БЕРЕЗЕНЬ. БУДАНОВ

Майже щодня бачу тепер на екрані свого телевізора обличчя полковника Юрія Буданова — першого російського військового, якого судять за злочин, скоєний під час другої чеченської війни. Дуже хочеться вірити, що цей перший процес не залишиться останнім, що після Буданова фігурантами кримінальних справ стануть інші російські військові й політики, винні у злочинах проти мирного населення маленької республіки. Ніколи не був прихильником провінційної чеченської еліти «польових командирів», чудово усвідомлюю, що тим, хто експлуатував потяг чеченців до незалежності, було наплювати і на незалежність, і на чеченців ( а в нас хіба інакше?). Однак достеменно знаю, що «килимові» бомбардування міст і селищ — звичайнісінький військовий злочин, який не виправдовується ні необхідністю стабілізувати ситуацію на Кавказі, ні мотивами підвищення рейтингу маловідомої й непомітної людини, обраної Кремлем на роль наступника Бориса Єльцина, ні інтересами військової кар’єри генералів, один з яких — тепер вже губернатор Ульяновської області — приїхав на процес над Будановим підтримати колишнього підлеглого і дозволив собі сміятися над батьками, дочку яких убив «герой»-полковник.

Однак я достатньо вже критикував еліту. Річ не тільки в ній. Річ у російському суспільстві, у його вперто імперському, фактично расистському ставленні до підкорених народів, у впевненості плебсу, що вбити «чорного», принизити його — не злочин, а так — результат кепського настрою. Міліціонер на московській вулиці, який розбійницьким поглядом нашукує у натовпі злощасного кавказця, щоб отримати хабар, або — якщо настрій кепський — поглумитися з братвою у відділенні — це початок. Полковник Буданов, який вважає за можливе вбити молоду дівчину, бо нібито підозрює її у зв’язках з бойовиками, — це продовження. Генерал, який віддає наказ бомбити міста і селища, в яких можуть перебувати ці бойовики, — внаслідок чого вмирають десятки таких дівчат, — це фінал. І над усім цим — його величність Верховний Головнокомандуючий. Але ні Путін, ні — народ. Народ, нездатний усе це зупинити, усвідомити, примусити своє начальство залишити території, які не вдається підкорити протягом сторіч. Нам легко про все це говорити, бо ми останні десять років незалежні від примх Імперського Народу, а якщо залежимо — то лише від його еліти. А з нею можна домовитись, вона набагато прагматичніша й цинічніша, ніж населення, якому вона дозволила проголосувати за себе. Вона й бомбардує тільки тоді, коли відчуває солоний присмак грошей і влади — не за ідею ж!

Еліта хворого суспільства не може сама бути здоровою — в народі її слушно вважатимуть маргінальною. Свого часу маргіналом вважали Олександра Герцена, який не погоджувався з геноцидом поляків і засуджував російських псевдоінтелігентів, що влаштовували бали на честь генерала Муравйова. Потім — академіка Сахарова, який засуджував геноцид афганців. Тепер — Сергія Ковальова. Що показово: кожне наступне покоління оголошує маргінальним попереднє, а колишніх маргіналів перейменовує на рятівників російської честі. То, може, слід зробити це сьогодні, не чекаючи смерті героїв і злочинців?

Звичайно, модель для засудження чеченської війни вже створена світом: це міжнародний трибунал у Гаазі, який сьогодні займається злочинцями югославського конфлікту. Звісно, мені можуть сказати, що жоден російський політик або військовий не потрапить на лаву підсудних: Росія — не Югославія. Однак кілька років тому не можна було навіть припустити, що в Белграді всерйоз обговорюватимуть можливість видачі в Гаагу Слободана Мілошевича. А ще рік тому не можна було і мріяти про суд над Будановим. Я достатньою мірою реаліст і знаю, що російських політиків сьогодні не можна притягти до міжнародної відповідальності. Проте створити міжнародну правову модель, яка дозволяла б притягати до відповідальності винних у військових злочинах, хоч які б посади вони обіймали, — конче потрібно. Суд над полковником Будановим може позбавити російських військових у Чечні відчуття безкарності. Суд над Мілошевичем може вплинути на рішення майбутніх російських — і не тільки російських — лідерів. Адже в багатонаціональній державі, не здатній поступатися принципами і територіями, конфлікти можуть виникати на будь-якому етапі розвитку. І якщо суспільство не може вирішувати цих конфліктів мирним шляхом, його треба примушувати це робити. Ті, хто звинувачує американців у подвійних стандартах стосовно Косова і Чечні, мають рацію. Однак це вимушена політика подвійного стандарту. І стратегічно прорахована: якщо людство у майбутньому керуватиметься однією системою цінностей, у нього вистачить сил захистити від політичного самогубства і маленькі, і великі країни.

Однак справу полковника Буданова заслуховує не міжнародний, а свій, російський суд. І тому для мене це суто кримінальний процес. У Чечні — з юридичної точки зору — немає війни, надзвичайного стану, там продовжує діяти російська Конституція. Це не полковник Буданов убив чеченську дівчину. Це один громадянин Російської Федерації вбив іншу громадянку цієї ж країни. Судять не офіцера, не героя неоголошеної війни, а звичайнісінького вбивцю. Виправдовувати вбивство політичними або расистськими мотивами, звичайно, можна — приблизно так, як виправдовували своїх героїв-убивць російські класики. Проте для мене найголовніше — як поставиться до процесу над Будановим не суд, а суспільство. Якщо переважна більшість його співчуватиме «бойовому офіцеру», якого засудили за вбивство чорної нікчеми, — отже, продовжує хворіти. Залишається тільки без жодної надії сподіватися, що хвороба ця не хронічна...