими» монетами серединою ХІ століття.

Серед відокремлених у 1804 році «зайвих» монет могли бути не тільки візантійські, але й монети Русі. Вони могли піти з музею в петербурзькі приватні колекції. Дійсно, в 1822 році у двох відомих колекціонерів столиці Я.Рейхеля та М.Рум’янцева майже одночасно з’явились і з часом отримали широку популярність два златники Володимира. Обидві монети були відкарбовані однією і тією ж парою штемпелів, представленою і одним із ермітажних примірників. Найбільш вірогідно, що вони походили зі згаданих «дублетів» Пінського скарбу 1804 року.

Історія карбувань

Територіальне розширення Русі з походами Святослава й Володимира, прийняття останнім християнства як державної релігії та одруження з Анною (з візантійського роду Порфирорідних), а відтак і зростання авторитету Києва у міжнародному аспекті, спонукали великого князя київського до випуску власних монет. В результаті були випущені в обіг златники і срібляники, за зразок яких були взяті розповсюджені на Русі золоті соліди імператорів Візантії Василя ІІ та Костянтина VIII — сучасників Володимира.

На золотих і срібних монетах на одній стороні було зображено князя Володимира в царському одязі із вінцем, від пояса виконавець малюнка, згідно з канонічними правилами, зобразив ноги у вигляді двох надломлених ліній. Ноги мали бути зображені обов’язково, бо князя треба було зобразити у повний зріст. На перших монетах навколо портрета Володимира було вміщено напис: «Володимир, а се його злато» (чи відповідно срібло. — В.Ч.). На зворотньому боці зображено Ісуса Христа Пантократа (Вседержителя). Вага була аналогічною до візантійських солідів — 4.35 г.

Усього відомо 11 екземплярів златників, срібляників — близько 340.

Вже тривалий час на шпальтах багатьох видань дискутується питання про те, скільки ж всього монет випустили князь Володимир і його наступники. Аналіз попередніх досліджень допомагає встановити, що випускали їх в обіг протягом 30 років три князі — Володимир (988—1015), Святополк (1015—1016/1018) і Ярослав (1014—1054). Тодішня Русь не мала срібних або золотих копалень. На виготовлення монет було виділено вивезені з арабських країн монети та прикраси. Відтак багато срібляників було зроблено з міді, але покрито сріблом. Це призводило до того, що в торговельному секторі їх майже не використовували і вони поступово осідали на руках населення, а відтак потрапляли в скарби.

У зв’язку з посиленням політичної ролі держави в Європі та зміцненням князівської династії на престолі на наступних монетах замість зображення Христа було вибито князівський знак — рюриківську тамгу (тризуб). Змінили дещо напис: на аверсі — «Володимир на столі», на реверсі — «а се його срібло» (злато).

Ще один випуск монет належить синові Володимира — Ярославу. Як вважає доктор М. Котляр, ці монети були випущені ще у 1014 році в новгородській вотчині, якою Ярослав володів як старший із синів. У той момент князь відмовився сплачувати щорічну данину батькові, розмір якої становив дві тисячі гривен. Окрім того, 1000 гривен Ярослав мав роздати новгородській військовій дружині. Тому, можливо, він почав карбування своїх монет, виходячи з прагнення унезалежнення.

Ціла дискусія склалася навколо проблеми карбування власних монет Святополком. Розглядаючи ці монети, насамперед впадає в око двозуб — невже новий герб Русі? Святополк був сином Ярополка, котрого у 980 році вбив Володимир Святославич, який, одружившись з Ярополковою жінкою, грекинею Юлією, зайняв його престол. Тому цілком природно, що на монетах Святополк зобразив не Володимировий герб (тризуб), а двозуб Ярополка. Тим самим князь підкреслив нерозривність династичної традиції зі своїм батьком.

Приблизний час карбування Святополкових монет дослідники пов’язують з боротьбою за великокняжий Київ (1015), коли князь вбив своїх трьох братів — Бориса, Гліба та Святослава (за цей учинок, як повідує літописець, народ прозвав князя «окаянним». — В.Ч.).

Ще один дискусійний аспект пов’язаний із поясненням срібляників з іменами Святополка і Петра (Петроса), яких загалом відомо близько 70 примірників. Справа в тому, що князі з часу охрещення окрім слов’янських імен мали ще й християнські. Так зокрема, Володимир Святославич йменувався Василем, Ярослав Мудрий — Георгієм, а Петрос (Петро) було християнським ім’ям Святополка.

Існує паралельна версія пояснення двоіменності князя. Її послідовники наголошують на фактові перебування Святополка у Польщі і одруженні з донькою польського князя Болеслава Хороброго. А відтак — прийнятті католицької віри та зміні імені.