БЕРЕЗЕНЬ. ДЖИНДЖИЧ

Коли рік тому було вбито сербського прем’єра Зорана Джинджича, здавалося — принаймні в перші дні після цього вбивства, — буцім його організатори діяли навмання, керуючись насамперед сліпою помстою, не усвідомлюючи, що смерть Джинджича тільки переконає сербське суспільство в необхідності кардинальних змін, радикального розлучення з минулим... Тепер популярний белградський тижневик «Време» поховав Джинджича удруге — вже маючи на увазі політичну спадщину вбитого прем’єра. Тепер можна усвідомити, що все це були наївні сподівання... Вбивці Джинджича не були ідіотами, не керувалися помстою, можливо, вони взагалі жодних емоцій до нього не відчували — окрім бажання терміново позбутися... І вони усвідомлювали, якої саме мети намагаються досягти. Не зупинити розвиток країни, ні, — спрямувати його в належне русло... І ось уже в кріслі прем’єр-міністра після останніх парламентських виборів опиняється колишній президент країни Воїслав Коштуниця, політична кар’єра якого здавалася закінченою на момент смерті Джинджича. Коштуниця, що переміг Мілошевича на виборах, але так і не спромігся перемогти Мілошевича в собі, без особливих докорів сумління погоджується на підтримку свого уряду з боку партії колишнього диктатора і приводить у коридори влади своїх друзів зі спеціальних служб — не все відновлюється, а всі відновлюються... І Сербія не стає недемократичною, вона стає якоюсь... пострадянською. Так, пострадянською! Номенклатурною, утаємниченою, фальшивою... Коштуниця одного разу сказав — ще за життя Джинджича, — що хотів би побачити кінець його режиму. Можливо, президент не прагнув смерті прем’єра. Але прагнув, несамовито прагнув його краху. Бо відчув не просто смак влади, а тепло крісла, нагрітого Слободаном Мілошевичем. Бо вже відчув себе не просто президентом, якому вдалося переграти диктатора, а новим гросмейстером за шахівницею, надією й лідером не якихось там довірливих мас, а серйозних авторитетних людей, котрі також уміли розглядати Сербію як шахову дошку... Бо вже відчув, що не бажає руйнації режиму, який дістався йому у спадок, а бажає його поступової еволюції... Бо руйнація перетворює червоне, як кров, вино влади і впливу в чай з гібіскусу, який вам подадуть у кожній белградській кав’ярні... Колір той самий, червоний, справжнє црвено вино, але не п’янить...

Тепер, через рік, здається, що Джинджич намагався перескочити через якесь провалля — через цю мряку, через цей сон розуму, який породжує страхіття і в якому ми всі живемо — і в Белграді, і в Москві, і в Києві, і в Мінську. Там, на тому боці провалля, він бачив Сербію, якої довго не буде, — не просто демократичну там чи ринкову, все це тільки гасла, — а Сербію відповідальних людей, для яких патріотизм буде не радісним вигуком на мітингу, а щоденною побудовою своєї країни... А може, просто не здатні ми перелетіти через це провалля, може, ми змушені в ньому прожити, наковтатися вологи, розчаруватися, перестати просто вірити і почати просто думати? І навіть колись з’являється хтось, готовий стрибнути за всіх, йому обов’язково перегороджує шлях людина з автоматом?