АНАТОЛІЙ БИШОВЕЦЬ: СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ?

Якось, переписуючи номери телефонів у новий блокнот, у надії скоротити їхній список до мінімуму, наштовхнувся на знайоме прізвище — Бишовець. Останнього разу ми бачилися 1998 року в Києві напередодні матчу Україна—Росія. Корінний киянин, Анатолій Федорович Бишовець приїхав тоді в рідне місто в ролі головного тренера гостей. Це якось не вкладалося в голові, бо найяскравіші сторінки на футбольному полі він провів у складі київського «Динамо».

Толю Бишовця або Фоника, як прозвали його на Сахарці, я знаю з дитинства. Ми росли в сусідніх дворах, відвідували середню школу №144 по вулиці Червонозоряній. Мені часто доводилося бувати у дворі, де жив Толя. Про нього вже тоді складали легенди: може «обмотати» всю команду і забити гол. Таке вміння дуже цінувалося на тодішній Сахарці, де здобували свою початкову освіту майбутні зірки світового футболу: Анатолій Бишовець, Володимир Мунтян, Олег Блохін.

Не раз я був свідком, як розлютовані власники гаражів погрожували майбутньому нападаючому київського «Динамо» і збірної СРСР «карою небесною». За те, що він годинами оббивав м’ячем їхню власність, відпрацьовуючи удари з льоту під наглядом свого старшого товариша і наставника Толі Линника.

Чітко пам’ятаю 1964 рік, коли разом із Бишовцем ми прогулювалися неподалік військових казарм, а він, щойно повернувшись із міжнародного турніру в Сан-Ремо, де був визнаний найкращим гравцем, навмисно хизувався в привезеному з Італії плащі з тканини «болонья», яка тільки-но входила в моду.

Турніри на гандбольному майданчику біля нинішнього будівельного університету у вихідні дні починалися на світанку і завершувалися присмерком. Кілька десятків залюблених у футбол хлопчаків взимку й улітку ганяли тут м’яч, що називається до сьомого поту. Бишовець, чий талант розцвів не по роках рано, тоді вже був гравцем основного складу, і ми, хлопці трохи молодші, намагалися копіювати його фінти. Одного разу він під’їхав прямо до майданчика на новенькій «Волзі». Ми всією юрбою оточили його, а він, відкривши багажник, заходився частувати нас шампанським, ніби доводячи всім, що він із нами «однієї крові».

Виступ Бишовця у складі київського «Динамо» і збірної СРСР, його олімпійське золото в Сеулі вже в ролі тренера змусим багатьох фахівців ставитися до нього як до майстра високого рівня. Про уболівальників можна й не говорити: вони боготворили технічного форварда, самобутнього, ні на кого не схожого тренера. Мабуть, саме його незговірливість, небажання йти на компроміси на футбольному полі і за його межами послужили Анатолію Федоровичу погану службу: деякі футбольні функціонери в Росії ставляться до нього з побоюванням, учинки Бишовця ще з юних років не завжди носять характер передбачуваності.

Спогади, що нахлинули на мене, змусили набрати московський номер телефона. Поговоривши про те, про се, воскресивши у пам’яті епізоди дитинства, ми якось непомітно перейшли в розмові на футбольну тематику. І тоді я попросив Анатолія Федоровича відповісти на ряд запитань для тижневика «ДТ», вважаючи, що це будуть своєрідні тези-фрагменти, із яких складеться мозаїка інтерв’ю. Яким же був мій подив, коли через два тижні я отримав відповіді на свої запитання на шести з половиною сторінках. Прочитавши їх, я переконався в тому, що Анатолію Федоровичу Бишовцю цілком по плечу журналістське ремесло. Він цілком міг би стати футбольним «колумністом»: його відповіді аргументовані, насичені цікавими фактами, не позбавлені професійної спостережливості. Тому я вирішив відмовитися від жанру інтерв’ю і запропонувати читачам після незначної правки ознайомитися з монологом безумовно талановитої людини. Я лише розбив весь текст на окремі фрагменти, позначивши їх підзаголовками для легшого читання.

Всі ми родом із дитинства...

Двадцять років тому я залишив Україну. Зараз мені вже майже 60, але я чітко пам’ятаю все, що відбувалося зі мною в ранньому дитинстві. Не потьмяніла свіжість вражень, немов усе відбувалося буквально вчора. Згадую той надзвичайний час пізнань і відкриттів, час середини 50-х і початку 60-х років, час загального повоєнного підйому країни. Трохи пізніше — період політичної відлиги, який теж не міг не позначитися на літературі, науці і спорті. Перше олімпійське золото — це 1956 рік. Перше і поки останнє золото чемпіонату Європи з футболу припало на 1960-й. Сама атмосфера повоєнного часу відклалася у пам’яті як шматки веселки, котрі видніються крізь пелену грозових хмар. В усьому відчувалася єдність переконань і гармонія настроїв. Я пам’ятаю похорон Сталіна, що був горем усієї країни. Це вже нині із висоти прожитих років відбувається переоцінка цінностей.

Особисто для мене футбол ніколи не був просто захопленням. То було якесь приречення долі. Воно проявилося після того як моя сім’я переїхала з центру Києва на околицю міста, де зараз височіє будівельний університет. Місце називалося Сахарка: там колись диміли труби цукрових заводів. Неподалік розташувався меліоративний інститут, поруч із яким знаходилося чудове футбольне поле і кілька спортивних майданчиків. Іншими словами, то було місце, де, особливо влітку, можна було зайняти свій вільний час. Саме звідти батькам найтяжче було заганяти нас, хлопчаків, на обід чи вечерю. Це було велике дитяче щастя — рости в атмосфері захоплення спортом. Однак і це не йшло ні в яке порівняння з годинами, проведеними у футбольній школі. Мене туди затягнув мій сусід Анатолій Линник, котрий був старшим за мене і вже грав у юнацькій команді «Динамо». У десятирічному віці я потрапив у футбольну школу «Динамо», якою керували Микола Павлович Мельниченко і Микола Федорович Фоминих. Звісно ж, це вже були не дворові баталії, а знайомство з азами футбольної освіти через тренування і змагання. Йшов безперервний процес виховання та розвитку особистісних якостей і, що важливо, процес навчання. Незабаром я виступав за команди, у яких хлопці були старшими за мене на два роки. Динамівська школа виставляла на першість Києва кілька вікових категорій. Уявіть собі, що я починав грати за свою вікову групу о десятій годині ранку, а закінчував, виступаючи за команду старших юнаків, де грав тоді Валерій Лобановський. Як усі молодші, я намагався наслідувати своїх кумирів, копіював їхні коронні фінти і всілякі трюки. Зауважу: технічній досконалості в динамівській школі приділялося дуже багато уваги. Нікого не треба було просити виконувати вправи «з-під палиці». Напевно, саме тому середина шістдесятих і початок сімдесятих років виплеснули зі школи «Юного динамівця» цілу плеяду видатних майстрів.

Кожен календарний матч чемпіонату СРСР був яскравим спектаклем. 1958 року до Києва на матч із «Динамо» приїхало московське «Торпедо» на чолі з Віктором Олександровичем Масловим і видатними виконавцями Валентином Івановим і Едуардом Стрельцовим. Ми, старші хлопці, на знаменитих футболістів витріщали очі. Потім через рік-два до столиці України на товариську гру, вшановуючи Юрія Войнова, прибула збірна СРСР. Я, зовсім юний хлопчисько, вручив тоді квіти самому Валентину Бубукіну, а через кілька років мене запросили в дубль київського «Динамо», котре під керівництвом Віктора Маслова виграло всесоюзний турнір. Трохи пізніше грав у збірній країни з Едуардом Стрельцовим. З Івановим і Бубукіним я і зараз досить часто бачуся на іграх чемпіонату Росії.

Якщо це не доля, то що?

Коли приходиш у світ великого футболу, пропускаєш крізь внутрішнє сито все різноманіття барв свого психологічного стану. Футбол навчає серйозного ставлення до життя. Саме гра в шкіряний м’яч дала імпульс навчанню в школі, бажанню вдосконалюватися. У мене були гарні викладачі. Вони допомогли полюбити літературу, стимулювали вивчення іноземної мови. Те, що я через багато років намагався прищепити своїм підопічним. Завжди із вдячністю згадую своїх шкільних учителів: викладачку російської мови і літератури Ганну Василівну Деркаченко, «англійку» Аллу Анатоліївну Лакизо, фізрука Володимира Петровича Піхура, до речі, першого тренера олімпійського чемпіона з метання списа Віктора Цибуленка. Мої перші футбольні «боги» Микола Павлович Мельниченко і Микола Федорович Фоминих були жорсткими, але справедливими тренерами. Їхні уроки дозволили згодом побачити світ, домогтися спортивних успіхів, отримати можливість спілкуватися з найцікавішими людьми. Всього цього могло не статися, не опинись я «із молодих нігтів» на стезі спорту.

Атмосфера в групах підготовки київського «Динамо» і в дублі — прекрасна школа для молодого гравця. У Києві приділялася велика увага футболу, та й не тільки в Києві, по всій Україні. Не можу не відзначити велику прихильність до футболу тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Васильовича Щербицького. З його приходом благословилося на світ становлення популярної гри. Пригадую, що вже тоді в нашій динамівській школі розцвіли цілі грона талантів: Микола Пінчук, Валерій Кравчук. Набирали силу Віктор Назаров, Валерій Поркуян, Сергій Круликовський, Володимир і Валентин Левченки, Володимир Мунтян, Віктор Кащей. Всі вони допомагали моєму становленню. Я вже не кажу, що, прийшовши наприкінці 1963 року в «Динамо», Маслов дав найпотужніший імпульс народженню нової команди.

Я бачив сльози Маслова...

1964 року Віктор Олександрович Маслов, відомий у футбольному світі під прізвиськом Дід, став, як ми тоді казали, підпускати мене до основного складу. Через роки я не раз ловив себе на думці, що у своїй тренерській роботі пережив такі ж драматичні моменти, як Маслов спочатку в «Динамо». Це була незвичайна людина, котра нажила величезний авторитет у світі футболу. Згадую одне із занять на стадіоні імені Хрущова, яке він проводив. Тренування, що називається, «не йшло». І Маслов, не соромлячись нас, раптом заплакав. То були сльози мудрої людини і великого спеціаліста. Маслов був сентиментальний, а його удавана суворість — лише паперовим щитом, за яким ховалося уразливе для всякої шпильки і несправедливості серце.

Діду не відразу вдалося перебудувати команду. Він не зміг знайти спільної мови з її лідерами. Це вже сьогодні я можу дати оцінку тому, що відбувалося. Несподівано «Динамо» залишила ціла група гравців. І не просто гравців, а кумирів київської публіки: Лобановський, Каневський, Базилевич, Трояновський — перші в складі київського «Динамо» чемпіони Союзу. Дід свідомо пішов на цей крок, створюючи команду нової формації, яка відповідала на той момент найсучаснішим вимогам. Він, немов риба у воді, орієнтуючись у сучасному футболі і передбачаючи його розвиток до чемпіонату світу 1966 року в Англії, «ліпить» команду, що грає за схемою: 4-4-2. Ця розстановка вимагала геть інших гравців, якісно нових функціональних можливостей виконавців. Закладені Масловим традиції стали фундаментом сьогоднішнього ігрового образу київського «Динамо». До речі, це неодноразово підкреслював інший видатний тренер — Валерій Лобановський. До його честі, уже вкусивши гіркої тренерської скибки, Валерій Васильович якось визнав, що його відрахування з «Динамо» у середині 60-х було продиктовано винятково масловською інтуїцією.

Дивно, але Маслов не мав спеціальної фізкультурно-педагогічної освіти. Він був просто талановитий від Бога. І, як я вже казав, за всієї його напускної жорсткості і вимогливості, він був дуже м’який і добрий. Його футбольна філософія грунтувалася на мудрості і натхненні. Ніяких наукових обгрунтувань, але все настільки природно, що це дивувало багатьох. Ми могли після тренування зібратися і почаювати, після матчевих розборів гри спілкуватися в невимушеній обстановці. То були футбольні «Діалоги» Платона. Мені є з ким порівняти мудрість Діда, адже в збірній я працював із Качаліним, Якушиним, Ніколаєвим, Морозовим. Це, безумовно, видатні тренери. У методиці своєї роботи вони значно різнилися одне від одного. Але Маслов був сильнішим за них. Так би мовити, тренер значно більшого калібру.

На початку сезону 1966 року у нього були чималі складнощі з визначенням складу. П’ятеро динамівців відбули на чемпіонат світу, і Маслов довірив нам — Сергію Круликовському, Володимиру Левченку, Володимиру Мунтяну, мені й іншим хлопцям, — котрі ще не вбилися в колодочки, місця «в основі». Нам тоді вдалося не тільки створити до приїзду збірників значний запас турнірних очок, а й видозмінити ігровий почерк команди. «Динамо» у тому сезоні ввійшло в чемпіонську гавань, виграло Кубок СРСР. Цьому складу протягом трьох років поспіль судилося вигравати перше місце в нелегкому всесоюзному чемпіонаті.

Мій перший кришталевий Кубок

Чудово пам’ятаю дві видатні команди того часу: московський «Спартак» зразка п’ятдесятих і, звісно ж, масловське «Торпедо» початку шістдесятих. Таких команд у повоєнні роки були одиниці. Їх насамперед вирізняла висока якість гри і видовищна привабливість. Тодішнє суперництво київського клубу зі «Спартаком» чи «Торпедо» не могло не зворушити душу уболівальника. Автозаводці зі Стрельцовим, котрий повернувся з ув’язнення, Вороніним, Івановим, Шустіковим і Кавазашвілі протистояли нам у фіналі Кубка СРСР 1966 року.

Для мене ця гра залишилася пам’ятною: це був мій перший фінал. Досвіду виступів на такому рівні у мене було обмаль. А от хвилювання — хоч греблю гати. Я тоді зумів забити м’яч уже на першій хвилині гри. А от що мені допомогло грунтовно підготуватися до гри, упоратися зі своїм хвилюванням, я зрозумів трохи пізніше. А ситуація, в якій я опинився напередодні гри, зізнаюся, була делікатна. Київське «Динамо» розмістилося в готелі «Пекін», що на площі Маяковського. Після ранкової зарядки і сніданку тренери надали нам вільний час. Книга в руках не трималася, відпочивати — не відпочивалося, словом, нікуди себе подіти. Я вирішив вийти на площу, де познайомився з дівчиною. Ми поважно прогулювалися по нинішній Тверській, перекидаючись пустопорожніми фразами. На шляху нам зустрілися не тільки мої одноклубники, а й тренери. Уявляєте, якими очима вони дивилися на мене і на мою супутницю. Такий «променад» явно не входив у рамки підготовки до кубкового фіналу. Моя участь у грі була під великим запитанням. Слід віддати належне мудрості Маслова, котрий усе ж повірив мені. Вже виходячи на поле, я впіймав себе на думці, що коли не зіграю на належному рівні, то мене звинуватять у всіх смертних гріхах.

Це був казковий матч — годі передати те розпалювання пристрастей на полі. Таких ігор, як та, за всю кар’єру гравця назву небагато. Мабуть, таку ж зустріч ми провели в тому ж сезоні проти ЦСКА, обігравши його — 4:0, подолавши опір великих захисників армійців — Пономарьова, Капличного, Шестерньова. Втім, устояти перед пресом таких різнопланових видатних майстрів, як Біба, Мунтян, Хмельницький, Поркуян, Срєбніков, а в обороні — Щегольков, Островський, Сосніхін, мало кому вдавалося. Маслов тоді створив гармонію атакуючих і оборонних ліній, що вигідно різнило нашу команду від суперників.

Сьогодні ми якось захопилися універсалізацією. За сучасних вимог футболіст повинен уміти грати на будь-якій ділянці поля: оборонятися, творити, завершувати атаку. Але що вирізняло Хурцилаву, Шестерньова і Шустікова? Це були висококласні гравці, котрі вміли виконувати свої основні функції. Вони без браку забирали м’яч, грамотно вибирали позицію. У них практично не було «ляпів». Іншими словами, вони були професіоналами своєї справи. Сьогодні при підготовці гравця від нього вимагають, щоб він умів усе. Напевно, саме тому й у Росії, і в Україні в ціні класні захисники, центральні нападаючі. У київському «Динамо» моїх часів був квартет форвардів, який входив у національну збірну: Поркуян, Хмельницький, Пузач, Бишовець. В інших командах блискуче виглядали Стрельцов, Метревелі, Гусаров, Баркая, Красницький, Осянін, Г.Нодія. Не бракувало й розігруючих гравців. У нас — Мунтян і Біба, у Тбілісі — Асатіані, у «Спартаку» — Папаєв, у «Торпедо» — Денисов, в «Арараті» — Андреасян.

Збірна почалася з Понєдєльніка

На міжнародній арені і клуби, і збірна перевіряли свою істинну силу. Великий слід у пам’яті залишили поєдинки із шотландським «Селтіком», котрий виграв 1967 року Кубок європейських чемпіонів. З командою тренера Джока Стіна «Динамо» зустрічалося 1965 і 1967 років. Перший поєдинок 1967 року ми проводили в Глазго, і мені вдалося не тільки відзначитися, а й асистувати Толі Пузачу в першому забитому м’ячі. У київському поєдинку-відповіді ми зіграли внічию: я знову вразив ціль. Через багато років, працюючи в московському «Динамо» і збірній СРСР, я зустрічався з гравцями «Селтіка» Джонстоном і Макнейлом. Останній став тренером «Селтіка». Ми згадували колишнє, жартували, побивалися з приводу втрачених моментів.

1966 року я дебютував у збірній в матчі проти команди НДР. У дебютному для мене поєдинку мені передав свою футболку видатний майстер Віктор Понєдєльнік. З ним у мене й досі чудові стосунки. За своє футбольне життя я провів у першій команді країни 39 матчів, 15 разів уражав ворота суперників. Це особлива сторінка в моєму житті. У кращій команді країни футболіст виявляється втягнутим у процес взаємозбагачення: особистісного, техніко-тактичного, емоційного, набирається життєвого досвіду. Повірте, було чого повчитися у Льва Яшина, із його зразковим ставленням до уболівальників, партнерів — не тільки на прямокутнику поля, а й за його межами. Якщо взяти такі «явища», як Блохін і Шевченко, то й вони сформувалися у великих гравців тільки тому, що опинилися в київському «Динамо». Я вже не кажу про Шевченка в «Мілані», де геть інший рівень мотивації і внутрішніх взаємовідносин. І мені в цьому плані дуже пощастило, бо у збірній країни мого часу було дуже багато видатних футболістів і тренерів.

Безумовно, в пам’яті відклалося чимало ігор, але якось окремо стоїть півфінальний матч чемпіонату Європи з італійцями. Тоді в Неаполі нам дуже не пощастило і ми не потрапили у фінал лише через жереб. Коли арбітр запропонував капітанам зіграти в «орла» і «решку», наш тренер Михайло Йосипович Якушин підказав Альберту Шестерньову, який бік монети слід вибрати. Як шкода, що Алік не встиг першим відповісти арбітру, а капітан «Скуадри адзури», довготелесий Факетті, вибрав «орла». Так ми опинилися за бортом фіналу. У мене досі перед очима погаслий погляд Якушина, гортанний лемент «Михея»: «Я ж казав, вибирай «орел»...

Взагалі, великі турніри — це серйозне випробування як для тренера, так і для гравців. Природно, до них відносяться і чемпіонати світу. 1970 року в Мексиці у нас підібрався дуже пристойний склад. У збірній було багато досвідчених гравців, зберігався базовий принцип формування. Кістяк національної команди складали футболісти київського «Динамо». Мене вразила тренерська мудрість Гаврила Качаліна, наставника збірної СРСР: він запросив у команду 41-річного Льва Яшина і Славу Метревелі. Двох людей, котрі визначали внутрішній фон команди, її атмосферу й ауру. Яшин — це досвід і поважний підхід до всього. Метревелі — це галантне ставлення до суперника, внутрішній настрій усього колективу. За часів Качаліна на цьому чемпіонаті, за його результатами, мені пощастило ввійти в символічну збірну турніру, ставши одним із найкращих бомбардирів. Я в пояс кланяюся незабутньому Гаврилу Дмитровичу, котрий дав мені можливість максимально розкритися. Річ у тім, що на чемпіонат світу ми приїхали за місяць до його відкриття. Для адаптації в Південній Америці збірна проводила спаринги в Еквадорі та Парагваї. Важкі перельоти і переїзди вимотали мене остаточно: настав глибокий психологічний спад. Підкреслюю: проблема була аж ніяк не у фізичному стані. Нам, київським динамівцям, до навантажень було не звикати. Природа фізичної втоми лежить у маловивченій області психології. У мене на цю тему відбулася розмова з Качаліним. До речі, про цей епізод у моїй біографії грунтовно розповів у своїй книзі Андрій Петрович Старостін — він був тоді начальником команди. І от перед поєдинком в Еквадорі я зірвався, що призвело до різкої суперечки з Гаврилом Дмитровичем. По закінченні поєдинку я вже на знижених тонах пояснив йому, що у мене проблеми психологічного характеру: немає натхнення. Качалін зрозумів мій стан і дозволив готуватися до чемпіонату за індивідуальним планом. Тільки завдяки мудрості тренера-педагога я підійшов до турніру у відмінному стані. Мене переповняло бажання — грати, творити, забивати.

Сеул-88: Анчелотті, Ромаріо, Бебето...

Після Мельбурна збірна СРСР довго не вигравала олімпійський турнір. 32 роки знадобляться для того, щоб повторити цей успіх, і я щасливий, що мені вдалося це зробити разом із дуже талановитою командою. Напередодні підготовки для всіх нас існувала тільки одна мета — перемогти на Олімпіаді. Для цього потрібні були футболісти з усталеною психологією переможця.

Турнір у Кореї був дуже складним — Олімпіада серед професіоналів. До півфіналів добралися лише гранди світового футболу — збірні Італії, Німеччини, Бразилії і ми.

Не все у нас у колективі йшло гладко. Взяти хоча б кліматичні умови. Південнокорейський клімат близький до мексиканського, де проходив чемпіонат світу 1970 року. Середньогір’я — дуже складне випробування. Як хлопці перенесуть навантаження в цих умовах? І знову на перший план проступали особистісні риси гравців. Грати доводилося на межі можливостей. І навіть при жорсткому графіку змагань, програючи в півфіналі технічним італійцям, у складі яких були блискучі гравці Анчелотті, Ріцітеллі, котрі виступали за «Інтер» і «Мілан», ми вирвали перемогу. Наш суперник у фіналі — збірна Бразилії, була аж ніяк не слабшою за «Скуадру адзуру». Та й як вона могла бути слабшою, якщо в її складі сяяли справжні мегазірки — Ромаріо, Бебето, Таффарел, Андре Круз. Певне, наша команда була сильнішою, а колектив — згуртований і спаяний значно надійніше. Ми вміли по ходу зустрічі, якщо виникала необхідність, змінити тактичну схему, освіжити гру завдяки довгій лаві запасних. В таких командах зароджуються великі зірки: Михайличенко, Добровольський, Татарчук, Лютий.

«Розібрана» збірна

Після чемпіонату світу 1990 року мені довелося буквально «з листа» за три місяці створювати нову команду, нову збірну СРСР, згодом перейменовану в збірну СНД. Перший же відбірний матч звів нас із командою Італії, тодішнім бронзовим призером чемпіонату світу. Ми грали на полі суперника, а що це означає, знають ті, кому доводилося виступати на спекотних апеннінських стадіонах. Я тоді стояв перед дилемою. Готуючи команду до чемпіонату світу 1994 року і маючи у своєму складі олімпійських чемпіонів — Тищенка, Яровенка, Лютого, — мені довелося зробити вибір на користь молоді. У команді заграли Канчельскіс, Чернишов, Шалімов, Коливанов. Ціла плеяда молодої порості, котра вирішила завдання виходу у фінал чемпіонату Європи-92. Та команда зіграла — 1:1 із чемпіонами світу — німцями, не поступилася і чемпіонам Європи — голландцям. Я тоді згадав, як 1974 року Франц Беккенбауер казав: у національній збірній люди повинні грати за свою батьківщину, а не за матеріальні блага. Наша команда вже називалася збірною СНД, у нас не було свого гімну, ми не були згуртовані, ми не захищали кольори єдиної батьківщини. Мабуть, такий «космополітизм» зіграв негативну роль у матчі з шотландцями, у якому ми крупно програли.

На урочистому засіданні, присвяченому закриттю європейського футбольного форуму, я виступав після Берті Фогтса і Рінуса Міхелса. Головною у моєму виступі була думка про те, що підпорядкування інтересам команди і результату видатних гравців є найважливішим чинником у досягненні поставленої мети. Найяскравіший приклад — складена з яскравих зірок збірна Франції. На моє глибоке переконання, девізом національних команд повинні стати слова: «Для збірної немає і не може бути товариських матчів!».

«Його величність король Едуард»

Якщо говорити про гравців, котрі справили на мене найбільший вплив, то передусім я назву Едуарда Стрельцова. І не тільки через приналежність до амплуа форварда. Це була харизматична особистість, надколоритна за своїм внутрішнім змістом. 1967—1968 років ми ділили із ним на тренувальних зборах готельний номер. Особлива психологічна сумісність не спостерігалася, до того ж і різниця у віці відчувалася. Але було в Стрельцові те, що властиво тільки геніальним гравцям — якесь шосте відчуття. Він «читав» гру усім своїм нутром — поводженням із м’ячем, вибором ігрової позиції, відчував ледь помітний маневр партнера, підсвідомо контролював кожен метр ігрового простору. На полі він перебував у якомусь інтуїтивному стані. Футболісти настільки високого рівня перебувають поза звичним розумінням. Стрельцов завжди вибирав свій єдиний і неповторний хід. Я бачив на своєму віку чимало видатних майстрів, але мало кого з них поставлю поруч із «його величністю королем Едуардом».

Лобановський

Багато пересудів і нині ходить про мої стосунки з Валерієм Лобановським. Зараз особливо складно і боляче говорити про них, тому що великого футболіста і великого тренера, на жаль, сьогодні вже немає з нами. Це величезна втрата для усього футболу. Лобановський завжди шукав шляхи реалізації своїх власних ідей на футбольному полі. Про його досягнення говорять його перемоги на рівні збірних команд і київського «Динамо».

Взаємини із Валерієм Васильовичем були рівними, хоча їх не можна назвати близькими. До певного моменту вони були абсолютно нормальними: ми іноді полемізували, кожен відстоював власну точку зору. Далеко не в усьому наші погляди на гру збігалися. Вважаю: кожен професіонал має право на своє розуміння футбольної проблематики. Право на життя має футбол Бескова, Маслова, Ліппі, Хітцфельда, Фергюссена. Дороги до вершини можуть бути різними й не обов’язково прямими. Адже не завжди прямий шлях ближчий до досягнення результату, аніж пройдений манівцями.

Do you speak English?

Нині встоялася така собі мода запрошувати гравців і тренерів з-за кордону. Вважаю, що це позитивний момент. В обміні поглядів, методик відбувається процес збагачення й еволюції футболу. Я вітаю такі кроки. Єдине, що мене бентежить — це питання якості. Точніше, якості запрошених у російські й українські клуби футболістів. Проблема легіонерів існує в обох наших країнах і потребує дуже зваженого до неї підходу. Гадаю, що гравці, котрі визначають ігровий стиль, внутрішнє наповнення команди, певні соціальні мікрогрупи повинні стати каркасом у роботі тренера. Що стосується методик навчально-тренувального процесу, то на даному етапі еволюції футболу спеціалісти навчилися готувати команди в техніко-тактичному і фізичному аспектах. Питання в тім, із яким рівнем гравців вони працюють, наскільки вдасться реалізувати задумане для досягнення конкретного результату. Основні прориви в підготовці, швидше за все, стосуються фармакології, тим більше що багато команд наріжним каменем ставлять саме фізичні аспекти. Вважаю, що мені вдалося дізнатися багато цікавого за три роки роботи в Кореї, плідним був період життя в Санкт-Петербурзі, де вдалося з місцевим «Зенітом» виграти Кубок Росії. Потім була несподівана для мене пропозиція очолити донецький «Шахтар».

Я із задоволенням згадую час, нехай недовгий, котрий я провів у ролі тренера в команді з великим потенціалом. Сам час приходу в «Шахтар» був досить складним. Після розмови з президентом клубу Рінатом Ахметовим моє знайомство з командою ознаменувалося показовим демаршем опозиційної групи футболістів, які ладили з попереднім тренером. Ситуація відразу склалася неординарна. Дуже шкодую, що робота в «Шахтарі», спілкування з президентом Ахметовим, наділеним прогресивними поглядами, котра передбачала хорошу перспективу, не склалася. Мені так і не вдалося подолати проблеми у взаєминах із гравцями. Можливо, не обійшлося без «допомоги» деяких «друзів-суперників» по тренерському цеху. У «Шахтарі» я прийняв рішення запросити в команду викладача англійської мови. Я хотів допомогти хлопцям збагатити їхній внутрішній світ, тим більше що чимало футболістів планували в майбутньому грати за рубежем. Мова не йшла про академічне вивчення чужої мови: треба було вчитися спілкування. Мені дуже приємно, що на одній з наших останніх зустрічей Рінат Леонідович визнав, що нововведення заслуговувало на увагу. Адже сьогодні в команди майстрів України та Росії дедалі частіше запрошують закордонних спеціалістів, гравців. І щоб якомога раніше знайти спільну мову, необхідні елементарні знання загальноприйнятої у світі англійської мови.

Наостанку я хотів би провести певне порівняння між чемпіонатами України і Росії. У їхній фабулі можна простежити багато спільних моментів: наші чемпіонати практично неконкурентоспроможні, наші гравці дуже повільно вдосконалюються. На багатомісячній дистанції ми бачимо п’ять-шість вартих уваги, по-справжньому класних матчів. І тренерів дедалі частіше запрошуємо з-за кордону, втрачаючи своїх, оскільки втратили спадкоємність поколінь. Якщо говорити про Росію, то молоді тренери Шалімов, Алєйніков, Чернишов не впоралися зі своєю місією не тому, що їм забракло знань і умінь: вони виявилися беззахисними перед інтригами навколофутбольного світу. Не хотів би, щоб Україна, багата на класних спеціалістів, повторила шлях Росії. Футбол у наших країнах процвітатиме, якщо ми дамо хід своїм власним талантам і вихованню підростаючого покоління. Як наслідок цих складових — захоплююче видовище на зеленому дні чаш футбольних стадіонів.