Бідність і соціальний капітал суспільства: множити чи ділити?

09 серпня, 2013, 17:50 Роздрукувати
Bипуск № 28, 9 серпня-16 серпня 2013р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Виявляється, ті наші люди, котрим бідність притаманна як стиль життя, а також психологічно схильні до бідності, якщо дати їм усвідомити їхню залежність від безгрошів'я та відсутності ініціатив, починають досить активно діяти, залучаючи до долання скрутної ситуації свої соціальні зв'язки.

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Бідність і соціальний капітал суспільства: множити чи ділити?

Кожна діяльна людина, зміцнюючи міжособистісні зв'язки, множить навколо себе соціальний капітал - у нього не вкладають гроші, а інвестують власну волю. Чого варте відвічне покладання українців на допомогу громади або кумів, добрих знайомих та сусідів - звідки й вислів "свій до свого по своє", який, щоправда, перестає нас зворушувати, коли йдеться про кумівство та корупцію у вищих ешелонах влади.

Виявляється, ті наші люди, котрим бідність притаманна як стиль життя, а також психологічно схильні до бідності, якщо дати їм усвідомити їхню залежність від безгрошів'я та відсутності ініціатив, починають досить активно діяти, залучаючи до долання скрутної ситуації свої соціальні зв'язки. Тут головне, аби "крива вивезла якнайшвидше", оскільки психологічний ефект такого "прозріння" нетривалий…

У червні поточного року особливості комунікативних орієнтацій осіб, які психологічно тяжіють до бідності, досліджували вчені Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Наш співрозмовник - автор дослідження, завідувач лабораторії психології мас і спільнот інституту, доктор психологічних наук, професор Вадим Васютинський.

Ми всі "оповиті" капіталом

Соціальний капітал, за визначенням П'єра Бурдьє, означає сукупність ресурсів, якими людина може розпоряджатися, використовуючи стосунки з іншими людьми, їхнє ставлення до себе, свою взаємодію, співпрацю з ними. Коли нам допомагають друзі або коли близькі, що мешкають із нами, якось убезпечують наше життя, - це теж ресурс, можливості, в які не треба вкладати гроші. Опора на соціальний капітал - типове для українського суспільства явище і нерідко набуває вигляду так званого непотизму, або, по-нашому, кумівства.

Порівняно з європейцями, ми комунікабельніші у вузькому середовищі, інтенсивніше й охочіше спілкуємося, ба навіть запросто використовуємо близьких людей у власних інтересах. Для нас просто звернутися до них по допомогу, і відмова у відповідь на прохання здебільшого не є нормою. На Заході люди стриманіші, коректніші. Звернутися до людини по поважну допомогу там, як правило, означає взяти на себе обов'язок якось віддячити схожою послугою чи матеріально.

У широкому розумінні, соціальний капітал - позитивне явище, ми всі в ньому перебуваємо, всі його використовуємо, як використовують і нас. Його небезпечний аспект - коли ми зловживаємо своїми стосунками та зв'язками. Притаманний українським громадянам непотизм, кумівство обертаються великими соціальними проблемами, оскільки стають психологічним джерелом корупції. Адже посприяти близькій людині влаштуватися на роботу - для нас свята справа. Брат улаштовує брата, батько - сина, і так аж до Верховної Ради. Це - соціальна норма.

Ще один негативний бік соціального капіталу, характерний для нашого суспільства як пострадянського та постсоціалістичного, - колективізм. Він обертається тим, що коли ми спільно розв'язуємо якусь проблему, частина, а то й більшість людей мимоволі чи свідомо послаблює свої зусилля: хтось працює на спільну справу більше, хтось менше, а плоди праці діляться порівну. У цьому полягає фальш колективізму: люди слабші, менш здібні, менш кваліфіковані ніби "примазуються" до спільної справи, а потім охоче привласнюють лаври переможців.

Соціальний капітал тісно пов'язаний із проблемою бідності і багатства. Ми наполягаємо, що люди, зокрема, різняться за рівнем їхньої схильності бути бідними, яку ми назвали психологічним тяжінням до бідності. Річ не в тому, що вони не хочуть бути багатими. Здебільшого хочуть. Але не хочуть або не можуть перестати бути бідними, їм комфортніше нічого принципово не змінювати у своєму стилі життя. Вони не прагнуть учитися і перенавчатися.

