А.П.ЧЕХОВ. ХВОРОБА І СМЕРТЬ

100 років тому помер Чехов. Сотні книжок і наукових досліджень присвячені творчості видатного російського письменника, його громадському й особистому життю, дружбі з Іваном Буніним, Ісааком Левітаном, Максимом Горьким... Про його недугу, яка спричинила передчасну смерть, відомо мало...

«Діагноз підтвердився»

Страшна хвороба проявилася ще 1884 року, коли 24-річний Антон Чехов закінчував медичний факультет університету. Він уперше відчув себе дуже зле в залі Окружного суду, де був присутній як репортер. Через місяць Чехов писав: «Оно (кровохаркання. — В.Д.) было обильно. Кровь текла из правого легкого. После этого я раза два в году замечал у себя кровь, то обильно текущую, то есть густо красящую каждый плевок, то не обильно; каждую зиму, осень и весну и в каждый сырой день я кашляю. В крови, текущей изо рта, есть что-то зловещее, как в зареве. Когда же нет крови, я не волнуюсь и не угрожаю литературе «еще одной потерей». Дело в том, что чахотка или иное легочное кровохаркание узнается по совокупности... Если бы то кровохарканье, которое у меня случилось в Окружном суде, было симптомом начинающейся чахотки, то я давно уже был бы на том свете, вот моя логика».

Підвищена температура, нездужання, кров у мокроті періодично повторювалися протягом багатьох років, але практично Антон Павлович не лікувався, хоча був хворий, і дуже серйозно.

«Кто слышал от него жалобы, кто знает, как страдал он?» — запитував Бунін у статті, присвяченій пам’яті Чехова.

Михайло Чехов, брат Антона Павловича, згадував: «Он даже и вида не подавал, что ему плохо. Боялся нас смутить... Я сам однажды видел мокроту, окрашенную кровью. Когда я спросил у него, что с ним, то он смутился, испугался своей оплошности, быстро смыл мокроту и сказал: «Это так, пустяки. Не надо говорить Маше и матери».

Левітан у листі до Іллі Рєпіна: «Сердце разрывается смотреть на Чехова — хворает тяжко, видно по всему — чахотка, но улыбается, не подает вида, что болен. Интересно, знает или не знает правду? Душа за него болит».

21 березня 1897 року Чехов разом з Олексієм Суворіним обідав у московському «Ермітажі». Раптом хлинула кров, і, попри всі старання викликаного лікаря, її вдалося зупинити лише під ранок. Лікар утішав, що кровотеча не легенева. Після того, як він пішов, Чехов сказав Суворіну: «Для успокоения больных мы всегда говорим во время кашля, что он желудочный. Но желудочного кашля не бывает, а кровотечение непременно из легких. У меня кровь идет из правого легкого, как у брата».

Через день кровотеча повторилася, і Чехов уперше звернувся до фахівців і вперше пройшов серйозне обстеження у відомій московській клініці професора Остроумова.

Недавно знайдено історію хвороби Чехова, заповнену в клініці лікарем Максимом Масловим, який лікував письменника. Відповідно до цієї історії, у гімназичні й студентські роки Чехов хворів на туберкульозне запалення очеревини, але стискання в грудині відчував ще в 10-річному віці... «У пациента истощенный вид, тонкие кости, длинная, узкая и плоская грудь (окружность равна 90 сант.), вес немного более трех с половиной пудов (62 кг. — В.Д.) при росте 186 см... Испытывает огромную наклонность к зябкости, потливости и плохому сну. Количество красных кровяных телец уменьшено вдвое по сравнению со здоровым человеком... Влажные и булькающие хрипы прослушиваются с обеих сторон — как над ключицами, так и под последними, а также слышны остро и громко над углом левой лопатки, над правой — глухота... Из-за болей в груди назначены влажные компрессы, натирания, смазывания йодной тенктурой, внутрь — кодеин, морфий. При сильных потах — атропин. Лед на грудь прописан три раза в сутки по одному часу каждый раз, но А.Ансеров (асистент клініки. — В.Д.) назначил дополнительно лед ночью, что воспринято б-м хорошо и одобрительно. Замечено, что кровотечение из легкого прекратилось через полчаса после проглатывания б-м пяти-восьми кусочков льда... На десятый день розовая мокрота еще продолжается... Ну вот, мокрота чиста и б-ной настаивает на выписке домой, для срочной работы на литературном поприще, но бациллы доктора Коха еще присутствуют в мокроте в изрядном количестве... В весе б-ной не увеличился ни на полфунта, но на 5% увеличилось количество гемоглобина и на 30.000 число красных кровяных телец. Вообще, б-ной окреп заметно. Диагноз подтвердился».

