Бідняцька свідомість народу як порок системи

«Перекинувшись» у раптову масову бідність на світанку нашої незалежності і сяк-так на сьогодні вирівнявши матеріальне становище за загальним для країни «косяком» знеціненої праці та невеликих до життя претензій, ми навіть не уявляємо, наскільки близькими стаємо до традиційно бідних країн.

«Бідність суспільства, як і бідність окремої людини, - вважає доктор економіки та соціології, професор Юрій Саєнко, - впливає на все: на інтелект і мораль, на тривалість і рівень життя, на спосіб мислення і готовність до діяльності, на сприйняття свободи та оцінку демократії чи авторитаризму, в яких живе країна. Це інтегрований чинник деградації: якщо країну тримати у стані бідності, тоді ця бідність перетворюється на традиційну, як у деяких країнах Африки. Тобто на нас насувається «точка неповернення»: якщо найближчими роками не виберемося з цієї прірви (а намагаємося вже двадцять років - це життя одного покоління), то справді перейдемо до числа традиційно бідних суспільств».

Бідняцька свідомість - убогі претензії

За даними моніторингового дослідження Інституту соціології НАНУ можна судити, наскільки для наших громадян характерною є психологія бідноти.

Так, 1% респондентів відзначають, що в них часто немає грошей і продуктів, і часом доводиться жебракувати. 7% від нестачі продуктів інколи голодують, 44% відзначили, що їм вистачає доходів тільки на горезвісні продукти, 31% опитаних грошей вистачає загалом на життя, для 12% їх достатньо на все необхідне, але заощаджувати не вдається. І тільки 2% громадян стверджують, що коштів їм вистачає на все необхідне, ще й заощадити вдається. У повному достатку живуть, за самооцінками, 0,3% опитаних.

За соціальним статусом на рівні «нижчий від середнього» розміщують себе 57% респондентів, на середньому - 28% і на рівні «вищий за середній» - 15%. Найбільше наші люди бояться підвищення цін, безробіття, невиплати зарплат і пенсій, зростання злочинності. Третина респондентів бояться голоду, і це гнітючий показник - відлуння голодоморів 20-х, 30-х і 40-х років поки не усунуто.

Цікаво, як люди оцінюють свою особисту пристосованість до нинішніх реалій. Визнають, що їм вистачає впевненості у власних силах, 39% опитаних. Рішучість у досягненні мети притаманна 31%, а ініціативність і самостійність у вирішенні життєвих проблем - 42% опитаних. І це, звісно, показники явно низькі, тим більше що впевнені у своєму майбутньому всього 12% опитаних. До речі, для досить великої частини респондентів характерні «ліві» погляди. Так, повернутися до планової економіки типу радянської не проти 32% респондентів. Вважають, що встановлювати міцні зв’язки нашій країні потрібно насамперед із країнами СНД, Росією та Білоруссю, 54%, а зв’язкам із розвиненими країнами Заходу віддають перевагу всього 16% опитаних. До речі, 45% респондентів підтримують подвійне громадянство в Україні. І незрозуміло, чого тут більше - лояльності до сусідньої Росії чи бажання просто десь «закріпитися», аби з часом «відчалити» з країни, яка загрузла в невизначеності. Вважають, що потрібно активно протестувати проти постійного погіршення умов життя, 40% респондентів.

Серед понять, які у свідомості українських громадян найтісніше пов’язані зі способом життя сучасного суспільства, відзначено: свободу (8%) і, навпаки, тиск (10%), згуртованість (4%) і протистояння (24%), багатство (2%) і бідність (36%), підйом (4%) і розруху (36%), впорядкованість (3%) і безлад (53%), перспективу (12%) і безвихідь (20%).

Не тільки зубожіння,
а й пригнічення

- Явище раптової бідності, в яку «перекинулася» наша країна після розпаду СРСР, можна розглядати з двох боків - як короткочасну і довгочасну, - розповідає Юрій Саєнко. - Наприклад, наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття Польща повністю зупинила виробництво, щоб модернізувати його по-західному. Поляки змінили соціально-політичну, а також всю інституційну систему. Згадаймо, як наші люди возили туди на продаж якісь праски, шпильки і обмінювали їх на китайські джинси та електроніку. Ще й раділи, що в нас хоч неконкурентоспроможне виробництво, але ж працює... Однак за короткий час Польща створила собі соціальний, політичний і економічний плацдарми для розвитку нового виробництва, сфери послуг - й одразу ж вибилася з ряду бідних країн у ті, що бурхливо розвиваються.

Ми ж «провалилися» в раптову бідність прямо з бідності відносної, - здавалося, що, за радянськими стандартами, жили без очевидної нерівності. Фактично у радянських людей були три способи життя: сільський (де потреби людей забезпечувалися підсобним господарством та базаром), міський (де люди працювали на підприємствах, в інститутах або в торгівлі) і партійний (для «обраних» існували закриті розподільники). Хоч «партійці» й жили не так, як ми, але нерівність між «нами» і «ними» не була такою кричущою, як тепер.

