АЛІСА ФРЕЙНДЛІХ: «Я НЕЗВІЛЬНЕНА МАМА І БАБУСЯ»

Великий кінематограф помітив Алісу Фрейндліх лише після її величезного успіху в картині Ельдара Рязанова «Службовий роман». На початку 80-х один по одному на екрани країни вийшло відразу кілька фільмів із її участю, а 1981 року акторці було присуджено звання народної артистки СРСР. Від дебюту в кіно до солодких хвилин популярності минуло довгих 20 років. Втім, солодким і щасливим життя знаменитої акторки, мабуть, назвати не можна. Найкраща театральна акторка Ленінграда, як про неї говорили у 80-ті, була все життя блондинкою арбузовської мелодрами, безгрішною кокеткою з тяжким горем на серці і непомітним життям. Певний час жанр Фрейндліх, як писали критики, не витримував на грунтовних підмостках ВДТ, зминався щільністю товстоноговських спектаклів. Але саме Георгій Товстоногов, який керував Великим драматичним театром у Санкт-Петербурзі, знайшов спосіб повернути акторці цілковите самовладання і сміливість, а місту — акторку. Він не побоявся створити для неї мікроклімат усередині театру і поставив спеціально для неї п’єсу Н.Саймона «Цей палкий закоханий». І вона відгукнулася з натхненням, яке пам’ятають лише її тодішні глядачі.

Кілька років тому на сцені ВДТ режисер Микола Пінігін поставив ще одну п’єсу Саймона — «Каліфорнійська сюїта». Як і п’ятнадцять років тому, твір скандального американського драматурга знову запалив натхненням акторку, яка зіграла в ньому відразу трьох героїнь: ділову даму, голлівудську зірку і вірну єврейську дружину. Саме за цей спектакль Алісу Фрейндліх 2000 року було визнано гідною почесної премії ділових кіл «Кумир». А невдовзі акторці вручили й головну театральну премію Росії — «Золота маска». Аліса Брунівна не дуже любить спілкуватися з журналістами, але нам пощастило. Акторка погодилася відповісти на кілька запитань спеціального кореспондента «ДТ».

— Алісо Брунівно, що для вас професія — радість чи тяжке відчуття відповідальності?

— І те, й друге. Чим більший інтерес глядача, тим вища відповідальність. Інколи це навіть паралізує. Ти розумієш, що не можеш опуститися нижче від планки, заявленої колись.

— А чи були у вашому житті люди або долі, якими ви захоплювалися або хотіли їх повторити?

— Я народилася в акторській сім’ї, вірус театру й музики, що панував у нашому домі, вселився в мене з першими проблисками свідомості. Першим враженням про театр був «Євгеній Онєгін», дипломна вистава у консерваторії, яку закінчувала моя тітка. Під час навчання в Ленінградському театральному інституті мої перші враження про театр і кіно були пов’язані з Марією Бабановою і Джульєттою Мазіною. Ці акторки залишилися в пам’яті на все життя. Потім з’являлися інші кумири.

— Вам ніколи не спадало на думку переїхати працювати до Москви?

— Мене, звісно ж, запрошували в Москву, але це неможливо. Мене пов’язують дуже міцні ниточки з моїм містом, люблю заходи сонця на Ливарному мосту і над Петропавлівською фортецею.

— Як складалися ваші стосунки з кінематографом до картини Євгена Хрінюка «Анна і Командор», де ви вперше зіграли головну роль?

— Я дуже багато пробувалася за своє життя в кіно, як правило, перемагала своїх конкуренток і ... не проходила. Знову приїжджала в павільйони, знову проходила проби і знову отримувала відмови. Адже пробуватися — не означає зніматися. Часто режисери виносили вердикт — «нефотогенічна». А що стосується фільму «Анна і Командор», то всі, кому довелося вправлятися в дотепності і сарказмі з приводу цієї стрічки, висловлювали свій жаль з приводу моєї участі у ній. Але, як говорили в режисерському світі, цією картиною був у пух і прах розвіяний міф про мою некіногенічність.

— Пропрацювавши 22 роки в «Театре имени Ленсовета», зіграли там 22 ролі, і саме за них вам дали Державну премію...

— Премію дали за роль королеви Марії-Антуанетти. Хоча спочатку, коли премію затверджували, то викреслили цю роль. Негоже було одержувати в радянські часи Державну премію за роль королеви, страченої революцією.

— З чим пов’язаний перехід у Великий драматичний театр?

— Відчула, що мушу щось змінити у своєму житті, відчути новий апетит подолання.

— Невже потрібно було здобути Державну премію СРСР, щоб вас помітив Рязанов?

— Справді, мене без проб затвердили на роль Людмили Прокопівни Калугіної в комедії Ельдара Рязанова «Службовий роман». Доти у нас не було жодних стосунків із Рязановим, крім того, що він не взяв мене на роль Шурочки Азарової у «Гусарській баладі». Зняли проби, але в останній момент він передумав і запросив Ларису Голубкіну. Минуло 15 років. «Іронія долі» принесла режисерові шалений успіх, і йому захотілося зняти ще один фільм про кохання. На той час п’єса «Сослуживцы», написана Рязановим і Брагінським ще 1970 року, з великим успіхом йшла в 134 театрах країни. Він прислав мені в Ленінград п’єсу з пропозицією «руки і серця», тобто з проханням зіграти у новому фільмі головну роль без жодних проб. І я погодилася.

— Алісо Брунівно, ви двічі були одружені й обидва ваші шлюби розпалися. І таких прикладів безліч. Що заважає щастю в акторських сім’ях?

— Якщо обидва затребувані, обидва фанати своєї спільної справи, то зазвичай виникають ревнощі до творчих успіхів одне одного. Напевно, запорука стабільності акторських шлюбів у тому, що один партнер поставить себе на службу другому. Є щасливі винятки, коли люди відповідають одне одному і за темпераментом, і за характером і при цьому або доповнюють одне одного у творчості, або роблять одну справу і при цьому не ревнують до успіху другого, що майже завжди руйнує взаємини у творчих сім’ях. Особливо це відбувається, якщо лідирує жінка.

— У вас є власний еталон мужчини?

— Ні. Є актори, котрі мені подобаються як актори і зовсім не подобаються як чоловіки. І навпаки.

— У вашому житті є роль, якої ви ще не зіграли і про яку мрієте?

— Моя неминуща туга за незіграною роллю пов’язана з булгаковською Маргаритою. Життя дивно розклало свої події: коли я могла грати її за віком — цього не можна було робити, як, утім, і читати сам роман Булгакова «Майстер і Маргарита».

— Вона близька вам як жінка?

— Як особистість. Булгаковська Маргарита — це містичний образ. Між іншим, якби Цвєтаєва була акторкою, то неодмінно зіграла б Маргариту. Якщо вже говорити, хто Маргарита, то в силу свого людського і жіночого образу — це Цвєтаєва.

— Як почуваєтеся перед прем’єрою?

— Мені моя дочка іноді каже: «Мамо, коли у тебе прем’єра попереду чи щось відповідальне, то ти ніби праска гаряча». Буває, у запалі кажу різне, треба ж якось вихлюпувати з себе погані емоції. Японці ляльок б’ють, а ми матюкаємося від душі. Так, я теж можу висловитися, хай йому грець. Театральне життя, закулісна обстановка навчили. Але, по-перше, я ніколи не дозволяю собі вихлюпуватися на публіці, при чужих, а по-друге, вимовляю солоне слівце не з такою експресією, як, скажімо, Віктюк. Хоча Роман Григорович дуже відхідливий, він вилає, а через хвилину вже кричить тобі: «Браво!».

— Яким, на вашу думку, буде театр третього тисячоліття, і взагалі — чи буде він?

— Театр уже переживав застійні часи і коли з’явився телевізор, і коли почали поширюватися відеомагнітофони. Театри спорожніли, як і кінозали. Театр, попри будь-які синусоїди, неодмінно залишиться живим, адже це — живе мистецтво, мистецтво миттєвого співіснування і співпереживання. У кожному театрі є храмовий ефект, коли і актори, і глядачі дихають разом і енергетично заряджають одне одного. Це неможливо відчути, сидячи перед телевізором, та й у кінотеатрі це може бути лише частково. Лише в театрі є потрійна лінія обміну: сцена — зал — глядачі між собою — і знову сцена. Це трикутник енергетичного спілкування.

— Як правило, тема людських взаємин поза професією завжди залишається за кадром. Ваш дім відкритий для друзів?

— Коли я була молодшою, у нашому домі взагалі не зачинялися двері. Ми жили поруч із театром, і після кожної вистави у нас збиралися актори. Ми пили чай, базікали, писали, придумували. Зараз стала втомлюватися, тому в моєму домі трохи тихіше. Але в мене досить часто живуть мої подружки, котрі приїжджають із Каліфорнії, Італії, Берліна, і тоді моя квартира стає готелем для друзів.

— Що б ви хотіли прибрати у взаєминах між людьми?

— Швидше за все, я почала б із того, що прибрала б заздрість. Оскільки вона веде за собою дуже багато вад: злодія породжує заздрість і зрадника, брехуна, боягуза. Зрештою, революція — від заздрості. Це ключова людська вада.

— А яких своїх вад ви не можете позбутися?

— Я дуже багато курю і дуже давно не можу кинути цю шкідливу звичку. Я навіть вдавалася до голковколювання, гіпнозу, електропунктури, але всі спроби виявилися марними. Єдиною перемогою в цій виснажливій боротьбі стало те, що тепер курю з мундштуком.

— Що для вас щастя?

— Вранці прокидаюся геть нещасною людиною від того, що в мене щось болить. У мої роки це нормальне явище. Щастя — субстанція мінлива, безперервного щастя не буває. Несподівано ти розумієш, що щасливий, а через кілька хвилин тебе підстерігає розчарування.

— А в особистому житті ви були щасливі?

— Ні, не хочу сказати, що в мене зовсім не було щастя, бували, звісно, і щасливі роки. Але все, зрештою, розбивалося об мою зайнятість.

— Ви — самостійна жінка?

— Безумовно, а для чоловіків, як відомо, жінка, котра відстоює свою творчу і фізичну самостійність, неприйнятна. І ось цей дисонанс, що виникає в сім’ї, неминуче руйнує її.

— Алісо Брунівно, розкажіть про свою сім’ю.

— Моя сім’я — це сім’я моєї дочки. Двоє внуків і Варварочка — єдиний клубочок моєї прив’язаності. Усе, на що в мене вистачає сил, — усе для них. Знаєте, раніше були незвільнені парторги, а я — незвільнена мама і бабуся. Вся моя любов зосереджена там, у Варвариній сім’ї. Вони зараз живуть окремо, але онуки в мене часто бувають. А те, що ми живемо не разом, дуже зручно, особливо коли онуки починають хворіти і їх потрібно одне від одного ізолювати.

— Ви багато мандрували, тож чи є такий куточок на землі, де ви хотіли б прожити інше життя?

— Я об’їздила багато країн, і такий куточок, напевно, є. Мабуть, найбільше враження на мене справила Прага. Дуже люблю Англію, Лондон. Коли туди потрапила, було відчуття, що вже жила в якомусь із попередніх життів. Це ні на що не схожа країна. Ще абсолютно надзвичайне місто Амстердам, що вирізняється своєю казковою красою, — таке іграшкове, спокійне місто. Хоч як дивно, зовсім не вразив мене Париж — європейське перехрестя. Жити я в ньому не хотіла б, хоча мене ніхто туди і не кликав.

— У Аліси Фрейндліх є свій секрет молодості?

— Ніякого секрету. Трохи почала повніти, напевне, настав час, але на дієти не сідаю. Щоправда, одного разу спробувала вживати якісь таблетки, та зрозуміла, що потім усе повертається на круги своя, і облишила. Єдине, що рятує, — багато працюю, багато нервуюся. А нерви, як відомо, пожирають кілограми, як ніяка інша таблетка.

— Де зазвичай зустрічаєте Новий рік?

— Вдома під ялинкою. Мої молоді дуже обтяжені сидінням за столом, тому якщо вони кудись ідуть, то зустрічаю Новий рік з онуками. Це велика радість.

— Чого боїтеся в цьому житті?

— Боюся, що ангел-охоронець, який існує між мною та Богом, перестане мені допомагати...