БЕРЕЗЕНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ

Коли я аналізую політологічні коментарі останніх тижнів — вони можуть стосуватися подій в Росії, які тепер, після зміни уряду і напередодні президентських виборів, знову всіх цікавлять, або подій в Україні, які мають всіх зацікавити вже незабаром, я помічаю одну важливу, як на мене, методологічну помилку. А саме бажання аналізувати непублічну політику за допомогою засобів, притаманних політиці публічній. Або ж зробити вигляд, що ми маємо справу із публічною політикою. Звичайно ж, логіка в таких аналізах не простежується, але вони, як не дивно, заспокоюють суспільство. А от людина, яка намагається аналізувати перипетії політики непублічної, називаючи речі своїми іменами, приречена якщо не на остракізм, так на певне співчуття. Я вже звик до того, що викладаю версії. Ну версії так версії. Якби у Візантійській імперії з’явилися люди, що бажали б проаналізувати стосунки на верхівці влади з точки зору інтересів представників еліти, а не з точки зору полеміки навколо символу віри чи іконоборства, вони також були б авторами версій, і їх слушно відсилали б до рішень того чи іншого собору або розпоряджень того чи іншого імператора. Бо там, там все написане!

Коли я вивчав історію Візантії, мене завжди вражала одна важлива обставина — бажання утаємничити. Найголовнішим розпорядженням за умов будь-яких конфліктів була пропозиція зберегти все в таємниці, поза суспільством (таким, яким воно було тоді), вирішити приватно. До пропагандистських (перепрошую — політичних) кроків вдавалися тоді, коли приватні рішення не спрацьовували, і саме завдяки цим пропагандистським крокам взагалі можна написати й прочитати історію Візантійської імперії. Ця традиція елітарності, утаємниченості, бажання виправдати реальні земні інтереси небесними гаслами і є сутністю політичного візантизму, в епоху якого ми живемо. Західна політика може виглядати хибною, помилковою, суперечливою, однак це достатньо відкрита політика — достатньо хоча б для того, щоб усвідомити, де є підміна інтересів і цю підміну викрити. У нас зовсім інакша ситуація. Для політичних журналістів на пострадянському просторі я обов’язково організував би прослуховування спеціального курсу з історії Візантійської імперії — для точного розуміння інструментарію і наслідків...

Звичайно, було б важко із журналістами державних ЗМІ. Адже в фіналі цього політичного трилеру довжиною у кілька сторіч Візантійська імперія гине. А навіщо це знати державним службовцям, навіщо так травмувати їхню психіку? Але я знайшов вихід з ситуації — мені здається. На останньому семінарі я б сказав урочисто: так, дорогі колеги, Константинополя вже немає. І Візантійської імперії немає. І навіть Москва більше не столиця Радянського Союзу, авжеж! Але якщо на парламентських виборах у цілком демократичній Греції, на півдні нашої мрії Європейського Союзу, змагаються племінник колишнього прем’єр-міністра від правих із онуком і сином колишнього прем’єр-міністра від лівих (племінник, якого звуть, як дядька, перемагає онука, якого звуть, як дідуся) — це означає не тільки те, що демократія невмируща, а й те, що традиція невмируща, що орли Константинополя розпростерли свої крила і над Афінами, і над Москвою, і над Києвом — треба вміти дивитися не тільки під ноги, не лише в екран телевізора, а інколи і в небо, щоб роздивитися в височині їхній вічний таємничий політ...