Біла дача. Її жахи та солодкі сни

Будівництво над розколиною світу

Коли архітектор Лев Шаповалов із Чеховим у листопаді 1898-го оглядали ділянку на околиці Ялти й намічали місце для будівництва, вони, либонь, навіть і не припускали, що частина будинку за їхнім планом опиниться над підземною річкою — на межі двох стихій, власне, над якимось світовим розламом. Шаповалов, підписуючись під заявою Чехова про дозвіл на будівництво, зверненою до Ялтинської управи, взяв на себе відповідальність «за міцність будівлі». Його підпис не був формальним розчерком пера, три десятки років по тому, 1927-го, Біла дача переживе знаменитий кримський землетрус. Переживе будинок і атаку грунтових вод у 50-ті (тоді буде споруджено дренаж), переживе й катастрофу 70-х, коли будинок розколеться на дві частини...

Будинок Чехова — перша самостійна робота молодого архітектора. Відразу після студентської лави Лев Миколайович два роки працював на будівництві відомих московських споруд — консерваторії і Курського вокзалу. У Крим він приїхав відпочити, як гадалося, ненадовго. Всі його плани змінила зустріч із видатною людиною. Л.Шаповалов (1871—1954) побудував у Криму більш як п’ятдесят будинків — дач, лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку, шкіл.

«Ялтинський будинок дуже гарний, — задоволено повідомляв Антон Павлович сестрі Марії Павлівні в розпал будівництва влітку 1899 р. — Краще й не треба. Кімнати малі, але це не впадає різко в око. Краєвиди з усіх боків чудові, а з твоєї кімнати (з третього поверху. — О.С.) такі види, що залишається пошкодувати, що цього будинку в нас не було раніше».

«Види» з незвичайного будинку на косогорі були: на півдні — невимовної краси морська затока, з інших сторін — здиблені гори, виноградники... До 1900 р. Аутська дорога проходила на рівні чеховського саду, далі починався крутий підйом на Циганську гору. Якось після утрудненого проїзду по Аутській імператриці дорогу вирівняли, згладили крутизну, внаслідок чого з боку чеховського саду постала висока кам’яна стіна. Навколишній пейзаж за 105 років змінився — дерева виросли, все навколо забудовано кам’яними будинками. На початку чеховську дачу було видно здалеку. Олександр Купрін запам’ятав Білу дачу такою: «Не знаю, хто її будував, — писав Олександр Іванович, — але вона була, мабуть, найоригінальнішим будинком у Ялті. Вся біла, чиста, легка, привабливо несиметрична...»

День народження Білої дачі святкується 9 вересня. За свідченням Шаповалова, будівництво тривало до 16 грудня 1899 р., у цей день Чехов подарував йому свою фотографію. Через 50 років після смерті письменника 82-річний архітектор, котрий пережив епохи війн, революцій, репресій, писав: «На все життя запам’яталися мені дні та вечори, проведені в товаристві гостинного, чарівного й тонкого Антона Павловича та його численних друзів, які часто й довго гостювали у Чехова. Я нерідко зустрічав у Антона Павловича таких видатних діячів російської культури, як Горький і Короленко, Рахманінов і Шаляпін, Бунін і Скиталець, Телешов і Мамін-Сибіряк. Майже з усіма ними товаришував і я. Сміх, жарти, дотепи, нескінченні розмови про літературу та мистецтво затягувалися до глибокої ночі...»

«Сміх, жарти, дотепи...» Стіни будинку часом у буквальному сенсі всотували їх. Ну, ось, наприклад...

Будівельного підрядника звали Бабакай Осипович Кальфа. У його вдачі вочевидь було щось характерно-сердите. Якось Володимир Гіляровський, вражений, певне, не стільки великою кількістю собак на дачі (у Чехових вони завжди жили — і свої, і приблудні), скільки норовом підрядника, промовив, а потім і написав текст експромту на дверному косяку:

«Край, друзья,

у вас премилый,

Наслаждайся и гуляй:

Шарик, Тузик косорылый

И какой-то Бабакай…»

Антон Павлович, оцінивши влучність «короля репортерів», щиро сміявся і пожартував, що це — найкращий вірш сучасності. Під час якогось із ремонтів віршик з недогляду було зафарбовано.

Сад Чехова — сад культури. В будинку якийсь час був прописаний Максим Горький. Тут грав Сергій Рахманінов і співав Федір Шаляпін. Іван Бунін називав будинок Чехова милою і шляхетною Білою Дачею. Купрін тут написав оповідання «В цирке», яке, як повідомив Чехов автору, дуже сподобалося Льву Толстому. Біла дача увібрала в себе напружену письменницьку працю. Тут створені геніальні «Дама с собачкой» і «Вишневый сад»...

