Александер Дубчек: партійний функціонер, який спробував дати соціалізму людське обличчя

— У чому різниця між Дубчеком і Горбачовим?

— Тільки в 20 роках.

Чехословацький анекдот кінця 80-х років ХХ століття

Рівно 40 років тому, у квітні 1968 року, ЦК Комуністичної партії Чехословаччини затвердило Програму дій, яка започаткувала славетну Празьку весну, що була спробою надати «реальному» соціалізмові радянського зразка людське обличчя. Уже через чотири місяці, у серпні, 680-тисячна армія радянських окупантів розтоптала ту спробу.

Чим була Празька весна, чим би вивершився розвиток подій у Чехословаччині, якби не був перерваний брутальним втручанням ззовні? Звичайною контрреволюцією, інспірованою «західними імперіалістами», спробою «антисоціалістичних сил» здійснити капіталістичну реставрацію, як були щиро переконані в Москві? Чи унікальним історичним шансом побудувати справжній соціалізм, про який мріяв у ХІХ столітті Карл Маркс, соціалізм без диктатури, вільний від перекручень, якими «збагатив» марксистське вчення Йосип Сталін (та й Володимир Ленін)?

Ким був Александер Дубчек, обраний у січні 1968 року першим секретарем ЦК КПЧ? Мудрим і відважним лідером своєї нації, натхненником і керівником руху за демократичну реформацію суспільства, якому лише вкрай несприятлива міжнародна ситуація не дала змоги втілити в життя всі поставлені цілі? Чи «занадто м’яким політиком, який не доріс до тієї великої ролі, яку йому випало зіграти»?

Дубчек — одна з найпарадоксальніших постатей ХХ століття. Зачатий у Чикаго, народжений у Богом забутому словацькому селі, він уперше пішов до школи в Киргизстані. 1938 року, у розпал сталінських репресій, 17-річним вирушив з берегів Волги разом із батьками до Західної Європи. Словак, який став на чолі Чехословаччини, де панівні позиції завжди займали чехи. Потомствений робітник та комуніст, випускник Вищої партійної школи при ЦК КПРС, людина, третина життя якої минула в Радянському Союзі, яку Брежнєв ніжно називав «наш Саша», і лідер демократичної мирної революції, спрямованої проти радянського панування. Керівник, який мав найвищу владу у своїй державі фактично менше року і який, проте, назавжди вписав своє ім’я в історію не лише Чехословаччини, а й усього світу. Людина, яка після двадцятирічного забуття та ізоляції знову повернулася на політичний олімп і загинула за кілька місяців після цього.

Від Мічигану до Іссик-Кулю та від Волги до Дунаю

27 листопада 1921 року в родині теслі Штефана Дубчека та його дружини Павліни народився другий син — Александер. Це сталося в селі Угро­вец на заході Центральної Словаччини. Проте Дубчек мав реальний шанс народитися не біля підніжжя Карпат, а на березі озера Мічиган — його батько про­вів у Сполучених Штатах дев’ять років, мати — 12. І Штефан, і Павліна походили з родин бідних словацьких селян. Штефан рано втратив батька, його мати самотужки виростила трьох дітей і спромоглася всім їм дати спеціальність: Штефан став теслею, його брат Міхал — кравцем, сестра Зузана — швачкою. 1910 року 17-річ­ний Штефан у пошуках роботи пішки вирушив до Буда­пешта (Словаччина тоді була частиною Угорського королівства у складі Авст­ро-Угорської імперії), де влаштувався працювати на меблевій фабриці. А 1912 року, як і десятки тисяч тогочасних словаків, разом з братом Міхалом емігрував до США. За кілька років став кваліфікованим робітником — знайшов роботу на фабриці музичних інструментів у Чикаго. Дубчек-старший займався самоосвітою, відвідував курси англійської мови та риторики, захоплювався мовою есперанто, став активістом лівого крила Соціалістичної партії Америки. 1916 року отримав американське громадянство. А вже через рік Сполучені Штати вступили в Першу світову війну на боці Антанти, і новоспечений американець отримав повістку на службу у війську.