За свідченням медперсоналу, Чехов, перебуваючи в клініці, був товариським, добросердим і завжди радів відвідувачам: «Нездоровье мое немножко напугало меня и в то же время (бывают же такие фокусы!) доставило мне немало хороших, почти счастливых минут. Я получил столько сочувствий искренних, дружеских, столько, что мог вообразить себя аркадским принцем, у которого много царедворцев. До болезни я не знал, что у меня столько друзей».

У клініці Чехов до своєї хвороби ставився з інтересом, розпитував про свій стан, хотів знати результати вистукування, вислуховування і мікроскопічного дослідження. Йому говорили далеко не всю правду, багато що приховували. На кінець другого тижня Чехов відчув певне полегшення, а «окончательно поправлюсь, — жартував він, — когда умру».

Суворін, відвідавши Чехова в клініці, записав у щоденнику: «Больной смеется и шутит по своему обыкновению, отхаркивая кровь в большой стакан. Но когда я сказал, что смотрел, как шел лед по Москве-реке, он изменился в лице и сказал: «Разве река тронулась?» Я пожалел, что упомянул об этом. Ему, вероятно, пришло в голову, не имеет ли связь эта вскрывшаяся река и его кровохарканье? Несколько дней тому он говорил мне: «Когда мужика лечишь от чахотки, он говорит: «Не поможет. С вешней водой уйду».

Яка безпомічна була медицина!

Туберкульоз продовжував робити свою жахливу справу. Уже через три місяці після лікування в клініці Остроумова Чехов знову занедужав. Іван Щеглов згадував: «Я прямо ужаснулся перемене, которая произошла в Чехове... Лицо его было желтое, изможденное, он часто кашлял и зябко кутался в плед, несмотря на то, что вечер был на редкость теплый».

Восени наступного 1898 року Чехов писав Суворіну: «У меня пять дней было кровохаркание. Но это между нами, не говорите никому... Я стараюсь кровохаркать тайно от своих».

Усі наступні роки хвороба прогресувала. Ось рядки з різних листів Антона Павловича: «Доктор Щуровский нашел у меня большое ухудшение — прежде всего было притупление верхушек легких, теперь оно спереди ниже ключицы, а сзади захватывает половину лопатки». «Я все кашляю. Как приехал в Ялту, так и стал булдыхать с мокротой и без оной». «Всю зиму я покашливал да изредка поплевывал кровью». «Я нездоров, у меня плеврит, температура 38°, и это почти все праздники». «Кровь валит и днем, и ночью, как из ведра»...

У червні 1903 року Чехов писав, що його оглянув сам професор Остроумов: «Он нашел у меня эмфизему, дурное правое легкое, остатки плеврита и пр. и пр., обругал меня: «Ты, говорит, калека».

Чехов зізнавався Ліці Мізіновій у листі: «Я не совсем здоров. У меня почти непрерывный кашель. Очевидно, и здоровье прозевал так же, как Вас».

Лікарі посилали Чехова на той або інший курорт і, як правило, не враховували далекої дороги, — поїздку на кумис в Уфимську губернію Антон Павлович порівнював із подорожжю на Сахалін. Сюди додавалися невпорядкованість побуту, відрив від звичної обстановки та близьких людей. Не випадково Чехов говорив, що «вынужденная праздность и шатание по курортам хуже всяких бацилл».

Особисті відчуття, пов’язані з хворобою, Чехов нерідко передавав героям своїх творів. Так, герой «Рассказа неизвестного человека» глухо кашляв усю ніч, як це часто бувало в Чехова. Так само, як і письменник, він не спав, траплялося, до ранку, і в нього дуже болів бік. У «неизвестного человека» нерідко бував сильний жар, горіло обличчя, ломило ноги, важку голову хилило до столу... У нього, як і в Чехова, розпочалися плевритичні болі. Нарешті, справді чеховські відчуття: вночі хворому часто бувало холодно, боляче й нудно, але вдень він насолоджувався життям. «Неизвестный человек» ніби повністю повторює фразу з чеховського листа: «Даже болеть приятно, когда знаешь, что есть люди, которые ждут твоего выздоровления, как праздника».

Одні дослідники вважають, що фатальну роль у житті письменника відіграла подорож на Сахалін — адже було бездоріжжя і їхати довелося тисячі кілометрів на конях, у вогкому одязі й наскрізь промоклих валянках. Інші причиною загострення туберкульозного процесу називали часті переїзди з Ялти до Москви в найнесприятливіший для здоров’я час. Треті біографи нарікали на те, що Чехов запустив хворобу і звернувся до лікаря лише у 37-річному віці. Провал «Чайки» у найважчий для здоров’я час, вважали четверті, згубно позначився на нервовій системі Чехова, а це не могло, звісно, не призвести до загострення туберкульозу. Причина в тому, вважали п’яті, що Чехов усе своє життя напружено працював, майже завжди бідував матеріально і, отже, не мав змоги повноцінно лікуватися. Лише в останній рік життя він міг вважати себе певною мірою забезпеченим, але все-таки не настільки, аби протягом цілого року жити у відповідних кліматичних умовах, не займаючись постійним літературним заробітком.

Люди, близькі до Чехова, причину «скоропостижного сжигания писателя» бачили тільки в його особистому житті. Ялтинський лікар Ісаак Альтшуллер писав: «Сестра его Мария Павловна, очень всегда заботившаяся о брате Антоне и духовно больше всех близкая ему, когда выяснилось положение (з хворобою Чехова. — В.Д.), была уже готова покинуть Москву и переехать совсем в Ялту... Но после его женитьбы план этот по психологически понятным причинам отпал. С этого времени условия его жизни резко изменились, и я должен сказать, что изменения эти, к сожалению, не могли способствовать ни лечению, ни улучшению его здоровья... Его молодая жена, которую Антон П. безумно любил, оказалась ужасающей эгоисткой... Черствая, она не понимала больного, оставляла его на целые месяцы одного, кашляющего, температурящего и изнывающего от одиночества. Фатальные последствия этого брака для его здоровья не могли заставить себя ждать». А Бунін зробив такий висновок: «...Ольга Леонардовна — актриса, едва ли оставит сцену... Возникнут тяжелые отношения между сестрой и женой, и все это будет сказываться на здоровье Антона Павловича, который, конечно, как в таких случаях бывает, будет остро страдать то за ту, то за другую, а то и за обеих вместе. И я подумал: да это самоубийство! хуже Сахалина... Они, горячо и самозабвенно любя его, уложат-таки в гроб милейшим образом».

То хто ж має рацію? Мабуть, певною мірою, мають рацію всі.

Але, зрозуміло, головна причина важкого перебігу хвороби й передчасної смерті письменника — у слабкості тодішньої медичної науки. У ті часи ще не проводилося рентгенологічне обстеження хворого, і діагностувати туберкульоз було складно. І все-таки в окремих випадках лікарі досить успішно долали страшну недугу.

Тоді вважалося, що сам розвиток туберкульозу розпочинається з верхівки легені й потім поширюється на її нижні відділи. Ураження лише верхівки вважали початковою стадією хвороби, тоді як наявність каверни вже зараховували до третьої, запущеної стадії. Напевно, аби Чехов не думав, що хвороба зайшла занадто далеко, лікарі клініки професора Остроумова визначили й записали в історію хвороби: «Диагностирован верхушечный процесс, который с прекращением кровотечения пошел на убыль. Б-й выписан в отличном самочувствии».

«Доктора определили верхушечный процесс в легких и предписали мне изменить образ жизни. Все! Финита! Бросаю уездные должности, покупаю халат, буду греться на солнце и много есть», — у своїй звичній жартівливій манері повідомив Суворіна Чехов.

