Батьківщина Санта-Клауса в Країні, де сходить сонце

Дивовижною, а часто і вкрай небезпечною властивістю людської натури є пристрасть до ілюзій, міфів та іншої віртуальної реальності на шкоду реальності об’єктивній. Цим успішно користуються мас-культура, мас-медіа, мас-реклама...

Узяти хоча б Санта-Клауса, а по-нашому — Діда Мороза. Захід завзято накидає образ Санта-Клауса — добродушного бородатого стариганя, у довгому червоному ковпаку і кожушку, котрий нібито живе в Лапландії. Під Різдво він їздить на оленях із мішком щедро оплачених обивателями подарунків, підкладаючи їх у в’язані шкарпеточки слухняним чадам. На Сході у відповідь на «підступність Заходу» з’явився Дід Мороз. Під Новий рік він теж їздить на оленях із мішком подарунків для дітей, але борода і шуба в нього, навпаки, довгі, а ковпак — короткий.

Справжній чарівник, святий Миколай-угодник, не їздив на оленях. Він носив борідку і мішок із подарунками, але жив не на засніженій Півночі, а в субтропіках, у давньому місті Мірі (тепер — Демрі), на півдні сучасної Туреччини, на березі Середземного моря. А ще його звуть чудотворцем Лікійським. Лікія — це частина Анатолії; із грецької — Країна, де сходить сонце.

Країна, де сходить сонце

У свідомості обивателя Туреччина асоціюється з базарами, аквапарками, п’ятизірковими готелями, «шведськими столами»... Хтось згадає про гарем, султана, Роксолану, а хтось — про сельджуків і османів. Але Туреччина — ще й унікальний музей античної культури просто неба площею 780 тис. кв. км, де пам’яток не менше, аніж, власне, в Італії та Греції. Микола Кун у «Легендах і міфах Давньої Греції» згадує силу-силенну давніх, іноді напівміфічних міст і країн: Фрігія, Мізія, Карія, Каппадокія, Троя, Ефес, Мілет... Усе це — територія не Греції, а Туреччини. Більше того, нарівні з візантійськими і тюркськими, греко-римські пам’ятки Туреччини є досить молодими, оскільки історія Анатолії значно древніша, багатша й таємничіша за греко-римську античність.

Суцільно вкрита горами, розташована в сейсмічно небезпечній зоні, Анатолія пережила розквіти й занепади багатьох цивілізацій. Етнічне походження її народів вкрите серпанком таємниці. Відомо, що давні держави існували тут уже в ІII тисячолітті до н.е., коли в Гізі будували Великі піраміди. В XVII—XVI століттях до н.е. хети (таємничий народ, який, можливо, прийшов зі степів Північного Причорномор’я) створили в Анатолії свою імперію. Тільки в XIIІ ст. до н.е. під час навали «народів моря» тут з’явилися греки. Хетія занепала після знаменитої Троянської війни (1250 р. до н.е.). Оселившись в Анатолії, греки переймали часто більш високу культуру місцевих народів.

В Анатолії служили чимало Христових апостолів. Тут проповідували Андрій Первозваний і Філіп. За переказами, Філіп загинув 80 р. н.е. і похований у Фрігії, неподалік від Колосів, у Хієраполісі, де знаходиться знаменитий Бавовняний замок (турецькою — Памуккале). Гаряча, насичена карбонатами, цілюща вода стікаючи з гір, за тисячі років утворила яскраво-білі тераси з травертину. Вони уступами спускаються в долину, створюючи басейни, а над усім цим, на горі, де нібито похований Філіп, видно руїни храму. У давньому Ефесі служив і був похований апостол Іоанн — автор Євангелія й Апокаліпсиса, улюблений учень Христа, котрий припадав до грудей Спасителя під час останньої трапези. За дорученням Христа Іоанн до самісінької смерті опікував Діву Марію; вона нібито також похована в Ефесі.

З Анатолією безпосередньо пов’язані і діяння такої трагічної й неоднозначної постаті, як апостол Павло. Всі чотири подорожі Павла проходили територією Малої Азії. Але найголовніше — Павло народився в Анатолії; як відомо, він — ніякий не Павло, а Савл Тарсянин, уродженець міста Тарса в Кілікії.

Неподалік Тарса знаходиться місто Мерсин, із яким пов’язаний один курйоз. Американський кінематограф, певне, втомившись від власного неуцтва, вирішив долучитися світової культури і «видав на-гора» гучний фільм «Пристрасті Христові». Вийшов, схоже, трилер за мотивами Нового Завіту, оскільки тексти Євангелія значно глибші й страшніші від усіх цих кіношних пристрастей. Кінокритики, слідом за продюсерами, із великим апломбом заявили, що, мовляв, для правдоподібності фільм знімали двома «мертвими» (!) мовами — латиною й арамейською. Навряд чи латина абсолютно мертва, але арамейська — рідна мова Ісуса та Євангелія від Матвія — жива, і розмовляють нею в Мерсині й околицях!..