Участь в «імперіалістичній бійні» цілковито суперечила переконанням соціаліста-пацифіста Дубчека, і він вирішив нелегально виїхати до Мексики, аби дочекатися там кінця війни. Проте на кордоні його було затримано і засуджено до 18 місяців ув’язнення за ухиляння від військової служби. Після звільнення Дубчек повернувся до Чи­каго, де невдовзі познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Павліна теж була переконаною соціалісткою, до того ж народилася в селі за три кілометри від… Угровца. В Чикаго жила від 1909 року і працювала кухаркою. 1919 року Павліна і Стефан побралися, а ще того ж року вступили до новоствореної Комуністичної партії США. 1920 року в Чикаго у них народився старший син Юліус. А 1921 року Стефан вирішив повернутися до Словач­чини. Переконав у тому не лише свою дружину, а й брата Міхала з його дружиною.

Словаччина 1918 року звільнилася від 1000-літнього угорського ярма. Тож комуніст Штефан Дубчек вважав, що його місце на батьківщині. Він одразу очолив у рідному селі осередок Соціал-демократичної партії Словаччи­ни і перетягнув той осередок у повному складі до новоствореної Комуніс­тичної партії.

Але в нього не було ні роботи, ні житла. Покинута 1910 року батьківська халупа до життя була вже не придатна. І органіст місцевої лютеранської кірхи (Дубчеки, на відміну від переважної більшості словаків, які були католиками, сповідували лютеранство) тимчасово поступився їм своїм службовим будиночком. Саме там і народився майбутній лідер Празької весни. Цікаво, що в тому самому селі і навіть у тому самому будинку органіста лютеранської кірхи за сто років перед тим народився Людовит Штур — чи не найвидатніший словак ХІХ століття, письменник і один з лідерів словацького національно-культурного відродження.

Вже за кілька років Штефана Дубчека знову потягнуло в широкий світ. У першій половині 20-х років тогочасне радянське керівництво радо запрошувало до своєї країни всіх свідомих «братів по класу», для яких Радянська Росія мала стати «пролетарською» батьківщиною. 1923 року Дубчек вступив до створеного лівими чеськими та словацькими робітниками-есперантистами кооперативу «Інтерхелпо». Правління кооперативу вирішило покинути «буржуазну» Європу і будувати нове щасливе життя в Країні Рад. Кооператори не хотіли бути нахлібниками в Радянській Росії, і кожна родина, яка хотіла переселитися до соціалістичного раю, мала внести 3000 крон — чималі гроші для тогочасної Чехословаччини. На ці кошти було закуплено обладнання для низки невеликих промислових підприємств. Дубчеків батько вклав у «Інтерхелпо» всі американські заощадження, продав свій будиночок, ще й напозичав грошей у рідні. Проте йому так і не вдалося переконати їхати до Росії брата Міхала, який на той час заснував у місті Тренчині неподалік Угровца кооператив шевців і постачав словакам модний «американський» одяг.

24 квітня 1925 року перший ешелон чеських і словацьких переселенців вирушив із словацького міста Жиліни до Пішпека в Радянському Туркестані (нині Бішкек, столиця Киргизстану). В ешелоні було десять пасажирських вагонів і 14 вантажних з обладнанням, серед якого, зокрема, — повний набір машин та інструментів для невеличкої фабрики з виробництва музичних інструментів, яку збирався відкрити на новій батьківщині Штефан Дубчек. 1926 року з наступним ешелоном до Пішпека приїхала родина Анни — майбутньої дружини Александера. Загалом же до соціалістичного «раю» тоді переселилося 1200 чехів і словаків.

Переселенців із Чехословаччини вразили страшні злидні, які панували в Країні Рад, зокрема в Туркестані. Звичайне жерстяне відро, наприклад, було величезною цінністю, тому залишене на кілька секунд без нагляду, миттю «зникало». Родина Дубчеків оселилася в п’ятикімнатному будинку, де, крім них, мешкали… ще чотири родини — по кімнаті на родину. Батькова халупа в Угровці, де «не можна було жити», була краща.

Попри те що майстерня з виготовлення скрипок, мандолін та банджо Штефана Дубчека так ніколи й не роз­почала своєї роботи (в тогочасному Туркестані на все це просто не було попиту), словак-американець швидко переорієнтувався — відкрив меблеву майстерню. І вже 1925 року його було обрано депутатом Бішкекської міськради.

