Бенуа Ґрійо: «Люди мріють про життя, а я живу своїми мріями»

Інтернет і новітні засоби пересування перетворили світ на велике село. Сучасну людину важко чимось здивувати. Будь-яку екзотику можна побачити й по телевізору, а за бажання, підкріпленого тугим гаманцем, за лічені години дістатися в будь-яку частину світу й на власні очі побачити всі її принади. Однак залишилися ще люди, які, напряму спілкуючись із носіями різних культур, примудряються витрачати на свої мандри стільки ж, скільки й на життя вдома. А жити й подорожувати вони намагаються дуже просто, і саме такий спосіб життя тепер виглядає чи не найбільшою екзотикою.

До таких людей належить і французький мандрівник Бенуа Ґрійо, який нещодавно відвідав Україну. Знайти притулок у Тернополі та відчути гостинність цього міста йому вдалося, познайомившись із місцевим членом міжнародного «Клубу гостинності» (Hospitality Club). Як і будь-який справжній мандрівник, Бенуа Ґрійо виявився цікавим співрозмовником і філософом.

Автостопом — понад три мільйони кілометрів

— Усе просто — спершу ти йдеш до свого сусіда, потім хочеш узнати людей в інших містах і країнах. Із часом вони стають твоїми друзями. А друзів не можна не відвідати, не дізнатися, що там у них і як. Тож сьогодні, після 27 років мандрів, маю друзів по всьому світу. Я мушу це продовжувати, бо якщо зупинюся — помру. Крім того, інтелектуальна цікавість спонукає мене весь час відкривати щось нове.

Коли мені було лише п’ять-шість років, батьки вперше відправили мене в літні табори. З дванадцяти років я вчився у школі-пансіоні і приїжджав додому лише кілька разів на місяць. Із часом я вже став керівником у літніх таборах. Так потроху звикав бути незалежним і не надто прив’язаним до сім’ї, хоча взаємини з родиною в мене дуже добрі. Активно подорожувати почав, коли мені було сімнадцять.

Протягом останніх двадцяти років відвідував щороку приблизно вісім нових країн — тобто разом це становить 160. Нині темп і масштаби дещо спали, і щороку я відкриваю для себе лише одну-дві нові країни.

— Напевно, разів вісім я об’їхав навколо світу на велосипеді. Моя перша мандрівка на велосипеді була у 1984—1985 роках — із Франції, через Близький Схід, до Єгипту і назад (15 тис. км за дев’ять місяців). У 2002 році за чотири місяці я доїхав на ровері з Франції до Владивостока. Двічі подорожував до Китаю. А потім в Індії придбав «вело-рикша-таксі» і всього за місяць дістався на ньому підніжжя Ейфелевої вежі. Однак я трішки хитрував — щойно траплялася нагода, вантажив «рикшу» на авто. Таким чином значну частину шляху, разом із цим велосипедом, я подолав автостопом. Зараз «рикша» в Нормандії, звідки я родом. Якийсь час його виставляли в офісі однієї туристичної компанії, а часом я просто катаю на ньому своїх племінниць. Переважно ж подорожую автостопом і загалом у такий спосіб проїхав по всьому світі понад 3 млн. км. Долаю по 6—8 тис. км протягом місяця в зимовий час і по 10—12 тис. км у літню пору.

— Я можу легко розмовляти п’ятьма мовами. Окрім рідної французької — англійською, іспанською, португальською та німецькою. Непогано володію італійською й есперанто і більш-менш можу давати собі раду ще майже десятьма мовами (але не обов’язково пишу чи розумію написані матеріали) — китайською, арабською, російською, тайською, малайською, індонезійською та бірманською.

— Я хотів би, щоб її використовували принаймні в Європейському Союзі, бо третина європейського бюджету йде на переклади. З есперанто було б набагато менше мороки й витрат. Найбільша проблема і гальмо для розвитку й поширення есперанто — англомовні люди: адже їм доведеться вчити ще якусь мову, окрім рідної англійської.

Хіба можна уявити, щоб Буш спілкувався есперанто? Він ледве дає собі раду англійською. Сьогодні така складається ситуація, що більшість населення Землі в недалекому майбутньому знатиме англійську мову, але хіба що на побутовому, дуже елементарному рівні — аж ніяк не на рівні, що дозволяв би їм глибоко передавати свої почуття й думки. І це прикро.

Подорожувати на попутках можливо всюди

— Жодна. Але треба адаптуватися. Треба змінювати манеру пересування автостопом. У деяких країнах Західної Європи можна пересуватися із швидкістю 100 км на годину. Близько сот­ні разів я подорожував із Парижа до Страсбурґа. Можна планувати зустріч і прибувати на неї вчасно.

Але в Іспанії, для прикладу, пересуватися автостопом досить складно. Там це просто не є частиною культури. Хоча, звичайно, якщо мова про дівчину із довгими ногами в коротенькій спідничці та ще й білявку — то точно зупиняться. Ну й важливо також розмовляти іспанською. Особливо ж важко в Сполучених Штатах, тому що там ніхто нікому не довіряє. Це справді одна з найгірших країн. І річ аж ніяк не в тому, що я проти американців, хоча більшість із них справді нема за що особливо любити. Були випадки, коли люди, які мене підвозили, мали по три пістолети. Якось мене підібрав один молодик, так його багажник був набитий кокаїном. Я не можу переповісти всю історію, але зрештою він мене просто висадив бозна-де.