Країна світлих променів

Воротами до Лікії, країни Санта-Клауса, є відомий курорт Анталія, вірніше, Атталія, названа на честь засновника — царя Пергама Аттала II (150 р. до н.е.). У старій частині Анталії Калеїчі панує дивовижна еклектика, що зайвий раз свідчить про багатошаровість культури Анатолії. Залишки міських стін зберігають сліди різних епох; до брами римського імператора Адріана (130 р. н.е.) прибудована вежа епохи сельджуків (XI ст.); мечеть Улу Джамі в II ст. н.е. була еллінським храмом, а в V ст. — християнським... Криві вулички спускаються до бухти; із неї 49 р. н.е. Павло відплив до Сирії, повертаючись із першої подорожі (Діян. 14.25).

Розташована на захід від Анталії Лікія — надзвичайне природне й культурне творіння. Гори Таври різко збігають до моря густим лісом із середземноморської сосни-пінії з украпленнями вільхи, ялівцю, смоківниці та ліванського кедра. Ліс нависає над морським берегом, порізаним лагунами з бірюзовою водою. У буянні зелених тонів захована зруйнована часом, стихійними лихами і безглуздими війнами греко-римська архітектура — храми, театри, поховання... Тільки в Лікії можна побачити вирубані в скелях гробниці у формі античних будинків і незвичні загострені догори саркофаги, встановлені на спрямованих до неба постаментах.

Чимало античних назв Анатолії мають негрецьке походження. Лікія — Країна світлих променів — суцільна таємниця цивілізації. За Геродотом, лікійці хоч і вважали себе вихідцями з Криту, але в масі своїй греками не були. Можливо, грецькою була лише верхівка, котра під проводом напівміфічного царя Сарпедона переїхала з Криту, завоювавши ці землі 1200 р. до н.е. Доти землю називали Мільяс, а переселенців із Криту називали термілами. Схоже, лікійців, у тому вигляді, в якому їх застала «писана історія», не можна віднести до «народів моря». Основою грецького суспільства уже за часів героїв, царів і Троянської війни була патріархальна сім’я, а лікійці навіть за панування Риму свій родовід вели за жіночою лінією, як і євреї; в Україні культ Берегині-Богородиці в шанобі й донині. Мова лікійців не була споріднена ні з грецькою, ні з перською, а алфавіт — зразок клинописного письма. Схожий клинопис був у Фінікії та Межиріччі. Схожий алфавіт виявлено в Таврії. Може, це якийсь культурний пояс від України через Анатолію в Межиріччя та Палестину? А де був початковий центр — у Фінікії, Шумері чи ж у нас на Кам’яній Могилі?

Лікійці воювали на боці хетів: із єгиптянами в Палестині, із греками в Трої. Потім Лікія була союзом міст — можливо, першою федеративною республікою. Далі — влада персів, котрих вигнав Александр Македонський; у
167 р. до н.е. Лікія ввійшла до складу Римської імперії, значною мірою зберігши суверенітет.

Дорога в’ється схилами Таврів над морем. Унизу, біля лікійських міст Фаселіс і Олімпос, у схованих густим лісом блакитних бухтах у I ст. до н.е. ховалися пірати знаменитого отамана Зенікета, із котрим довго не могли впоратися навіть римські легіонери. На обрії видно викиди полум’я вулкана Янарташ. Цю гору звуть Химерою, і з нею пов’язана легенда про грецького героя Беллерофонта — верхи на крилатому коні Пегасі він уразив жахливе чудовисько Химеру, тіло якої провалилося в землю, а вогняний язик досі видно на вершині гори. Нарешті ми прибуваємо в місто Демре — древню Міру Лікійську, батьківщину Санта-Клауса.

На батьківщині святого Миколая

Міра дивує комплексом висічених у скелях лікійських гробниць VI ст. до н.е. Непогано зберігся греко-римський амфітеатр із чудовою акустикою; якщо неголосно говорити унизу на сцені, то слова добре чутно на верхніх рядах.

Головним мотивом у Мірі є все, що пов’язано зі святим Миколаєм, який тут жив, служив і проповідував. Відповідно до античних джерел, він народився
234 р. н.е. у місті Патара, за 60 км на захід від Міри, у сім’ї багатого торговця збіжжям; здобув добру освіту. Мабуть, сім’я належала до малоазійських еллінів, навернених у християнство трудами, у тому числі й апостолів Христових. За переказом, корабель, на якому Миколай здійснював паломництво до святих місць Єрусалима, уцілів під час страшної бурі лише завдяки ревній молитві святого, відтоді його вважають покровителем моряків і всіх мандрівників. Коли у Мірі спалахнув страшний голод, купці, котрі припливали в порт на суднах із зерном, на прохання Миколая охоче віддавали його без усякого збитку для себе, бо трюми знову наповнювалися пшеницею. Миколай зажив слави чудотворця, а паства обрала його єпископом місцевої церкви.

Від святого Миколая бере початок звичай дарувати подарунки на Різдво, що дозволяє вважати його прообразом Санта-Клауса та Діда Мороза. Багато років під Різдво діти і бідняки Міри знаходили біля своїх дверей подарунки від невідомого благодійника.

Узимку високі, до трьох тисяч метрів, гори Таври вкриті снігами, й у Мірі склалося повір’я, що це невидимий чарівник спускається звідти і приносить подарунки — ось витоки укоріненого образу Діда Мороза на оленячій запряжці. Святий Миколай робив це вночі, накинувши довге вбрання з каптуром, щоб його не впізнали. Нічна варта якось упіймала його з мішком подарунків за спиною, і городяни з подивом упізнали в ньому свого єпископа. Так святий Миколай започаткував християнський звичай і став заступником дітей і бідняків.

Легенда розповідає, що Миколай допоміг трьом безпосажним сестрам, підкинувши їм у камін гаманець із грошима, котрі потрапили у в’язану панчоху, що сушилася там. Звідси — звичай ховати різдвяні подарунки в шкарпетку. Ви запитаєте: а новорічна ялинка? У Лікії не бракує хвої, тому країна залишається зеленою і взимку. В Європі християнські звичаї наклалися на язичницький архетип; кельти й германці святкували зимове сонцестояння танцями навколо священної вічнозеленої хвої, у Британії — це Yule Tree або Green Holy.

За переказом, святий Миколай помер 6 грудня 343 року і був похований у лікійському саркофазі. Вважається, що його мощі збереглися. У IV столітті н.е. на місці поховання було побудовано базиліку, котру часто руйнували війни і вкривали піщані наноси ріки Демре. 1087 року мощі святого Миколая було викрадено італійськими купцями і вивезено до Барі, але частину їх в поспіху розсипали і тепер вони зберігаються в музеї Анталії. Повернути мощі на батьківщину Миколая Ватикан категорично відмовляється. Якщо, звісно, це справжні мощі угодника, оскільки є версія, що християни надійно сховали їх із початком ісламізації Анатолії.

1853 року під час Кримської війни (!) група підданих Російської імперії на чолі з княгинею Ганною Голіциною придбала в Османської імперії ділянку землі навколо церкви для проведення розкопок і реконструкції. Пізніше турки розірвали договір, але й донині в церкві є мармурова плита з церковнослов’янським текстом.

Сучасного вигляду храм набув у результаті розкопок і реставрації, що почалися в 50-х роках минулого століття і тривають донині. Архітектуру базиліки вважають перехідною від ранньохристиянської візантійської до грецької православної. Саркофаг, частину мозаїки підлоги і фресок відновлено завдяки тривалим, глибоким науковим дослідженням, консультаціям фахівців із різних країн.

Міру Лікійську теж згадують у Новому Завіті — восени 60 р. н.е. тут перебував апостол Павло під час своєї четвертої й останньої подорожі до Рима (Діян. 27.5). Прогулянковий баркас, який турецькі гіди гордо називають яхтою, відчалює із бухти Адріаке, розташованої поруч із Мірою. З неї Павло відплив до Рима, де страждав у в’язниці, писав Послання, котрі увійшли до Нового Завіту, проповідував і де йому було відтято голову 67 року н.е. за часів імператора Нерона. Яхта ковзає по лазуровій воді між материком і островом Кекова. По обидва боки — руїни міста Симена, зруйнованого в II ст. н.е. землетрусом. Частина міста пішла під воду і нині її видно на дні бухти, котру, побувавши тут на своєму підводному човні «Калліпсо», Ів Кусто назвав однією з найчистіших у світі. Яхта ненадовго кидає якір — стрибаєш із борту в блакитну воду і пливеш до скелястого берега. А навколо — море сонця й зелені, затонуле місто під водою і спрямовані в небо саркофаги на високих берегах…

P.S. Такими постають святий Миколай угодник-чудотворець, він же — Санта-Клаус і Дід Мороз, а також Лікія — Країна світлих променів із довгою, бурхливою і таємничою історією! Все це мало схоже на той рекламно-обгортковий «гламур», яким нас годують під Новий рік і Різдво. Дійсність значно більш захоплююча, ніж усілякі віртуальні фокуси!