Без довіри, або Від громадянської апатії до агресії

Для того щоб визначитись із подальшою долею нашої країни, потрібно озирнутись у рік 1991-й. Саме тоді Шведський державний банк присудив Нобелівську премію в галузі економіки Рональду Коузу. Нею відзначено сукупність його наукових праць, які стосувалися трансакційних витрат і їхнього впливу на розвиток економіки. Найзагальніше і найбільш наочно, трансакційні витрати - це витрати на те, аби домовитися про взаємні права та обов’язки: чи ми щось купуємо, чи продаємо, обираємо чи обирають нас. І домовитися так, аби трансакція відбулась, і витрати не зробили її комерційно невигідною.

Якщо сформулювати висновок Коуза коротко і побутовою мовою, то він матиме такий вигляд: трансакції, побудовані на довірі, є «найдешевшими», а тому економічно найпродуктивнішими. Купуючи в магазині моркву, ми ж не підписуємо жодних договорів. З іншого боку, якщо для підтвердження вашої добросовісності та відповідальності в трансакції вам потрібна купа «довідок», «виписок», «свідків», «могоричів» чи грубої сили, то така «економіка» обмежиться кількома кроками і врешті-решт занепаде.

Якщо проаналізувати події в Україні з 1991 року, то висновок очевидний: стан, у якому перебуває країна, є результатом послідовності прорахунків, що підтверджують висновки науковців:

- розподілена в країні власність не знайшла свого закріплення в прозорій та однозначній системі взаємних прав;

- це сформувало тягар судової тяганини навколо власності, яка так і не перетворилася на капітал, а набула сурогатного вигляду;

- тяганина, за відсутності несуперечливої законодавчої бази, негайно спричинила тотальну корупцію;

- тотальна корупція вихолостила зміст і капіталів, і влади, і політики;

- безвідповідальність, як продукт не встановлених взаємних прав, стала підґрунтям, на якому буйним цвітом розквітли і лукавство, і маніпуляції, і відверта брехня.

Що являє собою Україна нині?

Це країна, де катастрофічно втрачається довіра і, найгірше, що це стосується вже не лише партій і влади, а й поширюється на всі сфери життя. Це спричиняє тотальну невротизацію суспільства і як наслідок - соціальну апатію, котра неминуче виллється в соціальну агресію - крайнощі дуже легко сходяться. В таких умовах довіра зникає, а вартість трансакцій робить будь-яку підприємницьку діяльність комерційно невигідною. Та найгіршим наслідком є зростання вартості «соціальних» трансакцій: поле хабарів стає тотальним. Це породжує в суспільстві очікування «сильної руки». І роль, яку раніше виконувала довіра, починає виконувати «сильна рука». Під її доглядом трансакції «дешевшають», але натомість у всій своїй величі в бухгалтерських книгах і суспільних відносинах з’являється нова графа - «витрати на утримання «сильної руки». І лихо, здавалось би, вигнане у вікно «сильною рукою», повертається через двері. Економічні трансакції отримують додатковий тягар, який підприємницьку ініціативу - основу капіталістичного розвитку - перетворює на фіскальну повинність, що руйнує смисли капіталістичної організації виробничих відносин. У такій ситуації, коли недовіра стає тотальною, відбувається знакова трансформація: не влада бореться з «тінню», а «тінь» проникає у владу.

В цих умовах виконання владних функцій (трансакцій з надання послуг людям) надзвичайно «дорожчає» для учасників трансакцій. Відтак дії влади стають неефективними і в економічному, і в політичному, і в соціальному сенсі.

В умовах феодалізму легітимізація власника відбувалася з волі суверена. Король довіряв лорду власність, той, натомість, дбав про свого суверена. Разом король і лорди дбали про народ, який визнавав їх як владу (довіряв їм свою долю). В Степу конструкція відносин «довіра за догляд» реалізовувалася напрочуд динамічно. Кочівники, яких не задовольняв бай (хан), просто розбігалися степом у пошуках нового господаря. Своєрідний відгомін Степу спостерігаємо в Московському князівстві у вигляді «Юрієвого дня», коли селянин міг змінити господаря, котрий втратив довіру. Система «довіра за догляд» є кореневою в організації ієрархії людських спільнот, які, у свою чергу, формуються виключно на довірі. Чи не так само користувачі Інтернету обирають собі провайдера послуг і гуртуються у спільноти («Однокласники», «В контакті», «ЖЖ» тощо)?