Місцем паломництва Біла дача стала відразу ж після заселення. Шанувальниці, яких у будинку називали «антонівками» за іменем письменника, годинами чергували біля дачі, бігали за Чеховим, охоче бралися допомогти йому донести щось, заговорювали з ним. Він справді був володарем умів. Волгою вже ходив пароплав його імені. Чехов був настільки популярною і симпатичною особистістю, що часом його ім’я використовували шахраї та пройдисвіти. Хтось, назвавшись Чеховим, брав у довірливих людей «у борг», а хтось домагався й дівочої прихильності. Потім пошта приносила на Білу дачу вісті про ці непорозуміння. Він соромився цієї своєї слави, вважав, що його читатимуть сім років, а потім забудуть.

Деякі вчинки Чехова залишилися незрозумілими для найближчих до нього людей. Наприклад, він без будь-якої ясної мети десятками й навіть сотнями скуповував поштові марки. Складені у стовпчик і перев’язані ниткою, вони зберігаються в музеї. Хто вони, його уявні адресати? Або, присівши з молотком біля купки щебеню на подвір’ї, він, бувало, годинами дрібнив каміння. Навіщо?.. Що, приховане в камінцях, часом схожих на серця, відкривала людина, котра заглянула в пекло сахалінської каторги, чию книгу «Острів Сахалін» суспільство погано засвоїло і потім засвоюватиме іншу, значно більшого обсягу, але вже про архіпелаг островів?.. Кому він про це міг написати?

Сонце мертвих

Війська Південного фронту червоних увірвалися в Ялту в листопаді 1920 року. Залишки Добровольчої армії опинилися в полоні. «В зимнее дождливое утро, когда солнце завалили тучи, в подвалах Крыма свалены были десятки тысяч человеческих жизней и дожидались своего убийства. А над ними пили и спали те, что убивать ходят» — це з «Солнца мертвых» Івана Шмельова, що вважається однією з найстрашніших книг, написаних російською мовою. Полонених морили голодом, а потім знесилених, позбавлених решток волі до опору, розстрілювали або топили. Повз Білу дачу — нагору — в бік татарського села Ісари, до руїн стародавньої фортеці, щодня проводили партії приречених. Люди брели, їх підганяли матом і штиками. Стіни Білої дачі увібрали в себе і їхні погаслі погляди. Як і всі будинки, Білу дачу погромно обшукували. Хмари згущалися. Якось Марія Павлівна побачила наказ про свій арешт. Але чомусь він не спрацював. Ось у Шмельова: «Убили в Ялте древнюю старуху? Убили. Идти не могла (вели к оврагу на расстрел) — прикладами толкали — пойдёшь!.. И глубокого старика убили, но тот шёл гордо. А за что старуху? А портрет покойного мужа на столе держала, — генерала, что русскую крепость защищал от немцев. За то самое и убили…» Інтернаціоналісти Бела Куна топили людей у морі вигадливо, розважаючись: прив’язували до ніг тягар і зіштовхували з ялтинського молу, спостерігаючи, як людина під водою безпорадно махає руками. Крик стояв над морем... Коли я проходжу Ялтинською набережною, дивлячись на розпещені та зманіжені напівоголені юрми, я чомусь чую той крик. А коні білої армії гинули тихо, вони забрідали в гори у пошуках їжі, ламали ноги, їхні білі кістки, обгризені хижаками, а потім і мурахами, довго ще видніли на схилах, неначе хмари зачепилися...

1919—21 рр. Біла дача пережила дев’ять обшуків. Що вони шукали? Все! Офіцерів, які переховувалися, зброю, військову амуніцію, провізію, коштовності... Обшук відрізняється від бандитського нальоту тим, що проводиться у присутності понятих. Випадкових людей вихоплюють із вулиці. Якось Марія Павлівна помітила (ну точно, як колись Чехов побачив, що круп’є вкрав золотий), як понятий поцупив у кишеню її шматок мила та капелюшок. Якось з’явилися без понятих. Побачивши Марію Павлівну, грізно гаркнули: «Гей, тітко, давай понятих!» А на десятий раз, побачивши на порозі чекістів, Марія Павлівна обхопила руками голову й ридаючи закричала: «Я більше не можу, не можу!» Але почула у відповідь цілком примирливе: «Заспокойтеся, ми прийшли вас урятувати». Голова ялтинського військово-революційного комітету Шабулін видав Білій дачі «Охранную грамоту». Істеричний крик нової влади: «Громадяни! Не чіпайте жодного каменю, охороняйте пам’ятники та будівлі», — у якийсь момент було почуто і в глибинці. В «Охранной грамоте» говорилося: «Ввиду исключительного внимания российского пролетариата к трудам и литературным заслугам умершего писателя А.Чехова, дачу его на Аутской улице взять под свое наблюдение в целях полной сохранности и неприкосновенности внутреннего размещения обстановки, в которой писатель провел свои последние годы». Шабулін розпорядився полагодити паркан, а на вікна першого поверху навісити ставні.