Александер практично не пам’ятав Словаччини, пригадував лише кілька окремих образів. Своїм рідним містом вважав Бішкек — курява на небрукованих покручених вулицях, барвисті східні базари, однокласники-киргизи назавжди залишилися в його пам’яті.

1932 року родина переселилася до Горького — саме було побудовано Горьківський автомобільний завод. Тоді чимало деталей у кабіні автомобіля виготовлялося з дерева, і заводу потрібні були кваліфіковані теслі. Тим часом радянська влада почала саме «згортати виробничу кооперацію» як «дрібнобуржуазну». Відтак Штефан Дубчек завербувався на завод, і невдовзі родина отримала окрему квартиру в мікрорайоні, побудованому для працівників ГАЗу. Александер ходив до російської школи, добре вчився, мріяв вступити до інституту, був, за його спогадами, переконаним радянським патріотом.

1938 року Раднарком СРСР поставив усіх іноземців, які постійно проживали в Союзі, перед вибором — або відмовитися від свого громадянства і стати радянськими підданими, або негайно залишити СРСР. Родина Дубчеків вирішила повернутися на батьківщину, де в них не було ні кола ні двора.

Як партизан-робітник став секретарем ЦК

У Словаччині родина Дубчеків оселилася в місті Тренчині в будинку Штефанового брата Міхала — кооператора. Александер улаштувався учнем слюсаря на завод «Шкода» в Дубниці за 15 кілометрів від Тренчина і за кілька місяців уже став слюсарем. На тому ж заводі працював його брат Юліус і майбутня дружина Анна, родина якої теж повернулася з СРСР.

Родина Дубчеків прибула в недобрий час — через кілька тижнів після укладення Мюнхенської угоди. А 14 березня 1939 року Гітлер ліквідував Чехословаччину, перетворивши чеські землі на Протекторат Чехії та Мо­равії і визнавши незалежність проголошеної напередодні Словацької дер­жави. До влади в Братиславі прийшла правоклерикальна Словацька народна партія. Дубчеки, які були лівими та ще й протестантами за віровизнанням, жодних симпатій до правих клерикалів-католиків не мали. Вся родина підтримувала ідею відновлення Чехословаччини. Це цілком збігалося з позицією забороненої Комуністичної партії Чехословаччини, автономною частиною якої стала Комуністична партія Словаччини. До цієї підпільної партії і вступив у середині 1939 року 17-річний Александер Дубчек. Не беручи активної участі в підпільній роботі, Александер сумлінно працював слюсарем на заводі «Шкода», який виготов­ляв снаряди для вермахту. Натомість Дубчек-старший уже з 1940 року перебував на нелегальному становищі, а в квітні 1942 року став членом третього (склади двох перших було заарештовано) підпільного ЦК КПС, що складався з трьох осіб. Через три місяці його заарештували, і до кінця війни Штефан Дубчек сидів спершу в словацькій в’язниці, а потім у концтаборі Маутгаузен, де дивом вижив. Уже з першого дня (29 серпня 1944 року) Словацького національного повстання проти німецьких військ, які саме окупували країну, Александер і Юліус Дубчеки приєдналися до повстанців. Юліус загинув у бою з німцями, а Александер був двічі поранений, другий раз тяжко — у ногу. Після поразки повстання він переховувався.

1945 року Дубчек одружився з Ан­ною Орбісовою, з якою прожив 45 років (до самої її смерті) і мав трьох синів — Павола, Петера і Мілана. Почав працювати робітником на дріжджовому заводі (у Тренчині), де одразу очолив партійну організацію комуністів. З ентузіазмом сприймав соціалістичні перетворення, зокрема захоплення всієї повноти влади в країні своїми однопартійцями. «Моя віра була чиста і щира», — згадував Дубчек. 1949 року він став партійним функціонерм — секретарем повітового комітету партії з оргроботи.

Дубчек зробив досить вдалу, хоча й не карколомну партійну кар’єру. У березні 1951 року там-таки, у Тренчині, став першим секретарем райкому партії; у жовтні того ж року — інструктором оргвідділу ЦК КПС у Братиславі; у січні 1953-го — секретарем обкому в Банська-Бистриці. У серпні 1955 року його було направлено на навчання до Вищої партійної школи при ЦК КПРС у Москві.

