БЕРЕЗЕНЬ. МОСКВА

Тема проголошеного чотирма президентами єдиного економічного простору була однією з найскладніших тем, які мені довелося коментувати останнім часом. І не тільки тому, що самі учасники лютневої зустрічі в Москві не знають точно, що вони мають на увазі під цією інтеграцією на чотирьох, а тому, що наслідки ініціативи можуть бути далекосяжними й глибинними — про що самі учасники зустрічі й не здогадуються. Я згадав іншу схожу зустріч — взимку 1991 року під Мінськом. Тоді Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич також мали на увазі зовсім різні мотивації. Єльцин був упевнений, що не тільки позбувається Михайла Горбачова, а й зберігає Радянський Союз під іншим дахом і стане керівником цього нового союзу вже невдовзі. Кравчуку здавалося, що він забезпечив українську незалежність, позбувся союзного центру і залишив Москві надію, що нічого не змінилося. Шушкевич, швидше, просто приєднувався до рішення більш сильних гравців. У кожному разі, для Москви Співдружність була інструментом інтеграції, для Києва — інструментом розлучення. І ніхто цих протилежних підходів ніколи не приховував.

Якими мотиваціями — поза політичними коментарями — керуються учасники нової інтеграційної ініціативи? Для Володимира Путіна це, звісно ж, інструмент, яким будуть забезпечені інтереси російського бізнесу на пострадянському просторі. Водночас Росія позбувається баласту — центральноазіатських і закавказьких країн, що й так здебільшого або залишаються поза сферою її впливу, або перебувають у цій сфері фрагментарно, а не цілими регіонами. І повідомляє Заходу, де проходитиме її кордон — і реальний, і геополітичний. Для Леоніда Кучми сьогодні і Нурсултана Назарбаєва завтра участь у такій моделі співробітництва — ще одна можливість забезпечити інтереси своїх угруповань по закінченні їхніх президентств. Ну а Лукашенко просто змушений приєднатися до більш сильних гравців.

Що з цього може вийти насправді? Відповісти на це запитання не менш ризиковано, ніж було у грудні 1991-го відповідати на запитання про перспективи СНД. Проте й тоді багато хто не сумнівався, що Співдружність є російською перемогою і початком кінця української незалежності. А СНД виявилася просто непрацездатною організацією. І тепер президентам довелося просто це констатувати, як і безпомічність інших інтеграційних моделей, — і вигадати щось нове. Це нове є констатацією простого факту, що розмова однією мовою можлива тільки на європейському просторі колишнього Союзу. Росіяни, звісно ж, упевнені, що ця мова буде російською.

Однак домовленість президентів відбулася в час, коли вимальовуються контури об’єднаної Європи. Точніше — роз’єднаних Європ. Тому що вже тепер зрозуміло, що Європ буде принаймні дві — «стара» й «нова», за влучною термінологією американського міністра оборони Дональда Рамсфельда. Україна, ймовірно, мала шанс стати частиною «нової», атлантично налаштованої Європи, якби встигла провести необхідні перетворення. Однак двері вже зачинилися, тепер Європи довго звикатимуть одна до одної. Водночас «стара Європа» зацікавлена в Росії, сподіваючись, що Москва допоможе їй у полеміці з атлантистами. Росія це усвідомлює. І знає, що між нею й розширеним Євросоюзом — якраз Україна (і Білорусь). Так поруч із двома Європами несподівано виникає третя, майже Євразія, до якої Україна, несподівано для себе, потрапляє. Хотілося в другу? Однак для цього ми мали інакше прожити ці десять років. А тепер від нас залежить небагато — щоб ця «третя Європа» не стала просто Росією...