Але і віконниці, й колючий дріт на паркані — все це слабкий захист у ті часи. 1921-го, коли Марія Павлівна була в Москві, в будинку залишалися жити брат Іван Павлович із дружиною. Злодії залізли в будинок. Подружжя Чехових перебувало на другому поверсі, в сусідній із письменницьким кабінетом кімнаті. Іван Павлович, замкнувши двері, відчинив кватирку і почав кликати на допомогу. Марія Павлівна переказувала почуте від сусідів: «Це був розпачливий лемент, сповнений жаху... Бандити вибігли на вулицю і почали стріляти ззовні у вікно. Іван Павлович і Софія Володимирівна притиснулися до стіни і тим тільки врятувалися. Кулі й донині стримлять у стіні між кабінетом Антона Павловича та цією кімнатою». Своє картате пальто Марія Павлівна, приїхавши з Москви, знайшла висячим на колючому дроті паркана; зачепилося, коли бандити з накраденим давали драла.

Після нападу Іван Павлович із дружиною виїхали з Білої дачі. Вони були впевнені: якщо Марія Павлівна залишиться, бандити її уб’ють. Вона залишилася. Біла дача була сенсом її життя.

Бомби для Білої дачі

Ідеологи Третього рейху, як відомо, декларували культурну перевагу німецьких племен над слов’янством. Водночас очевидно, що ставилися вони до нас із хворобливими ревнощами. Інакше не знищували б наші культурні центри, святині. Ми багато що пробачили, але пам’ятаємо: нацисти спалили музей-садибу Олександра Пушкіна в Михайловському та музей-садибу Миколи Гоголя у Васильєвці. Їхнє варварство в Ясній Поляні й на Чернечій горі відоме всьому світу...

У Ялті німці хазяйнували від 8 листопада 1941-го до 16 квітня 1944 р., майже два з половиною роки. Біла дача до самого дня відступу німців залишалася непошкодженою. У музеї не пропав жоден меморіальний експонат. Благополучно пережив війну і чеховський будинок у Таганрозі. Це багатьом здавалося загадкою і дивом.

1996 р. «Зеркало недели» помістило два нариси Бориса Хандроса, присвячені темі порятунку Білої дачі в роки війни: «Как был спасён дом Чехова» і «Кто вы, Ольга Чехова?» Назва другої статті — асоціативна рима до знаменитого фільму про радянського розвідника Ріхарда Зорге. Б.Хандрос закінчує свій матеріал так: «Еще рано ставить точку. Окончательная разгадка тайны Ольги Чеховой — впереди».

Тут ми не вникатимемо в подробиці нових відомостей про Ольгу Костянтинівну, які відкрилися останніми роками. Однак на зазначену тему — щодо таємниці порятунку будинку Чехова — дозволимо собі висловити кілька нових припущень і версій. При цьому одна з версій, напевно, й вам здасться незаперечною. Але почнемо спочатку.

Мемуари Ольги Чехової «Мои часы идут иначе», як стверджує Віталій Вульф, сповнені «вимислу й фантазії». Справді, в цьому неважко переконатися. Але цінність мемуарів часто полягає не лише в тому, що і як у них сказано, а й у тому, що і як заретушовано. У книзі Ольги Костянтинівни ми знаходимо лише кілька фраз про ялтинський будинок: «Дом Чехова сохраняется таким, каким был при его (А.Чехова) жизни. Его сестра, требовательно добрая тётя Маша, следит за помещениями, которые на многие годы становятся местом паломничества тысяч людей. Во время Второй мировой войны немецкие войска занимают Крым. Они уважают имя Антона Чехова и уважают его дом. У тети Маши никто не квартирует». Тут очевидна недомовленість. Що значить «уважают имя», «дом»? Чому? Хто вселив цю повагу? Самі по собі шанують, як і належить «культурній» нації? Так вони ім’я Льва Толстого не менше «шанували». Мабуть, тут міститься натяк на якесь своє знання особливих обставин. У них ми розберемося дещо пізніше.