Капіталізм, маючи в основі той-таки механізм довіри, інакше вибудовує гравців економічних стосунків: власники стають капіталістами, коли здобувають визнання народу, натомість вони здійснюють догляд за носієм своєї легітимності - народом. Найкраще, найпродуктивніше й економічно ефективніше такий догляд при капіталізмі здійснюється через інститути громадянського суспільства. Саме ці інститути найточніше і найповніше декларують очікування людей капіталістам, і саме вони найкраще контролюють владу, яка реалізує догляд капіталістів щодо носія своєї легітимності - народу.

В умовах нерозвиненого громадянського суспільства всі складові, на яких тримається капіталізм, стають надзвичайно вразливими.

По-перше, капіталісти або «не чують» людей, або «чують», але голос суспільства спотворений, бо він кволий;

по-друге, кволим голосом легко маніпулювати, відтак влада інтерпретує свої обов’язки щодо догляду за людьми в зручний і вигідний для себе спосіб;

по-третє, громадянське суспільство виконує засадничу роль - воно, і тільки воно, може бути модератором діалогу бізнес-влада-суспільство, а діалог - це і є шукана довіра.

Коли ми говоримо про втрату довіри в країні, ми лише констатуємо факт: діалог у країні відсутній, він має маргінальні форми у вигляді протестів і бунтів, а інститути громадянського суспільства заблоковані. Їхній голос хоча й чути, але зрідка й несистемно, і вони не мають жодних механізмів впливу (спасибі законодавцям усіх скликань).

Якщо довіряти нобелівським лауреатам, то основні завдання України ескізно мають такий вигляд:

- необхідно терміново досягти зниження непомірних трансакційних витрат шляхом чіткого встановлення взаємних прав і обов’язків;

- це зниження потрібно забезпечити також поверненням довіри між партнерами (як комерційними, політичними, владними, так і побутовими);

- довіра між партнерами можлива лише за умов ведення постійного, відвертого й змістовного діалогу, очищеного від спекуляцій та маніпуляцій, на основі встановлених взаємних прав;

- такий діалог можливий лише за умов розкріпаченого і забезпеченого громадянського суспільства з правом сказати і повноваженнями спитати, не озираючись ні на бізнес (забезпечення з суспільних фондів, створених капіталістами), ні на владу (забезпечення реальних механізмів звітності та відповідальності політиків і влади).

Це - завдання бізнесу, бо інакше про підприємницьку ініціативу, новаторство і стабільність розвитку він може забути.

Це - завдання еліти, бо гостріших викликів для країни - «вибір - як жити?» - на сьогодні не існує.

Довіра - це основа всього. У всіх світових релігіях введення в оману вважається найтяжчим гріхом. На самому дні пекла в Данте - не вбивці (!), а ті, хто ошукав довірливих! Тому маніпуляції щодо історії, кольору очей, «географічних переваг» і «статевих недоліків», віри, сім’ї та родини - всього, що руйнує довіру, є неприпустимими і згубними для країни. Маніпуляції ведуть не до зростання мнимих рейтингів, а до зростання трансакційних витрат у владі, бізнесі, побуті, від чого життя в країні стає тяжким, а згодом і нестерпним.

Повернення довіри в суспільних відносинах - це і є та нова реальність, якої потребує країна. Вона тендітна, але вона фундаментальна: маніпулюючи народом, можна прийти до влади, можна якийсь час втримувати владу, але маніпуляціями народу не можна здійснювати владу.

Як казали древні мудреці: «Кінець світу настане тоді, коли сторожу знадобиться сторож».