Хоча на той час Дубчек уже мав «у багажі» три роки заочного навчання на юридичному факультеті Братис­лавського університету, він критично визнає, що був тоді, у віці 33 років, малоосвіченою людиною. Поїхав до Москви з великим ентузіазмом: «Я вірив у соціалізм. Шукав у книжках не підтвердження його слушності, а способів його кращого розуміння і порад, що робити, щоб він краще функціонував». Проте саме в столиці радянської імперії у Дубчека з’явилися перші сумніви щодо відповідності радянської моделі соціалізму теорії Маркса та щодо абсолютної цінності радянського досвіду для соціалістичного будівництва в інших країнах світу, зокрема Чехословаччині. Він знаходив суперечності між тим, що писав Маркс, і тим, що писав Ленін, та й невідповідність між писаннями обох і практикою радянського життя.

1955—1958 роки, які Дубчек провів у Москві, припали на час хрущовської відлиги. Йому, який на відміну від більшості слухачів-іноземців досконало володів російською мовою, було легше тримати руку на пульсі радянського життя.

Через багато років, незадовго до смерті, Дубчек писав: «Запитую себе зараз: банкрутство соціалізму через століття після смерті Карла Маркса справді іманентно містилося в його ідеях? Я не певен, що крах соціалізму в ХХ столітті не пояснюється тим, що його реалізацію повністю монополізували російські радикали, обтяжені догматизмом і ортодоксією, пов’язаними з відсталістю їхньої батьківщини. З того, що я вичитав у Маркса, випли­ває, що така країна, як Росія, не була підготовлена до соціалістичного експерименту».

Попри це, Дубчек до часу тримав свої сумніви при собі, закінчив ВПШ із червоним дипломом і повернувся у вересні 1958 року на батьківщину. Від­разу став першим секретарем Західно­словацького обкому партії у Братисла­ві, у 1960—1962 роках працював у Празі секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини з промисловості, 1962 року став першим секретарем ЦК Компартії Словаччини, а в січні 1968-го — першим секретарем Комуністичної партії Чехословаччини, фактично першою особою в соціалістичній державі чехів і словаків.

То чим же була Празька весна?

У період між Першою і Другою світовими війнами рівень економічного та соціального розвитку чеських земель був скоріше не східно-, а західноєвропейським: Чехія і Моравія за своїм розвитком випереджали сусідню Австрію, їх можна було порівнювати не з Польщею та Угорщиною, а з Бельгією чи Швейцарією (Словач­чина була набагато відсталіша). Крім того, Чехословаччина, єдина з усіх європейських країн, що після 1945 року потрапили до сфери впливу СРСР, у 20—30-ті роки минулого століття не піддалася спокусі авторитаризму і зберігала класичний демократичний устрій. Відтак рівень сприйняття та схвалення комуністичних перетворень за взірцем СРСР у країні завжди був невисокий. І давні історичні симпатії чехів і словаків до російських «братів-слов’ян», так само як недавні спогади про звільнення Червоною армією від німецьких окупантів, мало чому могли зарадити. Адже в умовах централізованого соціалістичного планування держава стрімко втрачала статус однієї з найрозвиненіших країн Європи, а задушлива атмосфера політичної несвободи була нестерпна для більшості з тих, хто звик жити інакше.

Хрущовська відлига справила величезне враження на чехів і словаків. «Для мене Хрущов був синонімом надії», — згадував Дубчек. Проте при вла­ді в Чехословаччині і далі перебував старий сталініст Антонін Новотний. Хо­ча відповідно до нових радянських віянь він змушений був започаткувати процес реабілітації жертв політичних репресій, процес той був половинчастий і непослідовний. Під впливом косигінської реформи в СРСР у Чехословач­чині теж почався потужний рух за «економічне реформування соціалізму». Очолив його директор Інституту економіки Ота Шик, який у роки Другої світової був комуністом-підпільником, а з 1940 до 1945 року — в’язнем нацистських концтаборів. Щоправда, Шик у своїх планах пішов набагато далі, ніж Косигін. Він не лише обстоював децентралізацію та економічну самостійність підприємств, а й припускав існування в промисловості та сфері послуг муніципальної, кооперативної та дрібної приватної власності.

