БЕРЕЗЕНЬ. ГОРБАЧОВ

Весь цей тиждень згадують про Горбачова — він вже перетворився на постать настільки історичну, що про його роль починають розмірковувати тільки тоді, коли наближається черговий ювілей — його власний чи якихось подій, що тільки здаються нам недавніми... Я згадав свою статтю, що з’явилась у спеціальному номері «Независимой газеты», присвячену відставці Горбачова. Вона мала назву «Останній імператор». Я й досі вважаю, що із відставкою Горбачова і крахом Радянського Союзу закінчилась історія Російської імперії. Ті зусилля по реставрації хоча б міфу про неї, які зараз здійснює нинішнє російське керівництво, мали свої аналогії: Візантійська імперія зникла задовго до падіння Константинополя, однак до останнього дня у старій імперській столиці продовжували жити великим минулим. Можна собі уявити, яким був світогляд візантійської знаті (і не тільки знаті), коли в її руках залишалася ще більша частина імперії. Проте частина — не ціле. І якщо ця частина живе спогадами про свою минулу велич, це призводить до нового і нового занепаду...

Однак зараз мені чомусь більш актуальними здаються не ці мої думки, вперше висловлені в день горбачовської відставки, а те, що я писав після серпневого путчу і проголошення української незалежності. Моя позиція могла здатися маргінальною і дивною, однак я і досі впевнений, що мав рацію. Я підтримував незалежність України і водночас виступав проти незалежності Росії. Я нажив собі ворогів в таборі переможців, коли на сторінках «Независимой» звинуватив ініціаторів ідеї російської незалежності — тепер вже призабутих Геннадія Бурбуліса і Сергія Станкевича — у створенні справжнього «центру нестабільності» на тоді ще радянському просторі. У Білому домі на мене неймовірно ображались. Я так і не довів цим людям, що українська незалежність — не апаратний маневр, а рішення, до якого дозріла наша еліта, що надалі ми розвиватимемось поруч, а не разом з Росією і ніякої антипатії це не повинно викликати, як не викличе у нас антипатії жодне російське рішення. Ні, для них це був просто маневр, метою якого була звичайнісінька влада. Це вони усвідомлювали й прагнули зробити такий самий маневр — він допоміг би їм усунути Горбачова і легко позбутися, як тоді вважали, непростої проблеми російських республік. Я ж вважав, що процеси мають йти поступово. Якщо якась республіка — Україна, Грузія, Молдова — дозріла до незалежності, до виходу з СРСР — хай виходить. Якщо хтось інший не готовий до такого рішення — має залишатися, зберігаючи за собою право виходу. Хай воно реалізується через 5, 10, 15 років, проте дозволить створити державу насправді, а не на папері. До того ж в рамках нової союзної держави можна було б поступово зміцнювати суверенітет російських республік з тим, щоб запобігти конфліктам у майбутньому.

Я розумів, що до нового Союзу увійдуть 5—7 республік. Однак серед них були б Росія і Казахстан — а це вже більшість території і населення екс-СРСР. Зустрічався тоді із людьми з горбачовської адміністрації і намагався довести їм цю ідею. На мене дивились, як на цілковитого ідіота. Перший забобон — Союз без України неможливий! Другий — українці все одно не проголосують за незалежність, проти Союзу... Вони всі думали так, в цій адміністрації, якою за іронією долі тоді керував колишній перший секретар Київського обкому партії. І Горбачов мислив так. І Єльцин. Галина Василівна Старовойтова, тоді радник президента Росії, вже через кілька років розповідала мені, як напередодні українського референдуму прийшла до Єльцина з цифрами соціологічних опитувань в руках і переконала, що результат буде виглядати зовсім інакше. І Єльцин тоді вперше почав обговорювати з нею, як діяти далі. Адже, виходить, Україна дійсно залишає Союз. А Союз без України — ну, це ми вже знаємо — неможливий. Значить — не буде набридливого Горбачова?

Думки про реальність союзу тих, хто залишиться, у Єльцина не було. А у Горбачова? Він хоча б одним словом, одним жестом дав зрозуміти, що була якась інша можливість? Ні, він теж чомусь сподівався на те, що Україна залишиться. А коли вона вийшла зі складу Союзу — сприйняв це, як поразку, кінець кар’єри. Насправді всі рішення щодо нового союзу треба було ухвалювати не після, а до українського референдуму — а Україна або приєдналась би до нової держави, якщо б її народ раптом проголосував проти незалежності, або стала б її добрим сусідом. Ніякого СНД, ніяких мрій про те, що Співдружність стане новим Радянським Союзом. Справжнє розлучення. «Дан приказ ему на Запад, ей в другую сторону»...

Сьогодні ті республіки, які мали б тоді залишитися разом, утворили Євразійське економічне співтовариство — дивовижний союз Росії із державами, які ще тільки намагаються стати країнами, тримаються тільки на авторитеті своїх лідерів, кланових угодах або чужих багнетах... Всі колоніальні імперії випрацьовували план надання незалежності тим, хто цього бажає і ніколи не виштовхували в незалежність тих, хто цього не прагнув. Тим більш дивним було б, коли б Великобританія оголосила про свій вихід з імперії — скажімо, тому, що Ірландія оголосила незалежність. А без Ірландії — яка вже там імперія?

Однак Росія ніколи не вважала себе колоніальною імперією. І тому залишила власну країну однією з перших, фактично просто поінформувала всіх інших, що є незалежною від колоній метрополією. В Києві це просто прийняли до уваги. А в Мінську чи Алма-Аті це викликало шок, від якого еліти цих та інших лояльних до союзу республік досі не можуть оговтатися. Адже програми побудови незалежної держави, сильного національно-визвольного руху в цих країнах просто не було... Чи варто дивуватись, що на цьому тлі з’явився Лукашенко або виникали мрії Назарбаєва про Євразійський союз? А наш десятирічний розвиток? Чи не є він платою за те, що ми також вскочили у потяг незалежності майже випадково і миттєво? Однак ми хоча б самі зайшли до вагону. А що мають почувати пасажири, яких туди заштовхали?

Імперія зникла в той момент, коли мала кардинально змінитися — і саме тому тінь її більшовицько-візантійських традицій продовжує визначати наше життя. А Горбачов? Що ж, за час його правління ми недовго, але щиро вірили, що можемо самі щось змінити у власному житті. Потім вже змінювали за нас...