В Азії подорожувати автостопом також можливо. Там складність полягає в тому, що люди просто не розуміють, що ти робиш. Тому важливо знати бодай кілька слів, щоб усе пояснити — часом для них це видаватиметься кумедним і дивним, але все одно підвезуть.

— За своєю природою, як писав Руссо, людська істота є доброю. Але коли ви входите в суспільство, потрапляєте в місто, це вас робить більшим індивідуалістом. Ми в Західній Європі є більшими індивідуалістами, ніж люди в Польщі, Чехії, Угорщині чи тут, в Україні. За десять останніх років я помітив, як змінилося ставлення людей до автостопу. Навіть у країнах, де він зародився, тепер стало складніше пересуватися. Хоча все одно третина людей нормально до цього ставиться — зупиняться, підвезуть, проявлять уважність та гостинність. Але дедалі більше з’являється таких, котрі, їдучи, навіть не глянуть у твій бік. Це стосується не лише автостопу, а й життя взагалі.

— Уперше відвідав Україну в 1988 році, по дорозі з Угорщини до Китаю. Вдруге — у 1991-му, одразу після розпаду СРСР — автостопом за маршрутом Перемишль—Львів—Київ—Москва. Двічі був минулого року — в основному перебував у Дрогобичі. Мав зустрічі в університеті, познайомився з місцевим членом «Клубу гостинності». Трохи співпрацював із «Карітасом» — якийсь час опікувався дітьми, допомагав у літніх таборах. Спілкувався з людьми, які лікуються від алкогольної залежності, які нещодавно вийшли з тюрми і на той час перебували в реабілітаційному центрі.

— Це непросто, щоб тебе підкинули в Україні. Тут так само, як і в Росії та й, зрештою, у всіх пострадянських країнах, це не є частиною культури. Проте люди, коли потрапляєш до них додому, — дуже гостинні і доброзичливі. Але на дорозі часом бувають доволі грубі — мабуть, тому що бояться. Вони забагато дивляться телевізор. Бачать усе жахіття, що там показують, і думають — це може трапитися зі мною, тому й не хочуть ризикувати. Але, попри все, мандрувати автостопом в Україні можливо. Якщо зустріти водія на заправці, пояснити йому все до пуття —обов’язково підкине. А якщо «голосувати» на дорозі — ніколи.

«Можу об’їхати навколо світу за 200 євро»

— Я можу робити будь-яку роботу, наприклад, збирати виноград десь у Франції. Це важка робота, але можна досхочу напитися вина, до того ж — це робота в колективі, можна познайомитися з багатьма цікавими людьми. Проте я отримую гроші переважно за те, що випробовую на собі нові ліки в лабораторії. За це я маю втричі більше, аніж якби працював медбратом. Я лягаю в лікарню, мене там годують, маю телевізор із купою телеканалів та гарних медсестер навколо себе...

А взагалі, щоб подорожувати, зовсім не обов’язково мати багато грошей. Якщо не з першого разу, то з п’ятого ви неодмінно натрапите на людей, які погодяться дати вам притулок. Так само завжди можна прогодувати себе, якщо, звичайно, не харчуватися виключно в ресторанах. Я мандрівник, а не турист. А між цими поняттями величезна різниця. Турист їде кудись на десять днів витратити гроші. Мандрівник намагається пристосуватися до місця, де перебуває, до людей, мови.

— Можу об’їхати навколо світу за 200 євро. Залишаю Париж із 200 євро в кишені, об’їжджаю навколо світу і повертаюся в Париж із двома сотнями євро.

Люди в Україні скаржаться на погане економічне становище, але водночас ледь не всі діти з мобільними телефонами. Яка в цьому потреба?

Людям із сучасним супермаркетним мисленням дуже важко повірити, що можна жити без авто, мобільного телефону і безлічі речей. У мене є велосипед, але коли його немає під рукою, завжди хтось підвозить.

— Останні двадцять років завжди маю пару простирадл, бо не хочу, щоб люди спеціально заради мене стелили свої. Завжди є деякі особисті ліки — знеболювальне, термометр, іще — кілька пакетиків чаю та невеликий запас їжі. Насправді ж я можу обійтися майже без нічого.

— Пишу щоденник і надсилаю його друзям. Міг би, напевно, зробити значно більше — написати чимало книжок, але якщо хоч на якийсь час осідаю в Парижі, одразу виникають якісь зв’язки, і я опиняюся у своєрідній пастці. Але ось, наприклад, я зустрівся з вами — таким чином можу трошки поділитися своїм досвідом. Коли ж я у Франції, то часто на запрошення своїх друзів, які працюють у школах, спілкуюся із школярами. Іще протягом останніх двадцяти років пишу для французьких газет. Хоча й не дуже часто — п’ять-шість статей на рік виходить. Звичайно ж, мені за це платять, але я не хочу ставати професійним журналістом. Волію займатися багатьма речами, а не тільки чимось одним. Не хочу перетворювати свої подорожі на свого роду бізнес — продавати книжки тощо.