Як правило, такі люди схильні до колективізму, люблять, щоб їм надавали допомогу, підтримували. Власне, це їхній захисний спосіб поведінки. Якщо людина сама по собі неефективна, не дає собі ради, то вона шукає інші варіанти долання скрути. Один із варіантів, доступний практично всім, - попросити в оточення допомоги, захисту, підтримки. Оскільки ж традиція допомагати іншим є в кожному суспільстві, то людині допомагають, і вона, мимоволі втягуючись у такий спосіб життя, стає своєрідним паразитом. На жаль, чимала частина нашого суспільства, можливо навіть більшість, не зовсім уміє залагоджувати свої проблеми. І тоді ми звертаємося до соціального капіталу, просимо допомоги.

Можна поставити запитання: чому в однакових економічних умовах люди по-різному дають собі раду? (Йдеться, звісно, не про літніх, хворих і т. ін.). Буває, що навіть за сприятливих умов люди залишаються бідними, і, навпаки, - в нестерпних умовах можуть позбутися бідності. Одна з причин цього - психологічна, вона в самій людині. Друга - соціальний капітал, оточення, яке сприяє або ні виходу людини зі стану бідності.

І тут виникає цікавий парадокс. Люди, котрі психологічно тяжіють до бідності, мають підвищену схильність до використання взаємодії з іншими людьми. Але їхня здатність розпорядитися соціальним капіталом нижча, користі з його споживання вони отримують менше, ніж люди більш самостійні.

"Ривок" учителів
чимдалі від бідності

Досліджуючи психологічні залежності між схильністю до бідності і поведінкою у сфері соціальних контактів, ми намагаємось опитувати різні групи населення. Так, завдяки нашим колегам із Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, у червні поточного року опитали 140 учителів. Спочатку вони відповіли на розроблений нами питальник "Психологічне тяжіння до бідності". Частка вчителів із високим тяжінням до бідності виявилася трохи вищою, ніж передбачено нормами методики. Це не дивно, бо вчителі - люди, які обирають соціально захищену роботу, що не потребує надмірної ініціативи і є досить рутинною. Тому для любителів спокійного, упорядкованого життя така робота доволі комфортна.

Сільські вчителі, яких ми опитували, не мали б почуватися бідними, оскільки, порівняно з іншими, мають досить стабільні заробітки. Певна річ, цих грошей замало, і більшість учителів, замість того, щоб підвищувати свій освітній рівень, ведуть власне господарство. Але психологічно чимало їх виявляють схильність до бідності: якщо в них забрати зарплатню (наприклад, закривши школу), то вони демонструватимуть безпорадність, у кращому разі - поїдуть на заробітки до Києва чи Італії (це теж спосіб зараджувальної поведінки).

Наступного дня ми дали вчителям інше завдання: вибрати 10 (із 30 запропонованих) способів можливої поведінки в скрутній ситуації та оцінити їхню важливість за 10-бальною шкалою. У результаті факторного аналізу показників виділилися шість значущих факторів, зміст яких відображає такі полярні тенденції: "діяти спільно з іншими - діяти самостійно", "розвивати власні здібності - покладатися на інших або на обставини", "планувати майбутнє - жити теперішнім", "діяти швидко та ефективно - ретельно планувати", "впливати на перебіг подій - отримувати задоволення", "діяти фізично - діяти розумово". Перелічені тенденції розкривають проблемне коло ефективної чи неефективної поведінки респондентів.

Перед цим завданням ми вдалися до маніпулятивного прийому: учителям було видано папірці з висновком, що в них зафіксовано високий або низький рівень психологічного тяжіння до бідності. Насправді висновки на папірцях не відповідали справжнім результатам. (Згідно з етичними правилами, наприкінці дослідження ми повідомили вчителям про цей обман).

Цим кроком ми зробили спробу проаналізувати, якою буде різниця між тими, кого ми підштовхнули замислитися над своїми психологічними проблемами, повідомивши про їхню схильність до бідності, і тими, кому було сказано, що в них усе гаразд. Адже, щоб допомогти людині змінитися, треба спочатку допомогти їй усвідомити свої особливості. Збагнувши, що має певні проблеми, що її характер та поведінка не зовсім ефективні й зарадні, людина може замислитися над змінами в собі. Якщо ж вона над цим не замислиться, то навряд чи що-небудь у її житті зміниться на краще.