Багатьом остобісів Радянський Союз. Але мало хто очікував його розпаду. Коли розпався, піднеслися духом, сподіваючись на вільне квітуче життя. А провалилися в прірву бідності, і все знецінилося: мораль, духовність, інтелект, державна і колективна власність. Всі стали «ніким», усе стало «ніпочім». В один момент інженери, викладачі, кваліфіковані робітники, професори, вчені виявилися нікому не потрібними. Спрацювало кілька причин. Синдром радянського раба - якщо не я, то хтось «згори» вирішує мою долю, а якщо я й вільний, то найкращий варіант для мене - стати «рабовласником». В Україні не з’явилися ні лідери, ні відповідні демократично орієнтовані структури, здатні взяти в народні руки ЗМІ, банки, фабрики й заводи, землю і соціальну інфраструктуру, як сталося у Прибалтиці. Там ще жила пам’ять державності і приватного підприємництва, а Україна була цього позбавлена. Проте до всього народного добра ринули комуно-більшовицька номенклатура і... кримінал. Цей тандем, як шуліка, накинувся на все - на ЗМІ, шахти, фабрики та заводи. Але не для того, щоб їх модернізувати й будувати нове, а щоб вичавлювати доходи «тепер» і «більше», тоді як країна та населення дедалі глибше поринають у безпросвітну бідність і колосальну нерівність. Офіційні максимальні зарплати і пенсії в десятки разів перевищують мінімальні. А що коїться у тіні корупційних схем, тільки самому Богу відомо. Населення зубожіє - багаті збагачуються, щорічно вивозячи мільярдні суми за кордони країни, подалі від народу.

Явно - в останні два роки. А проблему ж бідності вирішує не уряд (особливо кримінально-олігархічний), а середній клас. Із його збільшенням знижується рівень бідності, - ініціативні люди, здатні вести свою справу, незалежні від держави, платять у скарбницю значні податки. У нас навпаки: «податкова реформа» знищує цей сектор - малі й середні підприємства закриваються тисячами. Люди виживають як можуть. Влада і народ живуть у паралельних світах. Формується великий клас бідних людей, людей зі свідомістю бідної людини. Дві третини населення взагалі не планують свого життя, а в середньому наша людина будує плани на найближчих п’ять-сім днів (!). Це страшно. Бідна людина - не творець, а прохач, причому просить вона у держави, яка її грабує і якій вона не довіряє.

Приголомшливі дані недавно отримав Інститут Горшеніна: 80% старшокласників (а було опитано кілька тисяч) вважають, що їхні проблеми повинна вирішувати влада. Виявляється, так вважають 80% вчителів. І це критерій бідності суспільства - коли людина з юних літ готова підкорятися владному свавіллю.

Америка, переживаючи кризу, підвищує податки для багатих. А в нас збільшуються побори з бідних, що робить їх ще біднішими. Тоді ж американські бізнесмени активно займаються благодійністю, - для наших олігархів це не стало масовим явищем.

Постпосттоталітаризм?

- Звинувачувати наших людей в аморальності некоректно. По-перше, Радянський Союз залишив нам постгеноцидне і постколоніальне суспільство. Він сформував особливу систему цінностей. І якщо зараз 70% громадян вважають, що без корупції не можна нічого вирішити, то не вони винні в цьому, а винна система, яку з перших днів незалежності захопили комунобільшовики та кримінал, сформувавши кримінально-олігархічні структури управління. А така потужна структура, як Народний рух, не зуміла прийти до влади. Один із наших письменників згадував, як на початку 90-х років минулого століття група «рухівців» зустрічалася в Канаді з Петром Яциком, бізнесменом українського походження, котрий потім субсидував конкурс із української мови. Наші діячі з ентузіазмом переконували співрозмовника, що борються зараз за відновлення української культури та мови. На що він відповів: «Люди добрі, потрібно захоплювати ЗМІ, банки, заводи та фабрики, і в чиїх руках вони будуть, тих мова і стане у вас панувати». Але Рух, «рубаючи словом», момент проґавив...

Спочатку українці опиралися радянській владі - до 1925 року їхні військові формування чинили опір комунізмові, потім був колосальний опір колективізації. Цих вільних людей пропустили крізь Голодомор 1932-1933 років і через репресії, - зі сталінської м’ясорубки і вийшли люди з постгеноцидною, посттоталітарною, постколоніальною свідомістю.

Сьогодні бідність опирається модернізації, - модернізують суспільство не бідні, а еліта, яка народжується в будь-якому суспільстві. У розвиненому суспільстві існує механізм розпізнавання, відбору і включення еліти в усі галузі управління та розвитку соціуму. Це основний закон збереження будь-якого виду і будь-якого суспільства. У нас такого механізму нема - а є відбір багатих, жадібних, денаціоналізованих представників кримінально-олігархічного клану. І зміцнення його при владі.

Однак будь-яке бідне суспільство все ж таки готове до регенерації, воно відтворює еліту: талановитих музикантів, літераторів, науковців, управлінців, чесних і порядних політиків, священиків. Але потрібен механізм, громадянське суспільство, - який розпізнавав би цих людей і виносив нагору в усіх сферах життя. У нас такий механізм блокується «згори», але я вірю, що він з’явиться. Вірю і тому, що бачу до цього передумови, і тому, що як же жити без віри?