Березень. Горбачов

Горбачов, ювілей якого знову змусив замислитися про значення цієї контровезійної особистості, залишається незрозумілим — і залишиться. Всі дивляться на нього як на людину, яка не використала свого історичного шансу. Впевненість в тому, що такий шанс у Горбачова був, що тільки певні особисті якості не дозволили йому продовжити своє владарювання, іноді виглядають якоюсь релігією, висловлюються всупереч логіці, походять, очевидно, з особистої симпатії до Горбачова — навіть не до Горбачова — конкретної людини, а до Горбачова, який створив інтелігенції можливість вільного дихання.

Насправді у Михайла Сергійовича не було жодного історичного шансу. В ситуації, коли Радянська імперія вичерпала всі свої ресурси самозбереження і КПРС вже не була силою, здатною утримати її народи за колючим дротом, повинні були розвиватися три процеси. Перший — спроби реформування самої імперії. Другий — процес національного самоусвідомлення на її «окраїнах». І третій — процес самозбереження ядра імперської держави. На чолі першого процесу стояв Горбачов з його непереборною психологією необхідності збереження Радянського Союзу. На чолі третього — Єльцин, типовий революціонер, який набагато вище, ніж будь-яку імперію, шанував владу і був готовий скористатися першою-ліпшою нагодою, щоб цю владу перебрати. Однак Горбачов і в останні місяці 1991 року був щиро впевнений в тому, що його історична місія полягає у збереженні Радянського Союзу і що він обіграє Єльцина, навіть не завдяки власному політичному хисту, а тому, що об’єктивні процеси розвиваються на користь спільної держави...

Проте, якщо б на чолі імперії тоді знаходилися не люди, зацікавлені у її збереженні, а циніки, готові заради влади йти на поступки, відмовлятися від одних територій, умовляти інші — ми зустрілися б із зовсім іншим процесом — розкладом Югославії з його переворотами у республіках, війнами, етнічними чистками, гаслами на зразок «всіх сербів у одній державі». Під час розпаду СРСР також спостерігалися певні елементи такої політики: саме Горбачов і його оточення доклали руку до створення самовиголошених республік у Молдавії і Грузії, зробили спробу розігнати литовський парламент за допомогою армії, намагалися підвищити статус російських автономій, щоб послабити російський центр, згадали про пригнічення так званого російськомовного населення у союзних республіках. Проте це була не магістральна лінія, і після розкладу СРСР вже російському керівництву довелося вирішувати, як використовувати цю спадщину. А магістральна лінія — вона була утопічною з першого дня: соціалізм із людським обличчям, комуністична партія із манерами соціал-демократичної леді, демократична імперія, прибуткова неринкова економіка... Горбачов виявився спадкоємцем теорії, яку ніколи так і не здійснили, однак яку намагався провести в життя — серед інших — його університетський товариш Зденек Млинарж, секретар ЦК Компартії Чехословаччини в дні «празької весни». «Празька весна» загинула під гусенями радянських танків і комуністи не встигли зрозуміти, що її метою не був дубчеківський «соціалізм із людським обличчям», що такий соціалізм був лише етапом на шляху до нормального життя. Вони переконаються у цьому чвертю сторіччя пізніше, за Горбачова. Саме тому ініціатор «перебудови» був насамперед великим утопістом, ідеологічний романтизм якого дозволив порівняно безболісно та спокійно демонтувати одну з найнебезпечніших імперій світу — імперію, що на початку ХХ сторіччя вже розкладалася, однак з неймовірними потрясіннями, стражданнями, війнами, просто морем крові... І встановленням тоталітарного режиму в результаті розкладу та ренесансу імперії. За Горбачова такого не відбулося — навпаки, вперше в своїй історії росіяни і народи, які залишили їхню імперію, отримали шанс...