Є в наведеному пасажі й фактичні неточності. Як ми знаємо, «квартиранти» на Білій дачі жили. Майор Бааке, його ад’ютант і дюжина солдатів пробули в будинку близько тижня. Після чого майор, залишивши на вхідних дверях (вони існують і донині) графіті, зник безвісти. Швидше за все, згинув у севастопольській м’ясорубці. Напис на дверях свідчив, що будинок належить майору Бааке. Відтоді в будинку справді ніхто з окупантів більше не квартирував.

Особливою обставиною, мабуть, можемо вважати той факт, що Адольф Гітлер багато чув про видатну актрису МХАТу Ольгу Леонардівну Кніппер-Чехову, вдову письменника. Рейхсканцлер люб’язно розпитував про неї у О.Чехової 1933-го на прийомі в Й.Геббельса. А 1937-го МХАТ гастролював у Парижі, й Ользі Леонардівні було дозволено заїхати в Берлін, щоб побачитися з улюбленою племінницею, з якою вона не бачилася 20 років. Ольга Костянтинівна, улюблениця Гітлера, котра мала офіційний статус державної актриси Третього рейху, влаштувала своїй тітоньці, народній артистці СРСР, вражаючий прийом. Остання жахнулася: племінниця представила її нацистським вождям! Вони їй тиснули руку! Гітлер телефонував, вибачався, що не зможе приїхати...

Усе це так, але 1933-й і 1937-й — це не 1941 р. Психологічно непросто уявити собі, що 1941-го хоч і «державна», але актриса, побоюючись за долю тітоньки й будинок дядька, звертається до когось із керівництва рейху. Чи ж до того всім? Земну кулю перетворено на кривавий казан, рух армій і флотів збиває в ньому вогненний коктейль, мільйони покалічених і вбитих, з лиця землі зникають тисячі будинків і цілі населені пункти. Новий світовий порядок виварюється у вогненно-кривавому казані. Простіше припустити, що Ольга Костянтинівна, використовуючи особисті зв’язки, в якийсь момент намагалася подбати про Марію Павлівну. Але їй удалося відправити в Ялту лише одну посилку. Найвірогідніше, роль Ольги Костянтинівни в порятунку будинку така ж сама, як і роль улюбленого Чеховим німецького драматурга Герхарда Гауптмана. Як відомо, на початку війни Марія Павлівна прибрала з очей його портрет. Це був слушний вчинок. Але коли в листопаді 41-го німці постукали у двері, листівка з портретом драматурга вже посідала в будинку чільне місце. Мабуть, із такою ж захисною метою на столі в Білій дачі було виставлено й портрет німецької кінозірки Ольги Чехової, який було помічено в день приходу радянських військ у Ялту. Але за великим рахунком внесок Ольги Костянтинівни Чехової у збереження Білої дачі інший. Якщо справді саме вона повідомила радянському командуванню про час танкового удару гітлерівців під Курськом, то вже цим урятувала десятки тисяч майбутніх читачів і хранителів Білої дачі.

Тепер по суті: якби справді існувало якесь розпорядження або наказ з нацистських верхів про недоторканність будинку, то напевно в письмовому вигляді. В такому разі після відходу Бааке місцева окупаційна влада не зазіхала б на будинок. А такі спроби були. Співробітниця музею від 1941 р. Ксенія Василівна Жукова згадує: «Деякий час по тому прийшов комендант окупаційної комендатури з перекладачем. Прочитавши напис, залишений Бааке, він довго не наважувався ввійти. Але цікавість перевершила, і він постукав. Першим запитанням, яке він поставив, було: «Чому на дверях такий напис?» Марія Павлівна пояснила. Німець оглянув будинок і звелів напис стерти, оскільки він перешкоджає заселенню в будинок нових мешканців. Марія Павлівна заявила, що це її приватне домоволодіння. На що той відповів:

— У нас у комендатурі немає документів, що це приватне домоволодіння. Чим ви доведете, що домоволодіння приватне?

— У мене є потрібні документи, — сказала вона.

— Добре, — відповів комендант. — Вони повинні бути завтра в комендатурі о тринадцятій годині.

Наступного дня управляюча будинком Олена Пилипівна Янова, котра працювала в музеї з 1935-го, понесла документи. Коменданта на місці не виявилося. Її прийняв адвокат. Він, осипаючи Янову компліментами, згорнув документи і спробував сховати їх у стіл. Олена Пилипівна зажадала їх повернення. Прийшла вона з комендатури дуже схвильованою... Марія Павлівна вирішила не чіпати напис на дверях. Цей напис, що мав, як виявилося, «магічні» властивості, надалі неодноразово рятував чеховський будинок від зазіхань фашистських солдатів...»