— Зрозумійте, я не приїхав із вантажівкою медикаментів. Я беру із собою лише те, що може поміститися в мій наплічник. Тож насправді це не є якоюсь надто великою справою. Уже впродовж багатьох років я залишаю Францію із 40—60 кг ліків та одягу для дітей на спині. У Тернополі я відвідав дитячий будинок «Малятко» і сиротинець на проспекті Бандери. Запитую у вихователів чи лікарів, що їм потрібно, і якщо щось із того маю, віддаю дітям. Коли закладом опікуються католицькі сестри, я нічим не переймаюся, але коли це державний заклад, прошу, щоб мені спершу показали, розказали, як там опікуються дітьми, дозволили побути з ними. Мого знання російської вистачає для спілкування з малими. Тоді я просто відчуваю, варто чи ні щось залишати, адже часом буває, що лікарі чи вихователі можуть притримувати якісь речі для себе — таке нерідко трапляється в країнах Східної Європи.

— Я народився в католицькій родині, отримав відповідну освіту, але відчуваю певну спорідненість із буддизмом. Саме спорідненість — не більше, не сказав би, що я буддист.

Протягом останніх п’яти років серйозно займаюся медитацією. Увесь минулий рік я провів у М’янмі, опановуючи теорію медитації та практикуючись. Вивчав у Бірмі палі — це як латина в Європі. Цього року знову туди їду.

«Не хочу, щоб мій дух і розум заіржавіли»

— Найтривалішою була 22-місячна подорож до Австралії у 2002—2003 роках, три місяці я йшов австралійським бушем. Дуже багато разів упродовж останніх двадцяти років подорожував по вісім-одинадцять місяців. Двічі самотужки пересікав Борнео, продираючись його джунглями. Цікавими були дні, проведені в Індонезії та Східному Тіморі у 1996—1997 роках. Повертався до Франції лише на місяць, щоб заробити якісь гроші — або в літніх таборах, або збираючи виноград.

— Я б сказав, що мало знаю Австралію, Океанію та Африку. Хотілося б відвідати Бутан і Філіппіни, Південну Африку — Намібію, Ботсвану, Мозамбік. Бував на Мадагаскарі, Кубі, але є ще багато менших островів, наприклад, Соломонові, Кука, Мальдіви, Фіджі, зрештою Нова Зеландія — чудові місця, в яких я ще не бував. Не виключено, що колись придбаю човен і буду собі подорожувати морем, покладаючись тільки на вітер, який невідомо куди мене занесе. Можливо, свої останні роки я проведу десь на островах, як, наприклад, Поль Гоген, відомий художник, котрий поїхав помирати у французьку Полінезію, чи Жак Брель, який там само знайшов свій вічний спочинок.

— Боюся, що таких, як я, не так багато. Доводилося зустрічати молодих людей, які хотіли б жити у схожий спосіб, у них є певні ідеї. Але, як правило, десь за рік вони повертаються додому, де мають хлопця чи дівчину, і врешті-решт осідають на місці.

— Я парубок. Люблю занадто багатьох жінок, щоб залишатися з однією. Не шкодую, що не маю сім’ї, і не думаю, що мати дітей — це для мене. Мені дуже легко подорожувати, маючи в кишені мінімум грошей, — узяти торбу і йти, йти… Люди мріють про життя, а я живу своїми мріями.

— Продовжуватиму свій рух. Інакше, як уже казав, просто помру. Я не хочу, щоб мій дух і розум заіржавіли. Вік — не головне, можна мати шістдесят років і бути дуже молодим духом. Але фізично я, на жаль, старію і не зможу в наступні двадцять років зробити стільки, скільки й за попередні. Тож, можливо, для мене настає час осісти чи мати сім’ю, хто знає. А, може, засную десь у світі будинок для безпритульних дітей.

— Те, в якому я перебуваю в цю мить. Найкраще місце — де я зараз, найкращі люди — з якими саме спілкуюся. Це теж одна з тих істин, які я пізнав, опановуючи медитацію, — потрібно жити теперішнім. Не варто оглядатися на минуле чи жити тільки майбутнім — ось коли я виросту, коли одружуся, коли стану багатим, тоді буду щасливим. Якщо ти не щасливий сьогодні, то й завтра ним не будеш. Ти мусиш бути щасливим цієї миті!

Довідка «ДТ»:

«Hospitality Club»

(«Клуб гостинності», www.hospitalityclub.org )

Тисячі членів цього клубу у всьому світі допомагають один одному під час подорожей — надають прихисток на ніч чи організовують екскурсію по місту. Членство в клубі є безплатним. Його діяльність підтримують добровольці, які вірять в ідею, що, допомігши мандрівникам заприязнитися з людьми з тих місць, які ті хочуть відвідати, вдасться поліпшити міжкультурне порозуміння та зміцнити мир на планеті. Серед членів клубу є чимало й українців.