«ІНТЕРДІВЧИНКА» ВИХОВУЄ СИНА ЗА ЯПОНСЬКОЮ СИСТЕМОЮ

07 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 9, 7 березня-15 березня 2002р.
Відправити
Відправити

У рідному Харкові Олена Яковлєва перепробувала себе в різних професіях і мало не стала фінансистом...

Олена Яковлєва
Олена Яковлєва
Олена Яковлєва

У рідному Харкові Олена Яковлєва перепробувала себе в різних професіях і мало не стала фінансистом. Та давня мрія вивчитися на акторку не давала спокою і покликала її до Москви — того самого року, коли столиця приймала Олімпіаду-80, а тому вражала приїжджих і самих москвичів своєю чистотою і фінською ковбасою, яка вільно лежала на прилавках. Лєна закохалася в Москву з першого погляду, вступила в театральний інститут й опинилася на сцені театру «Современник», який став для акторки рідним домом. Там вона знайшла і своє щастя. Її шлюб з актором «Современника» Валерієм Шальних є в театрі взірцево-показовим. І попри те, що в театрі Олену Яковлєву вважають зіркою і примою, вона такої думки оточуючих не поділяє.

— Лєно, глядачі, як правило, уявляють акторку в житті у дорогих хутрах і яскравих діамантах. Вам пасує такий стереотип?

— Швидше, ні. Хутра мене не зворушують. Хоча коли бачу гарну річ і вона мені дуже подобається, намагаюся її придбати.

— А наскільки потребуєте друзів, визнання?

— Друзів у мене небагато, вони дуже давно зі мною, і я задоволена спілкуванням з ними. А що ж до «перебування» в товаристві, то я від нього дуже втомлююся і намагаюся, коли можна, цього уникати. Хочеться побути на самоті, зі своєю родиною.

— Що для вас важливіше — кіно чи театр?

— Безперечно театр. Тільки на сцені я можу пережити відчуття вдячності. Коли бачу очі глядачів, відчуваю єднання, яке буває лише в театрі, чую оплески, — я щаслива, й мені вже більше нічого не потрібно. А кіно — сьогодні воно є, а завтра немає. Там доводиться вибирати сценарії, режисерів, нарешті, партнерів. Щоб комфортно працювалося на знімальному майданчику, треба оточити себе друзями.

— Олександра Мариніна на презентації серіалу «Каменська» зізналася, що, побачивши вас на екрані в ролі Насті Каменської, була вражена тим, наскільки ви органічно вписалися в образ цієї героїні. Чи схожі ви на Каменську в житті?

— Я так само, як і вона, багато курю і п’ю кави. Це мене дуже об’єднує і з Каменською, і самою Мариніною. Коли ми зустрічаємося, то виявляється, що, не змовляючись, практично однаково одягнені, — чорні брючні костюми, темні туфлі, сигарети однакові — тільки в неї з ментолом, а в мене без. Обидві випиваємо незліченну кількість філіжанок кави і, хоч де б ми були, нам завжди несуть мартіні. Хоча я не такий вже й любитель цього напою, але рука вже сама тягнеться. Якщо вже мене ототожнюють із Каменською, то мовби це треба робити.

— Ви зіграли чимало гучних персонажів у кіно і в театрі, які запам’ятовуються. Проте справжню популярність вам принесла роль інтердівчинки у фільмі Петра Тодоровського. Як ви ставитеся до того, що глядачі досі пов’язують ваше прізвище саме з цією роллю?

— «Інтердівчинка» була 13 років тому, однак я й досі вдячна цій картині за те, що стільки років поруч із моїм прізвищем пишеться «Інтердівчинка». Спочатку «Інтердівчинка» стала матір’ю, а тепер ось перетворилася на слідчого Каменську. Я думаю, кожному актору приємно, коли є картина, за якою його впізнають, хай навіть сварять. Для мене саме з цієї картини розпочалося велике знайомство з кінематографом.

— Як же сталося, що скромна, суворо вихована дівчина з провінції погодилася в часи «залізної завіси» зіграти таку відверту роль?

— Пригадую, отримала сценарій фільму на вахті театру «Современник». Його надіслав Петро Юхимович Тодоровський із запрошенням прийти на проби на роль Тані Зайцевої. Тоді в мене було перед очима лише одне-єдине прізвище — Тодоровський, адже це «Військово-польовий роман» і ще багато інших моїх улюблених картин. Тому буквально наступного дня побігла на проби, попередньо нафарбувавшись і відповідно одягнувшись для такого випадку. Та коли ввійшла в метро, зрозуміла, що далі пройти не зможу: на мене всі люди озиралися. Я швидко повернулася додому, вмилася, переодяглася у свої улюблені джинси та светр і лише тоді поїхала на студію. І тут, побачивши мене, обожнюваний Петро Юхимович у мене на очах перетворився на справжнього монстра. Він кричав на асистентку Таню: «Ти не сповна розуму, кого ти привела? Ти водиш уже півроку артистів на цю роль, ти на них дивишся чи ні? Хіба вона схожа на повію?» І тоді я пошкодувала, що не наважилася проїхати в метро нафарбована. Я почала його вмовляти, наді мною, мовляв, попрацюють гримери, але Тодоровський сказав: «Вибачте, у вас немає того елементарного, що є в них». Я ображено запитую: «Цікаво, чого ж такого в мене немає, що є в них?» А він, окинувши поглядом мою сухорляву фігурку, каже: «Вибачте, звичайно, ви в цьому не винні, але глядач усе-таки має на щось дивитися. Це ж двосерійна картина. А у вас немає нічого ні тут, ні там!»

— І як же ви пережили таку відмову?

— Мені, звичайно, було жахливо прикро, оскільки я зрозуміла, що за короткий відтинок часу, за всього бажання, не зможу наростити собі «це» у певних місцях. Проте оскільки вже я прийшла, то вмовила послати мене на фотопроби. А тут ще й фотограф мене добив: «Боже мій, ну ви тільки погляньте на неї, прийшла пробуватися на таку роль і навіть плечиком повести не може!» Потім мені сказали, що моя фотографія була вся сколота шпильками. У Тодоровського був величезний чорний стенд, на який він вивішував фото всіх претендентів на ролі. Отож мою фотографію він весь час знімав і вішав.

— На проби ви все-таки потрапили...

— Це було жахливо. Переді мною вже пройшли десять претенденток на роль Тані Зайцевої. А коли настала моя черга, то втомлений Тодоровський скоротив сцену прощання Тані з матір’ю до однієї фрази: «Мамочко, я не від тебе їду, я від себе їду!» Після цих слів я мала повернутися спиною до камери й заплакати, а потім, як звичайно наприкінці знятого кадру, звучить команда «Стоп!». Отож я кілька разів проговорювала цю фразу, кілька разів відверталася, кидала валізу і вже почала ридати, по-справжньому, а команди «Стоп!» усе немає. Нарешті я не витримала й кажу: «Петре Юхимовичу, може, вистачить знущатися?» А він із темряви каже: «Ах так, вибачте, задивився». Після чого я зрозуміла, що він змінив своє ставлення до мене.

— Отже, владналося з «тим елементарним, що є в них»?

— Нічого не владналося. Поки я вчила шведську мову (хоча це голосно сказано — просто російськими буквами записувала шведські слова й зубрила їх), Петро Юхимович весь час приносив пончики, чай, пиріжки, булочки й змушував мене їсти, сподіваючись, що я все-таки матиму потрібні йому форми. А я від хвилювання ще більше схудла й засмучувалася жахливо. Він мене заспокоював: «Не переживай, навіть найбільші акторки все одно накладали собі це з поролону». Так і зробили. Я страшенно пишалася, ходила студією у своєму костюмі з «тим, що є в них», на мене всі чоловіки оберталися, прицмокували. Та одного разу, вже на кінопробах, Петро Юхимович каже: «Ну що ти як нежива. Повернися, покрутися...» Я так кокетливо повернулася, дивлюся — всі завмерли. Виявляється, я повернулася, а тим часом моя сукня з формами залишилася на місці.

— Після прем’єри «Інтердівчинки» ви прокинулися знаменитою. А як позначилася популярність на вашому житті?

— Одного разу була смішна історія. «Інтердівчинка» вже вийшла, всі про неї говорили, а ось мене ніхто не пізнавав. Їду якось у таксі, і водій, не впізнавши мене, став розповідати про достоїнства головної героїні. Я приїхала додому, телефоную Тодоровському й кажу: «Петре Юхимовичу, вони всі побачили те, чого мені бракувало. Я таке про себе почула, що навіть соромно переказувати». Ось що означає велика сила мистецтва.

— А в житті доводилося зустрічатися з жінками цієї професії?

— Так, ми навіть спеціально в Пітері пішли в ресторан, щоб на них подивитися. Та, як з’ясувалося, вони нічим від нас на той момент не відрізнялися. Єдина відмінність — до них чомусь підходили чоловіки, а до нашої компанії — ні.

— Одного разу ви сказали, що дуже не любите любовних сцен у ліжку ні в кіно, ні в театрі. А як же знялися у відвертих сценах у «Інтердівчинці»?

— Чесно кажучи, мені було дуже важко в них зніматися. Приміром, коли Ірина Розанова мала мене п’яну витягувати з ванної, відповідно голу, я відразу сказала, що в цій сцені нижче плечей не зніматимуся. Показувати себе настільки відверто перед камерою мені особисто дуже незручно. Почуваєшся так, ніби тебе брудом облили. Після цього хочеться швидше вимитися з голови до ніг і щоб тебе ніхто тиждень не бачив. А в Ірки було завдання будь-що витягти мене з ванної перед камерою хоча б по пояс. Вона була дівчиною в тілі, сильною, і ця сцена перетворилася на справжню боротьбу: вона мене тягне, а я пручаюся. Було потрачено дуже багато дорогої плівки «Кодак», але в Тодоровського так і не вийшло мене оголити.

— А як же сцена з японцем?

— Тут я відразу сказала, що в мене радянське статеве виховання і таке зображувати не зможу. Однак сцену все-таки зняли. Глядач бачив лише мою тремтячу голову. Причому знімалася ця сцена потішно, для мене принаймні. Я лежала, як колода, на ліжку, вимащена гліцерином, щоб було видно, що я спітніла. За ноги мене смикав Петро Юхимович, тумбочку біля ліжка тряс асистент, а ліжко гойдалося від того, що оператор підклав під одну ніжку дощечку. Ще одна людина піднімала ліжко. Мені було дуже весело, коли я полічила, скільки знадобилося чоловіків, щоб зняти статевий акт Зайцевої з японцем. Команда складалася з десяти чоловіків на чолі з режисером.

— Чимало акторів вважають, що кіно й театр — першорядне, а вже потім сім’я. А що для вас важливіше?

— У мене все навпаки. На першому місці сім’я, син, чоловік, спокій мого дому, а вже потім робота.

— А як проходить процес виховання сина?

— До п’яти років ми його виховували за японською системою, тобто дозволяли все. От хочеться дитині стукати по батареї — нехай стукає. Адже він усе одно більше п’яти хвилин не стукатиме по ній. Ці п’ять хвилин можна й потерпіти, але, звичайно, все має бути в межах розумного. Я відчуваю, що Денис росте вільною особистістю. Ми завжди радимося з ним. Приміром, коли я купую щось у дім, він бере в цьому особисту участь. Потрібно, щоб дитина уже від народження відчувала себе любимою і потрібною у сім’ї людиною. Щоб вона пила із тієї чашки, яка подобається, яку вона сама вибирала в магазині. І так в усьому. І нині, коли ми з чоловіком робимо по господарству щось без нього, він дуже ображається. Мені здається, у цій системі щось є.

— А як вас виховувала мама?

— Мене ніколи не зупиняли. Якщо я щось робила не так, як личить вихованій дівчинці, мама трохи дужче стискала мою руку. І ось це стискання руки залишилося зі мною на все життя.

— Зараз модно складати своє генеалогічне древо. Ви це робите?

— Так, було. Та коли я дійшла до однієї людини, яка сиділа в політбюро й носила прізвище Яковлєв, то перестала цим займатися. Раптом злякалася, що й той Яковлєв, який брав участь у розправі над імператорською сім’єю, теж може бути моїм предком.

— А чи є у вашому житті знаменита акторська містика?

— Я ніколи на собі не відчувала нічого подібного, не було у мене фатальних ролей, не траплялося неймовірних історій. Просто я завжди ставлю перед собою чітке розмежування — мистецтво одне, а життя — інше. Хтось не їсть нічого весь день, щоб добре зіграти, хтось перед виходом на сцену б’ється головою об стіну, хтось сідає на сценарій. Я ж далека від усього цього. Щоправда, інколи в мене бувають приємні хвилини на сцені, коли забуваю, що я — це я, і починаю жити життям моєї героїні. Та цей акторський кайф, коли зникає межа між дійсністю та грою, буває лише мить. Щойно закінчується спектакль, я отримую свою кількість оплесків, і на цьому все. Йдучи зі сцени, мушу знову стати нормальною людиною, люблячою дружиною і хорошою матір’ю, а не заходити дорогою додому в магазин в образі Марії Стюарт з відрубаною головою.

— Є роль, про яку мрієте?

— Усе життя мріяла зіграти Елізу Дулітл у «Пігмаліоні». Але ніколи про це не говорила — це досить банально. Коли висловлюєш мрію про якусь роботу, то явно напрошуєшся до режисера на цю роль. І раптом, сім років тому, Галина Борисівна Волчек підходить і каже: «Лєно, наступного року ставитимемо спектакль «Пігмаліон». Досі він іде на сцені «Современника», і щоразу я захоплююся, відчуваючи свою присутність на сцені в ролі Елізи. Причому щоразу спектакль іде при аншлагу. Все життя мріяла зіграти Марію Стюарт. І тут узяли й поставили Шиллера. Всі мої мрії здійснюються не через містику, як це вважають багато акторів, а через несамовиту жагу щось зробити. І ніколи нікому не відкриваю своїх мрій. Може, тому вони збуваються.

— У вас дуже цікавий стиль одягу. Ви самі його створюєте чи вдаєтеся до послуг професіоналів?

— Для мене модний той одяг, у якому зручно й добре. Я люблю щось велике, м’яке, вільне, мінімум косметики та прикрас. Сукня, туфлі — це, звісно, дуже добре, і в мене все це є. Якщо потрібно, все це одягну, але, подивившись на себе в дзеркало, через п’ять хвилин знімаю. Віддаю перевагу штанам або джинсам зі светром, м’яке зручне взуття — у них почуваюся вільно.

— А живність якась у домі водиться?

— У нас дома живе чудова довговуха істота — американський кокер-спаніель Грей, простіше — Гриша. Він дуже старий, оскільки ж старший за нашу сім’ю, вважається найголовнішим. Спить він на моєму місці, їсть із моєї тарілки, сидячи на моєму стільці. Причому жодних виховних моментів ми до Гриші не застосовуємо. Він цілком самостійний і виховується виключно за японською системою, як Дениско. Може, тому він досі такий веселий і потішний, зовсім не схожий на старого собаку. Коли ми виходимо гуляти, всі запитують: «Скільки вашому щеняті?» Гриша щиро вважає себе в домі найголовнішим, а ми його — найулюбленішим.

— А як же головний член сім’ї поставився до ще одного улюбленця в домі, Дениса?

— Для Гриші це була трагедія. Всім своїм виглядом він начебто промовляв: «Ну навіщо ви завели цю крикливу істоту? Від нього самі проблеми». Та коли він зрозумів, що відходить на другий план, пішов на поступку, почав переглядати своє ставлення до Дениса. Тепер він його дуже любить.

— Оскільки тато й мама актори, ким хоче стати син?

— Денис хоче бути палеонтологом, і ми всіляко йому в цьому сприяємо. Приміром, останні п’ять років на дачі займаємося виключно пошуками решток мамонтів і динозаврів. У нас на ділянці й навколо неї все перекопано, навколо суцільні розкопки. Одного разу ми вирішили зробити сюрприз Денису. Думаємо, ну скільки можна, три місяці дитина копає й копає, а мамонтів усе нема. І, коли він не бачив, сховали в землю кісточку, щоправда курячу. Та Гриша викопав її раніше, ніж Денис. Ось так і живемо.

— Кажуть, після народження дитини кожна жінка дуже змінюється, відбувається якась переоцінка цінностей. Як ви почуваєтеся в ролі матері й акторки одночасно?

— Для жінки-акторки дитина просто необхідна. Відразу ж з’являється свобода від фанатичного ставлення до театру. Взагалі материнство й саме народження дитини дає багато. Може, по мені не скажеш, але внутрішньо я відчуваю, що сталося якесь диво.

— У спектаклях ви часто граєте зі своїм чоловіком. Вам це не заважає?

— Щодо цього, я складна людина. Коли виходжу на сцену — Валера вже не чоловік. І він, швидше за все, це відчуває. Одного разу навіть сказав мені пошепки під час спектаклю: «Лєн, ти чого мене не впізнаєш?» А коли закінчується спектакль, ми їдемо додому, і все нормально. Не можна разом грати в театрі й ці ж стосунки нести додому. У нас чимало спільних спектаклів, тому ми вдома намагаємося не розмовляти про роботу, про ролі, про театр. Інакше можна збожеволіти.

— Вас часто впізнають на вулиці?

— Я намагаюся, щоб мене не впізнавали. Адже я теж буваю і магазинах, їжджу в метро. Коли до мене підходять і запитують: «Це ви?», відповідаю: «Ні». І часто чую у відповідь: «Ще й бреше!»

— А ви ніколи не замислювалися над тим, щоб залишити акторську професію?

— Цю професію залишити важко, навіть якщо дуже захотіти. Якщо ти хоч один разів відчув запах лаштунків і побачив реакцію залу на те, що ти робиш, усе — ти раб цієї професії.

— Однак у мистецтві лицедійства не завжди щастить, інколи свою головну роль актори чекають десятиліттями...

— Мені здається, у цьому й сенс професії. В очікуванні нагромаджуються сили, а коли з’являється пропозиція, якої ти чекав усе життя, вихлюпуєш весь свій талант. І цей сплеск, як правило, буває найяскравішим...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК