БЕЗДАРНІСТЬ МАЄ ТУ ПЕРЕВАГУ, ЩО ЇЇ ВИЗНАЮТЬ ШВИДШЕ, НІЖ ТАЛАНТ

Андріївський узвіз у Києві — місце прогулянок для киян і туристів. Ось молодий хлопець продає ордени й медалі Великої Вітчизняної. «Якщо на ордені Червоної Зірки солдат в обмотках і черевиках, то дорого. Якщо в чоботях, то дешевше. А в ордена Вітчизняної війни чим менший номер, тим він дорожчий...» І багато фронтовиків вимушені продавати свої нагороди такому «цінителю», хоча дісталися вони їм потом і кров’ю. Нужда! Дивлячись на жвавих хлопців, котрі весело торгують орденами, як радянськими, так і німецькими, або продають з-під поли справжні фашистські листівки по 5 доларів за штуку, подумав: а що як?.. А що як сьогодні доведеться захищати Батьківщину. Хто піде? Здається мені, так само напористо, як 1941-го виправляли документи, щоб додати собі років і піти на фронт, тепер добуватимуть довідки про відстрочку. Я не пророчу, просто думки вголос.

* * *

Мабуть, кожен великий політик потайки мріє, щоб на фініші кар’єри його несподівано вбили, — тоді проблема смерті й посмертної слави розв’язалася б якнайкраще. Хи-и-трий!

* * *

Запис 88-го року. Перший павільйон кіностудії імені О.Довженка. Зйомки картини «Важко бути богом». Німецький режисер Пітер Фляйшман через перекладачку пояснює групі акторів, що йому сподобалося в знятій сцені, а що — ні. «Що ж ви, герр Пітер, нічого не сказали про мене?» — запитує виконавиця епізодичної ролі. «А що я можу сказати, фройлен? — говорить режисер. — По-перше, ви з запізненням промовили вашу єдину фразу, по-друге, ви вдягнулися не так, як ми з вами домовлялися, по-третє, ви затулили головного героя...» — «Ну, а щодо решти все гаразд?» — не вгамовується акторка...

* * *

Нині у більшості родин можна розповідати малюкам стару казку в новій модифікації: «Жили-були тато-заєць, мама-зайчиха і зайча-син від попереднього шлюбу...»

* * *

Запис 90-го. Як же наша чудова, високоідейна, виплекана партією преса звикла брехати! Невже й після взяття Бастилії та страти Людовика газети також писали: «Жертв і руйнувань немає»?

* * *

Дуже старий запис. «Ти добре ладиш зі своїми сусідами?» — запитую свого товариша Вітю Славіна, кореспондента «Вечерней Москвы», який жив у комуналці. Відповідає: «Коли вони починають мене третирувати, я йду на телеграф і надсилаю на своє ім’я телеграму: «Восхищен вашими репортажами зпт с нетерпением жду вашего согласия работать «Известиях» тчк Ваш Алексей Аджубей». І знаєш — допомагає». 62-го року популярнішого імені, ніж Аджубей, не було.

* * *

При розкопках бібліотеки Ашшурбанапала знайшли глиняну табличку з віршем. Автор його невідомий, історики його умовно називають «Вавилонський Екклезіаст». «Що ж плачу я, о боги? Нічого не навчаються люди, й кожне покоління повторює ті самі помилки». На жаль, відтоді — й до сьогоднішнього дня.