Березень. Лем

Смерть останнього великого львів’янина нагадує, яких титанів народжувало минуле століття з його війнами, диктатурами, поневіряннями, з його постійним очікуванням кінця цивілізації і передчуттям перманентної катастрофи. Можливо, саме життя в такій апокаліптичній атмосфері й примушувало людей замислюватися над створенням власних світів, яких ніхто не мав змоги зруйнувати. Однак тільки небагатьом пощастило жити постійною генерацією цивілізацій.

Сьогодні, коли Станіслава Лема вже немає, важко собі уявити не тільки світову літературу, а й наше власне світосприйняття без його образів. Для людей, котрі виховувалися в атмосфері одного безальтернативного світу, галактики Лема були не просто фантастикою, не просто можливістю провести вечір наодинці з книжкою, а насамперед ковтком свободи, який переконував у розмаїтті варіантів. І розмаїтті варіантів у власній душі, і розмаїтті варіантів навколо неї. При цьому Лем ніколи не був патетичним звіздарем. Навпаки — він завжди досить критично й іронічно ставився до світу, який його оточував, — і до світів, створених його власною фантазією. Можливо, саме тому Лемові галактики видавалися живішими й реальнішими, ніж той дивовижний у своїй алогічності світ, який нас оточував. З його роботами можна було провести цікавішу і жвавішу дискусію, ніж із багатьма людьми, які намагалися видати себе за живих...

Сам Лем завжди був живішим, скептичнішим, іронічнішим, жвавішим, ніж будь-хто з його героїв. Усе своє життя він зберігав себе такого — яким собі самому подобався. В соціалістичній Польщі зберіг інстинкт і хист вільної людини. В консервативному чепурному Кракові — замріяність вічного львів’янина. Можливо, його тяжіння до рідних місць пояснювалося не тільки спогадами дитинства, не тільки бажанням зберегти в душі образ уже неіснуючого старого Львова, а й тим особливим відчуттям свободи думання, яке можна пережити тільки тоді, коли сходиш на Високий Замок? Важко сказати, адже це дуже особисте відчуття. Про це міг би сказати тільки сам Лем. Однак, відверто кажучи, я ніколи не намагався задати таке запитання старому майстрові, завжди відкритому, втім, для журналістів — тим більше для журналістів із України. Не бажав приходити до Лема як до класика, котрий знає відповіді на всі твої запитання. Хотів сприймати його насамперед через діалог з читачем, який ніколи не припинявся — навіть коли він перестав писати фантастичні книжки. Мені подобалося не погоджуватися з думками, висловленими в його публіцистичних книжках. Подобалося спостерігати, як він дратується у своїх рубриках, за якими я стежив на шпальтах «Тигодніка Повшехнєго». Подобалося усвідомлювати — він у своєму протистоянні людській дурості настільки не втрачає наснаги, що проживе ще століття...

Мені подобалося, що він був живий...