БАТЬКИ Й ДІТИ

Більшість читачів з книжок і статей чудово знає знамените словосполучення «мати й дитя». Схожа за звучанням фраза «батько й дитя» викликає уїдливі посмішки, що цілком відповідає особливостям наших сімейних стосунків зокрема і нашому ставленню до життя загалом.

Шанувальники соціалістичного реалізму пам’ятають цитати з численних романів, де вже дорослий герой (героїня) згадує про своє дитинство... «Почорнілі від вугільного пилу дужі руки батька», «повернувся з походу батько» тощо. Таким чином, роль батька у вихованні зводилася до того, щоб після роботи притиснути до могутніх грудей дитину і, виконавши таким чином батьківський обов’язок, мирно відійти до сну, аби відпочивши, з новими силами повернутися до будівництва комунізму. До революції (1917 року) татусі були активнішими — вони нерідко брали на себе важливі педагогічні рішення: «я тебе породив, я тебе й уб’ю», «зла на тебе не тримаю, пам’ятаю, як носив на руках», ну а потім виховували як належить.

А в наш час доводиться з жалем відзначати, що чоловіче населення країни вельми поверхнево ставиться до виховання дітей. Коріння цього явища досить різноманітні. Поява в родині дитини супроводжується раптовим виникненням безлічі питань на кшталт «що робити?». При цьому ніхто не знає, що справді необхідно робити, але жінки (мама, бабуся, тітки, мамині подружки, бабусині подружки), метушачись навколо ліжечка та обмінюючись враженнями, створюють видимість знання, розуміння й уміння. Усе це викликає в присутніх чоловіків (батьків, дідусів) роздратування, що переходить у відчуття власної неповноцінності. Чоловік за своєю природою — істота досить примітивна і не страждає, на відміну від жінки, від надмірних емоцій, страхів, сліз тощо. Зіштовхнувшись із незрозумілим і непоясненним, він намагається або від цього незрозумілого втекти взагалі, або триматися від цього незрозумілого подалі.

Поясню на прикладах: оскільки дитинча, ясна річ, слабеньке й маленьке, головне — щоб воно не змерзло. У кімнаті включено два обігрівачі, вікна та двері, природно, законопачено. О третій годині ночі чоловік, задихаючись від спеки та обливаючись потом в обіймах своєї не менш спітнілої дружини, котра так само тяжко дихає, починає думати. А думає він приблизно так: я молодий і здоровий чолов’яга, але мені важко дихати; дитина маленька та слабенька, й, напевне, їй ще важче. Треба провітрити кімнату й вимкнути обігрівач. Повідомивши це дружині, чоловік одержує вельми емоційну відповідь, що містить такі аргументи:

а) я не для того мучилася, щоб його здоров’ям ризикувати;

б) теж мені фахівець знайшовся;

в) а ти взагалі можеш спати, де хочеш.

Приклад другий. Ніч. Дитячий крик. Сонна мати біля ліжечка. Заколисує та співає. Природно, під час співу й заколисування дитина мовчить. Коли мати вмовкає й перестає колисати дитя, воно знову починає кричати. «Василю, підводься. Схоже, Ганночка занедужала, поколисай». Василь колисає. Василь співає. Пам’ятаєте знаменитий мультфільм, у якому вовк говорить «Щас спою», і співає? Приблизно так співає Вася й думає про те, що ж то за хвороби такі, що проходять під час заколисування. «Машо, — каже Вася, — може, ну його? Покричить і заспокоїться. Ми ж її так усе життя колихати будемо». — «Підлий ледарю, тобі що, важко? Він, бачте, втомився, батько називається. Якихось півтори години поспівав, і це він називає «все життя». На світ ми її пускали разом, а не спати ночами повинна я сама».

До чого призводять згадані вище ситуації? Передусім до того, що чоловік починає зрештою розуміти: звичайний здоровий глузд не може підказати йому відповідь на запитання «що робити?». То що ж робити? З погляду знов-таки здорового глузду — поменше розумничати й триматися подалі.

Поглянемо на обговорювану проблему з іншого боку. Сім’я, за великим рахунком, традиційно тримається на двох китах: а) емоціях і почуттях, гідним носієм яких є жінка, б) логіці та здоровому глузді, що виходять від чоловіка. Союз цих двох китів, що взаємно доповнюють один одного, приводить до створення повноцінної, нормальної та благополучної родини. Але це традиційно, а чи так усе просто в реальному житті? Адже логіка та здоровий глузд лежать в основі прийнятих рішень, а сучасні чоловіки часто й густо ніяких рішень приймати не хочуть. Чи багато ви знаєте сімей, де чоловік по-справжньому є главою? Такі сім’ї, на жаль, радше виняток, ніж правило.

Етап переходу від розвиненого соціалізму до недорозвиненого капіталізму теж певним чином впливає на стосунки батьків і дітей. За традицією чоловік, особливо коли вважає себе в домі хазяїном, — годувальник. Саме на ньому тримається матеріальний добробут. Забезпечити його чесним шляхом можна тільки цілодобовою працею (та й то не завжди), що не залишає часу для участі у вихованні дитини.

І ще. У багатьох родинах діти не народжуються за обопільним бажанням батьків, а «заводяться», тобто випадково. У результаті: а) статевого життя і б) майже повного нерозуміння дорослими людьми, котрі живуть на початку ХХI століття, що таке сучасна контрацепція. Тому або сім’я не готова до народження дитини (немає належного рівня добробуту, не вирішено квартирне питання, немає достатнього досвіду сімейного життя), або батько не готовий до народження дитини. Так, так, саме батько. Адже ставлення чоловіка до дітей залежить від віку: чим старший, тим більшу радість дарує йому спілкування з малюком. Тож не дивно, що більше ніж байдужі татусі нерідко перетворюються на чудових дідусів.

Таким чином, неучасть або недостатня участь чоловіків у виховному процесі зумовлена:

1. Переоцінкою жінками власних здібностей як вихователів.

2. Відсутністю в чоловіків ініціативи й наявністю лінощів. За М.Жванецьким: «Сам придумаєш, сам і робитимеш, тебе ж і покарають, що погано зробив». Описана сатириком ситуація була типовою для соціалістичної системи виробництва, але радянські жінки успішно перенесли її в родину.

3. Труднощами нашого життя — дуже важко водночас годувати, вдягати й виховувати.

4. Відсутністю планування сім’ї. Наочний приклад: завести дитину й піти в армію (армія — для справжніх чоловіків).

Вказані проблеми не дають, на перший погляд, підстав для оптимізму, але це тільки на перший погляд. Чудово відомо, що видатні педагоги (Макаренко, Сухомлинський, Корчак й ін.) були чоловіками. У звичайній середній школі вчитель і вчителька — зовсім не одне й те саме. Пригадайте свої шкільні роки, поговоріть із вашими дітьми. Ну і хто був кращим, хто більше запам’ятався? Коротше кажучи, загальновизнано, що чоловік, який займається вихованням дитини, здатен домогтися набагато більших успіхів, аніж жінка, але це можливо за двох обов’язкових умов:

1. Наявності в чоловіка бажання та прагнення до спілкування й виховання;

2. Неспротиву жінки.

От і виходить, що абсолютно недостатня участь чоловіків у педагогічному процесі значною мірою визначається жінками. І вихід із такої ситуації повинні знайти жінки хоча б тому, що такі газети, як «Моє здоров’я», жінки читають частіше й уважніше, ніж чоловіки.

Отже, що робити жінкам:

1. Зрозуміти, що в сучасному світі домогтися чогось путнього можна тільки завдяки осмисленим діям. Почуття й емоції хороші в коханні, але заважають адаптуватися до жорстокого навколишнього світу. Якщо ваші погляди на те, як треба з дитиною спілкуватися, не збігаються з поглядами вашого чоловіка, то в 90% випадків помиляєтеся саме ви.

2. У кожному чоловікові є величезне честолюбство, і все ним зроблене вимагає схвалення навколишніх. Жінка зобов’язана всіляко заохочувати спілкування чоловіка з дитиною, хоч яким неправильним було б це спілкування з її жіночого погляду.

3. Жінка ніколи не повинна переоцінювати власні педагогічні здібності. І навіть коли ваша сім’я розпадається, абсолютно неприпустимо, немудро й нелогічно забороняти спілкуватися батьку з дитиною.

Ну а чоловіки, що ж їм робити? Передусім пам’ятати й розуміти: щастя ваших дітей визначається їхньою спроможністю думати, навчатися та приймати самостійні рішення. Розвинути ці здібності може саме чоловік — батько, дідусь. Цього факту не враховують, на жаль, суди в процесі розлучення. Ну та Бог із ними, із судами, — це либонь не єдине в нашому житті, у чому немає ні логіки, ні здорового глузду.

Головне зрозуміти: любов до дітей не має ані найменшого зв’язку з кількістю модних і теплих ганчірок, із дорогими іграшками, із цукерками й ананасами. Любов — це спілкування, що має на меті дати дитині відповіді на елементарні запитання про те, що таке добре і що таке погано. І хочеться нам того чи ні, але так вже влаштований світ: годувати, вдягати, любити й доглядати краще вміють жінки, а спілкуватися, відповідати на запитання, думати і приймати рішення — чоловіки. Ось тільки зрозуміли б це самі чоловіки і пояснили б жінкам, що вся педагогіка побудована на двох основних принципах: абсолютний авторитет батьків і єдність членів сім’ї у тих питаннях (про добре й погано), на яких тримається світ, щастя родини, щастя кожної людини. І спочатку бажано відповісти на запитання, а потім уже народжувати дітей і займатися педагогікою.

Немає значення, коли ваше дитя навчиться читати, однак загальнолюдські цінності необхідно прищепити, але реально це можливо лише тоді, коли вказані цінності є цінностями для вашої сім’ї. Пообіцяв — зроби, не бреши, не спізнюйся, боляче — терпи, не скигли, не просися на ручки, мама теж утомилася, політика — лайно, гроші — тимчасові, музика, живопис, література — вічні, родина — святе, релігія — особиста справа кожного. Якщо ви самі сповідуєте ці життєві принципи, то й ваша дитина буде Людиною!