Очікуваний ефект справді проявився. З'ясувалося, що респонденти, які об'єктивно (за даними питальника) тяжіють до бідності і яким про це повідомили, активніше, принаймні на словах, удаються до використання соціального капіталу, ніж ті, кого "заспокоїли", що до бідності вони не тяжіють. Виникає короткочасний ефект, коли людина намагається щось змінити, розпочинає боротьбу за свою психологічну ефективність.

Цей ефект має два аспекти - зовнішній і внутрішній. Зовнішній проявляється в тому, що така особа свідомо перед самою собою та перед іншими намагається заперечувати власну неефективність і своїми діями чи бодай висловами доводити, що вона ефективна або може бути такою. Суть внутрішнього аспекту становить глибинний, мало усвідомлюваний психологічний захист: "Насправді я класний, це неправда, що я неефективний". Це дуже поширений феномен: ми витісняємо, заперечуємо неприємну, дискомфортну інформацію про себе, намагаємося думати про себе позитивно, краще, ніж є насправді, особливо коли це стосується порівняння з іншими людьми. Тому, коли привертають увагу людини до її проблемності у певній сфері, перша її реакція - заперечити це, показати себе не гіршою за інших, придушити в глибині душі власні сумніви щодо себе.

У нашому дослідженні визначилося кілька особливостей, які свідчать, що особа, котра психологічно тяжіє до бідності, у ситуації, коли вона це усвідомлює, починає активніше демонструвати не властиві їй риси: виконувати свою роботу краще за інших, здобувати симпатію оточення, очолити якусь справу, організувати щось цікаве, планувати свої справи наперед. До речі, дуже типова риса для людей, схильних до бідності: вони не люблять планувати, а потім, відповідно, структурувати свої дії за етапами й цілями, живуть сьогоденням. Такі люди рідше намагаються що-небудь змінити, вони воліють пливти за течією.

Ці кілька особливостей, які є психологічно дуже змістовними, свідчать: якщо дати психологічно схильній до бідності особі можливість збагнути цю свою рису, то вона починає принаймні оцінювати себе в напрямі, бажаному для її розвитку. Наступним кроком у нашій роботі має стати розробка засобів психологічної допомоги таким людям, щоб не просто підштовхнути їх до якоїсь зміни, а допомогти цю зміну в собі здійснити.

Село як осередок
культури бідності

Варто повернутися до терміну "культура бідності". Культура бідності - це особливість не людини, а середовища, яке втягує у спільний спосіб життя кожну людину і вирватися з якого дуже важко. Кожне наступне покоління підростає й відтворює спосіб життя батьків як найправильніший, найзрозуміліший, найзручніший. Їхні діти знову відтворюватимуть цей спосіб життя, утривалюючи величезне середовище культури бідності.

У наших дослідженнях ми фіксуємо, що в Україні найвиразнішими носіями культури бідності є середовища у віддаленій провінції. Особливо проблемна зона - села, розміщені далеко від великих міст. Звісно, бідність є і в селі, і в місті. Проте коли ми, наприклад, порівнюємо молодь сільську і міську, то становище сільської молоді виявляється просто драматичним. Більш-менш здібна, енергійна молодь тікає з села. І, на жаль, маю сказати, що, з психологічного погляду, правильно робить, оскільки в таких селах молодь не має перспектив розвитку, для багатьох це не життя, а животіння. Село вимирає - воно перестало бути "колискою України". Вимальовується дуже сумна картина - не лише економічна, а насамперед психологічна: сільська молодь не бачить привабливого майбутнього, не прагне здобути професію, недбало ставиться до свого здоров'я, схильна до депресії, основні зусилля тратить на виживання, а в гіршому разі - тікає від нецікавої дійсності в алкоголь або наркотики.

Типова відповідь носіїв культури бідності на запитання, як можна їм допомогти: хай держава або хтось інший дасть гроші. І майже ніхто не сподівається на створення сприятливих умов для того, щоб самому заробляти. Бо в ідеалі здорова доросла людина мусить уміти заробляти сама. Але якщо держава не забезпечує економічних і політичних умов для розвитку малого та середнього бізнесу, то вся ця психологія на масовому рівні летить шкереберть. Тому ми не заявляємо, що психологічні чинники подолання бідності - єдині і найважливіші, але без їх урахування подолати бідність неможливо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК