Ангел із Дурокорторума

«Готическая архитектура, та готическая архитектура, которая образовалась перед окончанием средних веков, есть явление такое, какого еще никогда не производил вкус и воображение человека».

Микола Гоголь
«Об архитектуре нынешнего времени»

Як стверджують літописи, тисячу років тому шлях із Парижа до Києва пролягав через суцільний ліс. Старі римські дороги давно поглинули хащі, лише вузькі стежки зміїлися дрімотною Європою.

Ранньої весни 1048 року, тільки-но сонечко підсушило землю, із Франції до далекого слов’янського Києва рушила поважна делегація, до складу якої входили рицарі де Шаліньяк, Роже Шалонський і навіть єпископ Готьє Савейр. Майже півторарічна подорож завершилась успішно. Посланці виконали веління короля Генріха І — принцеса Анна, дочка Ярослава Мудрого, витримала нелегку подорож, метою якої було скріплення міждержавних відносин, і почала готуватися до шлюбної церемонії, яка перетворить її на королеву Франції.

За минуле тисячоліття шляхи сполучення в Європі (переважно в тій частині, що починається за українським містечком Чоп) досягли значного поступу. Комфортабельний автобус із легкістю долає за годину відстань, на яку наші середньовічні предки витратили б цілий денний перехід, та й то, загнавши до піни своїх коней.

Дорожні знаки інформують: до Парижа 450 км, 370 км. Ще трохи — і ми в столиці світу. Але напівдорозі між німецьким кордоном та цією туристичною Меккою лежить місто, біля якого треба натиснути на гальмо, бо оминути його гріх. Це стародавній Реймс, відомий ще з часів римського панування, правда, під іменем Дурокорторум. У 496 році саме в ньому прийняв християнство і перетворив його на державну релігію Хлодвіг Меровінг — король франків. Деяку ідеологічну паралель можна провести між ним та Володимиром Хрестителем. Але Хлодвіг (згодом його ім’я трансформується в таке любе французьким королям Людовік) був язичником, котрий вирішив прийняти віру підкорених територій, тоді як Володимир навернув на християнство язичницькі племена.

Хлодвіг, як і належить видатному політичному діячу, був рішучим і не надто переймався химерою моралі. Короткий виклад його життєвого шляху нагадує матеріали кримінальної справи: «Підмовив убити Хлодеріха, вбив Сігеберта, знищив Рагнарха, замордував Хораріха... і т.д.». Ну, в цьому контексті й наші князі можуть гордо сказати «Ми — європейці!» Тим не менше, натхнені образом та ідеями Хлодвіга, традицію коронування в Реймсі наступники цього короля підтримували майже без збоїв аж до 1825 року. Саме в соборі цього міста стали під вінець у травні 1051 року молодята Анна та Генріх І. Але марно шукати в Реймсі цю пам’ятку історії — пожежа, що спалахнула 6 травня 1210 року, знищивши половину міста, не пощадила й собор, що простояв до цієї катастрофи не одне століття. Проте рівно через рік було закладено перший камінь у фундамент споруди, яка й по сьогодні вражає кожного віруючого чи невіруючого, котрий опиняється перед нею. Це собор Notre—Dame. Образ Божої матері у Франції був таким самим популярним, як і на наших теренах. Тому багато культових споруд (зокрема в Парижі) теж носять це ім’я. Хоча в багатьох випадках історія зберегла і хронологію виконання робіт, і робочі креслення, і прізвища будівничих, — відчуття того, що створене є плодом не людських рук і розуму, а якихось фантастичних сил, не полишає ні на мить. Що примушувало громадян об’єднуватися в артілі, аби з наполегливістю мурашок піднімати до небес споруду, яка поглинала праці і часу більше, ніж єгипетські піраміди. Але творці бралися до роботи, хоча чітко усвідомлювали, що завершення своїх грандіозних задумів вони не побачать. І сто років, які пішли на зведення Реймського собору, — ще не максимум — Міланський собор будували 470 років, Кельнський — 312...

Щоб порівняти Реймський собор із чимось звичним, логічно уявити його на футбольному полі. Загальна площа під будовою собору — 6650 метрів квадратних. Площа футбольного майданчика — на стадіоні «Олімпійський» у Києві — 7140 метрів квадратних. Такі велетенські розміри пояснюються не лише амбіціями зодчих, священиків та королів — культові споруди проектувалися з урахуванням того, що в них на молитву чи проповідь може збиратись одночасно все доросле населення середньовічного міста.

На повороті на вулицю, що веде до храму, впадає в очі напис на якійсь вітрині «Кафе для геїв та лесбіянок» — нестандартні правнуки славних прадідів великих нагадують, що зараз ліберальне ХХІ століття. Спробували б вони в таку свободу погратися років сімсот тому... Але через кілька хвилин автобус зупиняється перед «величною кам’яною симфонією», як називав готичну архітектуру письменник Віктор Гюго. А скульптор Огюст Роден побачив в соборах цього стилю (оточених опорними арками — контрфорсами та аркбутанами) казкову багатоніжку.

Важко змагатися з великими в їх умінні влучно й емоційно передавати свої почуття з допомогою слів та фраз. Але спілкування з видатними зразками культової архітектури (не так важливо — православної, католицької чи ісламської) наштовхує мене на дещо науково-фантастичну думку, що люди колись, у предковічні часи, прибули на Землю як інопланетяни, але потім забули мету прильоту, станцію відправлення, конструкцію зорельота. І лише інстинкт, як птахів у вирій, штовхає їх монтувати з каменю космічні кораблі, молитися під склепіннями мечетей, церков і соборів, сподіваючись, що ось-ось запалає вогонь реактивних двигунів і порине людство разом зі своїми храмами у свою забуту прабатьківщину, кудись під Кассіопею чи Андромеду...

Але сьогодні над Реймським собором із ревінням пролітають «міражі» французьких ВВС. Поглядає на них із подивом бронзова вершниця Жанна д’Арк, адже в часи, коли вона супроводжувала на коронацію невдячного Карла VII, таких злих залізних птахів ще не було. Втім, не було й недоречних, трохи іграшкових вагончиків, що примостилися біля підніжжя пам’ятника в очікуванні лінивих туристів. Серед сотень серйозних кам’яних облич святих, які з осудом поглядають на цей дивний і нерозумний світ, вирізняється один ангел, котрий за століття випробувань, на відміну від своїх напарників, не втратив ні крил, ні відчуття гумору, ні лукавої усмішки. О, звичайно, добрий Ангеле, ти нагадав, що Реймс — це саме те місце, де народжується славетне шампанське. Святе і грішне завжди поряд — я не забуваю зайти до магазинчика, щоб згодом, уже в рідному Києві, відкоркувати «этот божественный напитокъ», як величає його путівник по Франції 1912 року видавництва Кнабеля. І розповісти всім про те, як мені усміхався ангел із Реймського собору.