Мешканці та співробітники музею бідували. Припущення, що Ольга Чехова регулярно надсилала тітоньці посилки, здається необгрунтованим. К.Жукова писала: «Марія Павлівна мужньо переносила окупацію. Вона разом із нами голодувала й жила тим, що віддавала свої особисті речі знайомим, які їздили у степові райони Криму і там вимінювали їх на муку та зерно. За цей час Марія Павлівна перенесла два тяжких захворювання — черевний тиф і запалення легенів. Її лікував один із найстаріших і найкращих ялтинських лікарів Овер’ян Дмитрович Петрунін, а Олена Пилипівна, переселившись до Марії Павлівни, дні й ночі просиджувала над хворою, топила піч, приймала лікаря, ходила до міського голови й просила його не давати будинок під квартири німцям і не рекомендувати його як музей, де є цінні картини — оригінали І.Левітана. Вона докладала всіх зусиль, щоб уберегти будинок від розграбування. Ціною неймовірних зусиль Янової та Пелагії Павлівни Дієвої (колишня нянька матері Чехова) Марія Павлівна одужала... Якось Марію Павлівну відвідав міський голова Аніщенков. У будинку не було ні продуктів, ні палива. Аніщенков сказав: «Маріє Павлівно, дорогенька, потерпіть, скоро все буде, скоро наші повернуться в Ялту». Марія Павлівна була здивована і насторожилася: чи можна йому вірити? В той час ніхто не знав, що він мав зв’язок із підпіллям. Однак фашисти незабаром його розстріляли...»

Музей Гоголя у Василівці окупанти підпалили, відступаючи. Цілком обгрунтовано можна припустити, що будинок Чехова вони знищити просто не встигли. Але спробу було здійснено. К.Жукова: «15 квітня, при відступі гітлерівців на Севастополь, пролітав літак повз Ялту. Чий він був, ми не знаємо. Одна з бомб упала неподалік від музею на тютюнове поле. Навколо музею не було ніяких важливих об’єктів. А чотири невеликі бомби впали з південного боку фасаду будинку... Загинули дерева — посадки Чехова й у будинку було вибите все скло у вікнах, частково постраждав дах і осколками побито стелі музейних веранд. Марія Павлівна встигла вискочити зі своєї кімнати в коридор. Кімната її на 3-му поверсі...» Потім вона жила в якійсь комірчині «з мокрицями».

У листі до директора бібліотеки ім. В.Леніна, філією якої був Будинок Чехова, Марія Павлівна писала: «Я щаслива, що знову можу писати вам після трьох тяжко пережитих років і повідомити, що Будинок-музей уцілів і всі експонати збереглися. Проте не можу приховати, що перед самим приходом російських воїнів літак скинув на нас чотири бомби, які пошкодили дах, передній фасад будинку й сад, скло розбите майже у усіх вікнах, у цокольному поверсі вирвано віконне обрамлення тощо».

Ніхто цього літака не бачив. Лише шум мотора в небі та п’ять вибухів поблизу чеховського будинку.

Тепер про версію, яку я рекомендував як неспростовну. Це простосерде пояснення Марії Павлівни Чехової: «Очевидно, це тому (будинок Чехова вцілів), що я весь час молилася і просила Бога захистити нас від прикрощів і зберегти все в цілості. Адже коли в 1854—55 рр. (у Кримську війну) бомбили Таганрог, наш батько молився, і в будинку не було вибито жодного скла. Нас бомби минали, хоча вибухали й навколо нашого будинку».

Марія Павлівна прожила довге життя — неначебто воно було дароване їй за когось іще. Померла вона 1957-го, на 94-му році свого надзвичайного подвижницького життя. Відспівували Марію Чехову на першому поверсі Білої дачі. Службу правив священик із церкви Феодора Тірона, парафіянкою якої вона була. Співробітник міськкому партії квапив священика. А поспішати вже було нікуди.

***

Нові часи — нові небезпеки. Біла дача пережила Громадянську, Велику Вітчизняну, бандитизм і вандалізм перебудови, апатію нового часу. В наші дні існує загроза руйнації Білої дачі зсувами гірських грунтів. Коли гори оживають, садам культури не залишається місця на землі. Але залишається місце в історії. У Криму якось особливо помітна швидкоплинність народів і царств, суєтність світу і Господнє довготерпіння.