Авторитети національних стигм

Зловживання терміном "моральний авторитет" розпочалося так давно, що точні витоки цього семантоблуддя відшукати вже важко. Проте деякі спільні параметри історії маразму простежуються.

По-перше, найактивнішу моральну риторику на світанку державності почали вживати перефарбовані комсомольці та бандити, що до них примкнули. Тобто люди, одні з яких - у принципі без моралі, а інші - з поняттями, як правильно розвести лоха.

По-друге, невдахи в усіх сферах життя, крім неополітичної, що претендують на цю назву. Бо хто придумує систему координат, той і опиняється на вершині харчового ланцюга.

Кілька загальних зауваг. Люди, які сповідують ту чи іншу систему моралі (а до неї потрібно ставитися саме як до релігійного світогляду), за визначенням не прагнуть зайняти лідерські позиції.

Мораль як частина культурного коду передбачає нагороду, вдячність і воздаяння, але в метафізичному вимірі. Це - пам'ять предків, дух нації, історична спадщина, історія роду, архетипи. Все це "там", а не "тут".

Чим моральніші люди, тим мимоволі більш відчужені вони від соціуму. Приклади окремих релігійних діячів свідчать про це, хоча до всіх церков на тему моралі є ті ще питання. Але провідний досвід релігії у формуванні та керуванні мораллю - незаперечний.

Авторитетність як термін і явище - тим більше. За визначенням це передбачає не обговорюване панування над умами, що в принципі несумісне з моральністю.

У пострадянській українській традиції авторитетність стала поєднанням двох визначень - бюрократичного та кримінального.

Бюрократичне визначення передбачало, що людина, котра стоїть на розподілі благ, біля годівниці, є феодалом для решти. Кримінальне мало на увазі, що ця людина є взірцевою й бездоганною в системі координат, яка поділяє населення на людей та лохів.

Відтак, авторитетною людиною для переважної більшості населення фактично є "рішала", котрий за прийнятну суму грошей допоможе лоху до наступного разу, який не забариться, бо "рішалами" й підготовлений.

У політичній сфері ця термінологія активно спливла, коли практикуючі політики, як люди аморальні, але далеко не дурні (за відомими винятками останніх років), почали активно використовувати прийом позитивної оцінки "себе любимих" зі сторони. Квінтесенцією цього ідіотизму стали різноманітні "громадськi ради" часів Януковича, зібрані з недорогої колаборантської інтелігенції.

Однак хоровий "одобрямс" швидко себе зжив. Тому апеляція політиків до відомих персоналій у пошуках благословень на забивання баків та крадійство збіглася в часі з розвитком "партій лідерського типу". І, відповідно, зі створеннями культів особи окремих лицарів мандата й кнопки. У котрих були на це чесно вкрадені кошти.

До цього слід додати: хто авторитетний, а хто ні, хто моральний, а хто аморальний, і взагалі - хто людина, а хто - твар тремтяча, в нас визначає телевізор. За це паханство активно борються соціальні мережі, та, оскільки їхня природа за визначенням демократична, та ще й західного розливу, боротьба ця поки ще зазвичай перетворюється на трагіфарс. Але конкуренція з ТБ зростає, бо не треба торгуватися з власником каналу.

Ну й - війна. Під час війни вся інформація старіє вдвічі швидше - це за підручником. А по житті - то в нас в усіх рік за п'ять, і далеко не всі вижили головою, навіть якщо, за іронією Всевишнього, залишилися біологічно існувати.

Невеликий відступ. Стигмати - релігійне поняття, рани, які відкриваються у святих і віруючих, на кшталт ран Христа. І "стигма" - також сукупність ознак хвороби, яка дозволяє досвідченому лікарю встановити діагноз до проведення докладного дослідження.

Якби можна було подивитися на оточуючих крізь якийсь спеціальний фільтр, то ми б побачили безліч людей із кровоточивими душами, кульовими отворами й осколковими пораненнями тих людей, котрі були з ними певним чином поєднані морально. Ми б побачили енергетичних ампутантів, параноїків і шизофреників, алкоголіків і наркоманів, потенційних самогубців, котрі щодня приміряють петлю чи ствол, страждають через неймовірну причетність своїх "я" до всіх убитих, поранених, покалічених і полонених. Ці люди можуть бути хорошими чи поганими, неважливо. Ризикну сказати, що вони самі достеменно не знають, на чиєму вони боці насправді. Суспільство в такому стані, що картини Босха здалися б милим імпресіонізмом. Безпорадність чи злочинне невігластво влади в тому, що вона використовує цих людей для маніпуляції, загалом розуміючи, що ситуація тільки погіршуватиметься. Але правда і в тому, що яскраві люди, страждаючи, хочуть бути затребуваними хоч у якійсь якості. Вони не опираються маніпуляції, навпаки - прагнуть її. Звісно, в політкоректному вигляді. Щоб виразити свій біль у масштабі, таким чином його полегшивши. У психології це називається "екзистенційний страх".

І тут відкривається неймовірний простір для зловживань. Як наче б ви працювали психіатром-чоловіком у жіночому відділенні. І навпаки. (Клініцисти зрозуміють. Хоча тепер же все інакше, правда?)

Саме зі стигматизованих людей преса й політики рекрутують "опініон лідерс", оскільки спливання кров'ю саме собою вже привабливе для "піплу". А якщо при цьому агонізуючі ще говорять, вигукують, шепочуть якісь слова, то їх цілком можна витлумачувати на свою, любимих, користь.

Мораль - останній прихисток негідника, якщо перефразувати відоме прислів'я. Хоча й воно спочатку мало на увазі, що навіть негідник, котрий поводиться як патріот, отримує шанс на реабілітацію.

Ось це важливий момент. Єдиним критерієм оцінки людини є її поведінка, а не наміри або думки з приводу чого-небудь. Понад те, поведінка має містити в підсумку певний об'єктивний реалізований вчинок, який можна оцінювати з різних боків. Неможливо заперечувати сам факт його існування.

В умовах війни моральні люди здійснюють моральні вчинки, але їхня моральність зобов'язує їх усе, що станеться потім, переживати на самоті. Моральність каже їм, що, оскільки вони самовизначалися самостійно, то самі мусять і розсьорбувати персональність цього вибору. І там, де, за визначенням Черчилля, "піт, сльози та кров", - вони справді самотні. І тягнуть свою лямку, вигорають, помирають мовчки, без квітів, салютів, варти й надгробків. Мабуть, визнання їх чекає по той бік. Або ні.

Але варто цим стигматикам збігтися у своїх діях із яким-небудь соціально значущим трендом - негайно на запах успіху злітається преса, сповзаються політики. Будь-яка арифметична відповідність хоч якомусь електоральному числу перетворює людину в "лідера думок" і "морального авторитета". Навіть якщо вона на ці думки, що називається, кладе з прибором і паства їй за визначенням не потрібна.

Ну й гаразд, шепчуть їй, тобі не потрібна, то, може, нам віддаси це саме непотрібне? Паству? А ми тебе назвемо моральним авторитетом. Гучно. Привселюдно.

По-перше, встояти проти такої цілком безневинної пропозиції досить важко. У сенсі, на старті брикнути й сказати: "Валіть нафіг із вашими компліментами". А якщо це ще й нова демократична влада або, прости Господи, сам президент? Отож-бо.

По-друге, нікого особливо й не запитують. Є спеціальні люди, які радять, із ким варто зв'язуватися, а з ким - ні. Одного чудового ранку людина прокидається "моральним авторитетом". Прокидається з обов'язками, яких вона на себе не те що не брала, а навіть не підозрювала, що такі бувають.

Торгуватися, сперечатися? Це як сідати на хаті грати в карти зі злодіями "не на гроші, а на інтерес". Наслідки відомі, для тих, хто в темі. Така ось "картина олією".

Що ж робити "пересічному" обивателю, який у пошуках моральних орієнтирів і цілепокладань гарячково починає вчитуватися в тексти моральних авторитетів, шукаючи там шлях до порятунку?

По-перше, чесно констатувати, що таким чином він відмовляється від власних мізків, оскільки істерично намагається не робити очевидних висновків і перекласти відповідальність на когось іншого.

По-друге, зрозуміти, що людину, котра спливає моральною кров'ю, найняти важко, але гранично легко використати втемну. Всі учасники сімейних скандалів моментально зрозуміють, про що йдеться, і не треба вдаватися до високих політичних матерій для пояснень.

По-третє, масам завжди пропонується мати справу не з першоджерелом, а з "оцінкою оцінки", із вторинністю або третинністю суджень. І це в кращому разі. Якщо ви ідентифікуєте себе з масою (о, певна річ, цей ідентифікатор має називатися й виглядати так патріотично, щоб відмова від нього здавалася зрадою), то попрощайтеся коли не з мізками, то з критичним мисленням уже точно. Критичність завжди приноситься в жертву групі.

Міркуючи тверезо, моральними авторитетами для вас можуть бути батьки, якщо ви їх любили; кохані, якщо вони ще з вами; учителі, якщо ви в процесі. Так, для тих, хто пам'ятає кілька поколінь предків, - їхні традиції. Але аристократія в Україні, за спільним бойкотом охлосу й політії, не відбулася як явище.

Тобто відомі за якимось збігом обставин люди взагалі не повинні впливати на ваш вибір будь-чого - сорту сиру, презервативів, улюбленого напою, партії, чи/і президента.

Понад те, у переважній більшості випадків самі "опініон лідерз" виявляються самовідданими, але глибоко нещасними, змученими жертвами власних особистих зобов'язань в ім'я ідеї, яку виразно сформулювати в змозі тільки вони самі. Покидьки, що їх використовують втемну, - інколи просто покидьки, але часто - професіонали, і не найбільші. Керування масовим психозом передбачає контроль за активністю джерела (див. "Мінські угоди") і датчики температури з об'єктивним двостороннім зв'язком. У тому смислі, що коли температура підвищується, то "датчик" кричить про це публічно, генералізуючи конфлікт.

Охочих покерувати дуже багато. Дуже. Це не тільки ФСБ чи ГРУ. І це пояснює, чому зрештою нічого ні в кого не виходить. Усі всім заважають. Жертвами врешті-решт виявляються моральні авторитети, яких утилізують, переважно морально. Люди просто обожнюють обпльовувати тих, кому вони неподільно поклонялися ще рік тому, - це гіперкомпенсація за пережитий тваринний страх. Загальна інфантильність дозволяє переживати очевидні помилки за типом немовляти в памперсах. Роль памперсів відіграє все та ж воєнна обстановка, яка "все спише".

Зрозуміло, особиста історія передбачає наявність персонажів, котрі впливають на те, як у принципі потрібно робити вибір. У моїй особистій історії, крім батьків і брата, теж були такі. Французький лікар українського походження, котрий страждав на хворобу Паркінсона, але щоранку виходив на пробіжку (як йому здавалося) паризьким передмістям, - Мусіянович. Лондонський учений, котрий зберіг справжні знання про історію українського опору, всупереч кон'юнктурі, - професор Добрянський. Дисиденти, які не відмовилися від своїх переконань ні в СРСР, ні в еміграції, ні під тягарем особистих обставин, - Плющ, Буковський. Ветерани Французького Легіону, які стали дитячими вихователями й таємними великими меценатами, - імена приховані за правилами Легіону. Ветерани В'єтнаму, які не схилилися під тиском моди на політичний пацифізм. Купчинський, решта ще живі.

Ці приклади здаються екзотичними, але я прожив досить насичене життя на різних частинах суші. У кожного з вас напевно є схожі приклади. Люди, яких я знав і яких частково перелічив, не були "моральними авторитетами" у медійному сенсі слова, але для їхнього найближчого оточення їхня думка завжди була вирішальною. І для мене теж.

Як випливає з того ж таки особистого досвіду, моральний авторитет за визначенням не може бути медійним персонажем, - це раз. Моральність зовсім не гарантує особистого успіху - це два, а споживацька психологія, навпаки, орієнтує нас на моделі успіху.

Отож ви визначтеся: хрестик чи труси, шашечки чи їхати, мораль чи успіх. Суто за поняттями.