Так, тоді ще не було антибіотиків, які здійснили корінний перелом у долі туберкульозних хворих. І проте вже у 1891 році в клініці професора Остроумова туберкульоз легенів успішно лікували з допомогою штучного пневмотораксу, тобто вдмухування повітря в порожнину плеври. Сам професор Олександр Остроумов 1901 року виступив на Всеросійському з’їзді терапевтів із доповіддю, у якій навів такі дані: «В нашей клинике за последние пять лет проведено 146 операций по наложению пневмоторакса. После каждой такой операции у больных, которые считались обреченными, прекращалась температура, исчезали кашель и липкий пот по ночам, восстанавливался аппетит и за считанные 15—20 дней больной выписывался выздоравливающим». Чому ж для лікування Чехова не застосували штучний пневмоторакс? Лікарі, зважаючи на все, цього питання навіть не обговорювали.

Що стосується лікування, отримуваного Чеховим у клініці, то не можна ж усерйоз вважати, що шматочки льоду, які він періодично ковтав, або пузир із льодом, покладений на груди, здатні викликати спазм легеневих судин і тим самим — припинення кровотечі.

А хвороба прогресувала. Горький згадував про одну зустріч з Антоном Павловичем: «Однажды, лежа на диване, сухо покашливая, играя термометром, он сказал: «Жить для того, чтобы умереть, вообще незабавно, но жить, зная, что умрешь преждевременно, — уже совсем глупо».

Олексій Сєрєбров докладно описав приїзд Чехова й Сави Морозова на уральський Всеволодо-Вільвенський завод у червні 1902 року. Там є такий епізод: «Я беспокоился о Чехове. Сквозь тонкую перегородку мне был явственно слышен его кашель, раздававшийся эхом в пустом темном доме. Так длительно и напряженно он никогда еще не кашлял. И вдруг я уловил протяжный... стон.

На тумбочке у кровати догорала оплывшая свеча... Чехов лежал на боку, среди сбитых простынь, судорожно скорчившись и вытянув за край кровати шею. Все его тело содрогалось от кашля... И от каждого толчка из его широко открытого рта в синюю эмалированную плевательницу, как жидкость из опрокинутой вертикально бутыли, выхаркивалась кровь... Я назвал его по имени.

Чехов отвалился навзничь на подушки, и, обтирая платком окровавленные усы и бороду, медленно, в темноте, нащупывал меня взглядом.

И тут я — в желтом, стеариновом свете огарка — впервые увидел его глаза без пенсне. Они были большие и беспомощные, как у ребенка, с желтоватыми от желчи белками, подернутые влагой слез... Он тихо, с трудом проговорил:

Я мешаю... вам спать... простите... голубчик...»

Наступного дня Морозов відвіз Чехова до Пермі. А з Пермі Чехов написав Буніну: «Все благополучно. Я здоров. Не смейте волноваться».

«У меня чахотка, не иначе...»

Досі сперечаються, чи був Чехову цілком ясний діагноз його хвороби. І справді, як міг Чехов, освічений лікар, не побачити в себе симптомів хвороби й тим самим «недогледіти» її? Над цим запитанням, очевидно, замислювався й сам Чехов. «Как это я мог прозевать у себя притупление?» — писав він брату Михайлу.

Ще в далекому 1884 році в листі до Івана Сергєєнка Чехов згадує про хворобу: «Работы пропасть, денег нет, здоровье негодное. Мечтал к празднику побывать в Питере, но задержало кровохаркание». «Не чахоточное», — додає він у дужках, ніби женучи від себе страшні думки.

Чехов був хорошим, досвідченим лікарем, який поставив на ноги, вилікував сотні хворих, зокрема й туберкульозних. Але водночас — був хворим. А хворий, навіть знаючи про свою хворобу, зазвичай боїться, що це можуть підтвердити зі сторони. Можливо, тому Чехов довгі роки уникав не лише серйозного медичного обстеження, а й медогляду — боявся отримати підтвердження своїх здогадів. Цим він нагадував професора Миколу Степановича зі своєї ж «Скучной истории», котрий не ризикував піддавати себе огляду лікаря, щоб із виразу обличчя свого колеги, навіть коли йому не скажуть правди, не прочитати вирок і не втратити останню надію. «Теперь, когда я сам ставлю себе диагноз и сам лечу себя, временами я надеюсь, что меня обманывает мое неведение, что я ошибаюсь», — міркував професор. А наскільки ясно усвідомлював Антон Павлович свою хворобу вже 1891 року, видно з його листа Володимиру Тихонову: «Вы совершенно верно изволили заметить, что у меня истерия... Только моя истерия в медицине называется — «чахоткой». Так вот, друг мой, у меня чахотка, не иначе».

Він постійно був сам на сам із хворобою. У листі Суворіну повідомляв: «Я на днях едва не упал, и мне минуту казалось, что я умираю. Быстро иду к террасе, на которой сидят гости, стараюсь улыбаться, не подать вида, что жизнь моя обрывается». І навіть у такий критичний момент приписка, вельми характерна для Чехова: «Как-то неловко падать и умирать при чужих».

«Он был врач, — писав Горький, — а болезнь врача всегда тяжелее болезни его пациентов; пациенты только чувствуют, а врач и знает кое-что о том, как разрушается организм. Это один из тех случаев, когда знание можно считать приближающим смерть...»

Тверезо оцінюючи стан свого здоров’я і, можливо, передчуваючи наближення кінця, Чехов 3 серпня 1901 року склав заповідального листа, адресованого сестрі: «Милая Маша, завещаю тебе в твое пожизненное владение дачу мою в Ялте, деньги и доход с драматических произведений, а жене моей Ольге Леонардовне — дачу в Гурзуфе и пять тысяч рублей. Недвижимое имущество, если пожелаешь, можешь продать. Выдай брату Александру три тысячи рублей, Ивану — пять тысяч и Михаилу — три тысячи... Я обещал крестьянам села Мелихово сто рублей — на уплату за шоссе... Помогай бедным... Береги мать. Живите мирно».

Цього самого дня у нього, за свідченням сестри, «кровь шла долго, он все кашлял, бодрился, прятал или же быстренько смывал водой окровавленную чашку и пытался рассказывать очередную веселую историю». Виявляється, саме тоді Антон Павлович занотував у «Записной книжке»: «Человек любит поговорить о своих болезнях, а между тем это самое неинтересное в его жизни».

Не хочеться вдаватися до слів про витривалість, силу духу, хоча тут вони були б цілком доречні. Лікар Чехов розумів, що з ним коїться. Про свої нездужання писав, ніби спостерігаючи їх зі сторони, інколи — мало не вибачаючись. Він знав, що панацеї немає. По суті, йому не залишалося нічого, крім надій, розчарувань і нових спроб. Меліхово, Крим, Кавказ, південь Франції, знову Крим... І Баденвейлер. Услід за Буніним не можна не повторити: «Было поистине изумительно то мужество, с которым болел и умер Чехов!»

Ich sterbe

Навесні 1904 року здоров’я Чехова настільки погіршилося, що лікарі зажадали його термінового від’їзду на закордонний курорт. З цією метою обрали Баденвейлер, гірський курорт у Шварцвальді. Напередодні від’їзду Чехова відвідав Микола Телешов. «Хотя я был подготовлен к тому, что увижу, — писав він, — но то, что увидел, превосходило все мои ожидания, самые мрачные. На диване, обложенный подушками, не то в пальто, не то в халате, с пледом на ногах, сидел тоненький, как будто маленький, человек с узкими плечами, с узким бескровным лицом — до того был худ, изнурен и неузнаваем Антон Павлович. Никогда не поверил бы, что возможно так измениться. А он протягивает слабую восковую руку, на которую страшно взглянуть, смотрит своими ласковыми, но уже не улыбающимися глазами и говорит: «...Прощайте. Еду умирать... Поклонитесь от меня товарищам... Пожелайте им от меня счастья и успехов. Больше уже мы не встретимся».

До Баденвейлера Чехов із дружиною приїхав 9 чи 10 червня. Перші дні він почувався бадьоро, говорив про свої плани, мріяв про подорожі. Але невдовзі емоційне піднесення спало, і Чехов почав метатися, переїжджати з готелю в готель, потім — у приватний будинок, але й там повторилося те ж саме: два-три спокійних дні, потім знову прагнення термінової зміни місця проживання...

Що стосується лікування, то він дуже швидко зрозумів, що дієта, прописана йому, нічого не дасть: «Во всем этом много шарлатанства», — писав він сестрі. І водночас дуже радів, що тут його дружина має змогу лікуватися. «Ольга уехала сейчас в Швейцарию, в Базель, лечить свои зубы». «Теперь у нее коренные — золотые, на всю жизнь». Писав сестрі й матері підбадьорливі листи: «Здоровье мое поправляется, входит в меня пудами, а не золотниками», «Здоровье с каждым днем все лучше и лучше»... Зі своїм університетським товаришем за два дні до смерті був трішки відвертіший: «У меня все дни была повышена температура, а сегодня все благополучно, чувствую себя здоровым, особенно когда не хожу, т.е. не чувствую одышки... Одышка тяжелая... хоть караул кричи... Потерял я всего 15 фунтов весу. Простите, голубчик, за беспокойство, не сердитесь...»

Лікар Ерік Шверер, що лікував Чехова в Баденвейлері, після його смерті надрукував у місцевій газеті розлогу розповідь, у якій виклав свою точку зору на хворобу та смерть письменника. Ось кілька уривків: «Тутешній клімат чудово впливав на здоров’я пана Чехова, але потім, унаслідок високих температур, спричинених прогресуючим процесом горбкуватості легень, вага тіла почала знижуватися, відбувся сильний розлад кишечника... До настання кризи я був переконаний, що його життя ще триватиме кілька місяців, і навіть після жахливого нападу у вівторок стан серця ще не викликав великих побоювань, бо після впорскування морфію і вдихання кисню пульс став хорошим хворий спокійно заснув... Лише в ніч із четверга на п’ятницю, коли після першого камфорного шприца пульс не вирівнявся, стало зрозуміло, що катастрофа наближається... Лікування проводилося комплексне. У вівторок у зв’язку з ослабленням діяльності серця довелося в три прийоми давати наперстянку, а в середу, у зв’язку із сильним нападом серцевої слабкості, — великі дози камфори. У четвер він відчув себе порівняно добре, пульс і апетит були задовільні. Спав добре до першої години ночі, це вже починалося 2 липня, прокинувся від сильної ядухи, і грянула катастрофа... Він лікувався у мене три тижні, але першого ж дня, оглянувши його, я висловив побоювання в зв’язку з його хворим серцем, яке значно гірше від легені. Пан Чехов був здивований: «Дивно, але в Росії ніхто й ніколи не говорив мені про хворе серце». Він не повірив мені, я це зрозумів... Він, напевно, чудовий письменник, але дуже поганий лікар, якщо наважився на різні переїзди й подорожі. З його надзвичайно важкою і останньою формою горбкуватості легень треба було сидіти в теплі, пити тепле молоко з малиною, содою й наперстянкою і берегти кожну хвилину життя. А він мені все розповідав, що в останні три роки об’їздив пів-Європи. Сам себе й погубив... Він витримував свою важку хворобу як герой. Зі стоїчним, дивовижним спокоєм чекав він смерті. І все заспокоював мене, просив не хвилюватися, не бігати до нього часто, був милим, делікатним і привітним».

Розв’язка настала в ніч з 1 на 2 липня 1904 рік. За свідченням дружини Ольги Леонардівни, на початку ночі Чехов прокинувся і «первый раз в жизни сам попросил послать за доктором. Я вспомнила, что в этом же отеле жили знакомые русские студенты — два брата, и вот одного я попросила сбегать за доктором, сама пошла колоть лед, чтобы положить на сердце умирающего... А он с грустной улыбкой сказал: «На пустое сердце льда не кладут»... Пришел доктор (Шверер. — В.Д.), велел дать шампанского. Антон Павлович сел и как-то значительно, громко сказал доктору по-немецки (он очень мало знал по-немецки): «Ich sterbe». Потом повторил для студента или для меня по-русски: «Я умираю». Потом взял бокал, повернул ко мне лицо, улыбнулся своей удивительной улыбкой, сказал: «Давно я не пил шампанского...», покойно выпил все до дна, тихо лег на левый бок и вскоре умолкнул навсегда».

Поминальна молитва

Вранці 5 липня труна з тілом Чехова вирушила в далеку дорогу, до Москви.

Газета «Русские ведомости» повідомляла: «Вся Россия следит за движением праха любимого писателя. Сперва решено было, что тело прибудет через Вержболово в Петербург, откуда немедленно проследует в Москву. Но из-за оплошности вдовы, которая известила о прибытии тела неточно, гроб Антона Павловича был встречен в Петербурге не многотысячной толпой, которая приготовила речи, венки и цветы, а десятком репортеров... Москве ошибка Петербурга послужила уроком. Только опять и сюда тело великого русского писателя было доставлено в вагоне, на котором красовалась надпись «Для перевозки свежих устриц».

Газета «Киевлянин»: «Еще до приезда поезда в Петербург на Варшавский вокзал, журналисты столичных и провинциальных газет обратились к господину начальнику вокзала Пыменову с вопросом: «На какой перрон прибудет траурный вагон с гробом великого певца земли русской?» Начальник переспросил: «Чехов?» И ответил уже со знанием дела: «Да, кажется есть такой покойник. Впрочем, точно не знаю, ибо их у меня в поезде два».

«Московские ведомости»: «Оглянитесь вокруг: это все та же серенькая публика — чиновники, офицеры, врачи, студенты, барышни, литераторы, профессора, которых так мастерски описывал в своих рассказах Чехов! Они все здесь! Все пришли проститься с ним!.. А безобразия с гробом великого сына России продолжались. Когда поезд остановился у перрона, то сначала выпустили пассажиров, потом освободили багажный вагон, тут же загнали весь состав на запасной путь и лишь затем, после часового ожидания, маневровый паровозик, выплевывая пар и копоть, притащил к перрону долгожданный и печально знаменитый вагон номер Д-1734 с надписью, которая оскорбляет каждого нормального человека».

Газета «Русская мысль»: «Венки были от целых городов, несколько сотен венков с траурными лентами. Многотысячная толпа жалобными голосами пела «Святый Боже». Чехова несли на руках через всю Москву. Все балконы были заняты, и усеяны людьми окна домов. Процессия останавливалась у тех мест, которые были освящены именем Чехова, и там служили литии. Служили их у Тургеневской читальни, у осиротевшего Художественного театра, у памятника Пирогову... У входа в Новодевичий монастырь стояли сотни людей. Похоже было, что это храмовый праздник. Своеобразным звоном монастырский колокол возвестило прибытие тела... Долго ждали речей, даже когда гроб был уже засыпан. Но передали, что покойным было выражено желание, чтоб над его могилой не было речей. Двое-трое ораторов из необозримо огромной толпы сказали заурядные слова, досадно нарушившие красноречивое молчание, которое было так уместно над свежей могилой грустного певца сумеречной эпохи».

Олександр Купрін того ж дня зробив у щоденнику такий запис: «Среди моря венков, памятных лент и скорбных посвящений я разглядел надпись «На могилу такого писателя, как Ты, венок должен возложить каждый читатель»... Расходились с кладбища медленно, в молчании. Я подошел к матери Чехова и без слов поцеловал ее руку. И она сказала усталым, слабым голосом: «Вот горе-то у нас какое... Нет Антоши».

Володимир Короленко писав у «Киевском телеграфе»: «9 июля Россия будет помнить всегда... Смерть Чехова всколыхнула все то, что было чуткого в обществе, что любило красоту, лелеяло идеалы, тосковало по лучшим временам, — все, для чего Чехов был каким-то таинственным воплощением и красоты, и изящества, и чудесной народной печали».

...Смерть великої людини — завжди величезна втрата, але коли вона йде з життя так рано, іде в розквіті таланту, — втрата особливо важка. Антон Павлович знав, що хворий смертельно. І розумів при цьому: треба не бідкатися, не показувати, що тобі погано, гірше, ніж усім іншим. «Коль принадлежишь к племени людей, то все равно рано или поздно будешь страдать и умрешь, а раз так, значит, надо прожить до конца своего тихо, не рвать занавес в клочья, не вынуждать близких к страданию». Він ішов своїм шляхом, сам на сам зі своєю совістю, і совість ця жодного разу не повела його вбік, не дозволила написати ані рядка, за який згодом було б соромно, — сувора совість духовно чистої людини. Він не вмів жити інакше навіть тоді, коли залишалися лічені години.