Дубчек як секретар ЦК КПЧ із промисловості обстоював розміщення більшої частини інвестицій у відсталішій Словаччині. А очоливши автономну Комуністичну партію Словач­чини, він вступив у пряму конфронтацію з Новотним. Зокрема навесні 1963 року тижневик Спілки словацьких письменників «Культурні жівот» почав друкувати статті на теми, які ще донедавна були табу для всієї чехословацької преси і надалі залишалися такими в Чехії. Дубчек підтримував прагнення словаків до рівноправності з чехами в рамках спільної держави. Ще з середини 60-х розпочався активний рух за федералізацію Чехословаччи­ни, за створення двох союзних республік — Чеської і Словацької. Забігаючи наперед, скажемо, що федералізація — єдиний політичний здобуток Дубчека, що пережив його володарювання в Празі і через два десятиріччя (після краху соціалізму в Чехословаччині) уможливив «оксамитне розлучення» двох «братніх народів».

Проте широкий демократичний рух набирав сили не лише у Словаччині, а й у чеських землях. У червні 1967 року на з’їзді Спілки чеських письменників стався справжній бунт. ЦК КПЧ вирішив відібрати в спілки її тижневик «Літерарні новіні». Дубчек відкрито виступив проти цього рішення, а відтак проти Новотного, котрий у відповідь створив комісію ЦК, яка мала дослідити «націоналістичні відхилення в діяльності члена президії ЦК КПЧ Александера Дубчека».

Але було вже пізно. У суспільстві і далі наростав демократичний рух, який підтримувала більшість громадян. На промислових підприємствах почали створюватися робітничі ради. Більшість членів КПЧ йшли за настроями суспільства, і партійні функціонери не зважувалися цьому відверто опиратися. У листопаді 1967 року пленум ЦК КПЧ ухвалив рішення розділити посади першого секретаря ЦК і президента республіки (обидві їх обіймав Новотний). Але лише 5 січня найвищу владу в державі — посаду першого секретаря отримав Дубчек. До того трива­ла напружена боротьба за «спадок» Новотного. Останній звернувся по допомогу до Брежнєва. Той інкогніто прилетів до Праги, провів індивідуальні бесіди з усіма членами президії ЦК і, переконавшись, що «старого Тонду» ніхто з них не підтримує, умив руки, мов Пілат. «Это ваше дело», — тільки й сказав, відлітаючи з Праги. Проте як же пошкодував генсек ЦК КПРС про своє рішення буквально через місяць!

Спершу ніхто не розглядав Дубчека як кандидатуру на найвищу посаду в державі. Реформаторське крило в ЦК намагалося провести на неї свого лідера — Олдржиха Черніка, консерватори — старого сталініста Гендріха. Дубчек не був лідером жодного з угруповань празького політичного олім­пу, постійно проживав у Словач­чині і за ціле своє життя лише два роки пропрацював у Празі. Тим часом обидві протиборчі команди врешті зійшлися на його кандидатурі як на меншому злі.

«Дубчек завжди виглядав нерішучим і зовсім не справляв враження людини, що рветься до влади, — стверджує Шик. — Я знав, що він ніякий не реформатор і майже нічого не розуміє в економіці, але мені здавалося, що на нього можна впливати».

Два-три місяці жодних принципових змін у суспільстві, на перший погляд, не відбувалося. У цей час Дубчек вів підкилимну боротьбу з тим, аби замінити на найвищих державних посадах опонентів на прибічників реформ. У результаті Чернік став прем’єром, ста­рий генерал Людвік Свобода — президентом республіки замість Но­вот­ного. Було замінено ключових міністрів, шістьох з десяти членів прези­дії ЦК. Натхненник Празької весни Шик посів порівняно скромну посаду віце-прем’єра. Відразу було скасовано цензуру в газетах, на радіо і телебаченні.

Але по-справжньому «Весна» почалася тільки у квітні, коли було ухвалено і оприлюднено програму дій ЦК КПЧ. Нині цей документ видається дуже поміркованим і дуже комуністичним. Частково це пов’язано з «маскуванням»: Дубчек потім згадував, що він та його однодумці були дуже обережні, аби «не дражнити гусей» у Кремлі: «За своїм змістом програма була єретична, але ми зробили все, щоб вона такою не виглядала». Так, згадує Дубчек, «не можна було припуститися навіть натяку, що ми плануємо повернення до багатопартійної системи». Так само в програмі навіть не згадувалася приватизація, хоча Шик на той час уже переконав Дубчека, що в державній власності мають бути залишитися тільки великі стратегічні підприємства, а решта — перейти в приватні руки. Тим часом програма проголошувала свободу слова і скасування цензури, забезпечувала реальну свободу зібрань, руйнувала для чехів і словаків залізну завісу, даючи їм змогу вільно виїздити до будь-якої країни світу, проголошувала федералізацію дер­жави. Було також запроваджено економічну самостійність державних підприємств і дозволено індивідуальну трудову діяльність, особливо у сфері послуг.

Реформаторська діяльність Дубчека та його команди тривала трохи більше чотирьох місяців, аж доки не була перервана радянським вторгненням, у яке він сам, до речі, не вірив до останнього дня. А що було б, якби цього не сталося?

Але вторгнення уникнути було неможливо. Дубчек міг і тоді, і через чверть століття стверджувати, що «ні я, ні мої союзники не мали наміру демонтувати соціалізм, хотіли тільки (виділення моє. — О.П.) розірвати з практикою та засадами ленінізму». Але ж пошуки власного шляху побудови соціалізму автоматично означали звільнення країни від радянського диктату! А інтереси власної імперії важили для радянських керівників аж ніяк не менше, ніж соціалізм як такий. Єдине, що тоді могло врятувати чехословацьку свободу — швидке й рішуче втручання Заходу. Однак у тій ситуації воно було, скоріш за все, неможливе. 1968-й — рік, коли вся Західна Європа потерпала від студентських бунтів, а Сполучені Штати глибоко загрузли у В’єтнамі. Та й втручання За­ходу можливе було лише за умови недвозначного звернення по допомогу...

Як Дубчек жив «після того»

Дубчек до кінця життя повторював свої тези про «радянську параною», про те, «що соціалізм у Чехословаччині внаслідок наших реформ став би тільки потужнішим». Яке це все мало значення, якщо виникла пряма загроза виходу Чехословаччини з підпорядкування Москві! Якщо як картковий будиночок могла завалитися влада московських сателітів у всій Східній Європі — адже вже у квітні варшавські студенти вийшли на демонстрацію під гаслом «Уся Польща чекає на свого Дубчека».

Вже з лютого 1968 року на Дубчека почали чинити тиск, який дедалі посилювався. Постійні телефонні дзвінки й листи Брежнєва, візити його емісарів Косигіна, Гомулки, Кадара та Ульбріхта до Чехословаччини, березнева «нарада» керівників СРСР, НДР, Польщі, Угорщини, Болгарії та Чехо­сло­ваччини в Дрездені, травневі переговори чехословацької урядово-партійної делегації у Москві, нарешті безпрецедентні триденні липневі переговори у прикордонному містечку Черна-над-Тисою, куди Брежнєв привіз політбюро ЦК КПРС у повному складі і змусив Дубчека привезти туди всю президію ЦК КПЧ. Утім, у Черні Брежнєв уже не сподівався переконати Дубчека відступитися. Він намагався вбити клин між чехословацьким керівництвом, знайти зрадників, які б згодилися очолити маріонетковий «робітничо-селянський уряд», що виконував би функції кремлівського намісника після окупації країни. Адже принципове рішення про вторгнення політбюро ЦК КПРС ухвалило ще наприкінці червня — після того, як Дубчек почав вичищати із ШтБ (чехословацького аналога КДБ) найбільш одіозних радянських агентів.

Пізно ввечері 20 серпня відбувалося останнє засідання президії ЦК перед ХІV позачерговим з’їздом КПЧ, на якому Дубчек планував очистити ЦК від прорадянських «реакціонерів» і надати нового прискорення реформам. Близько опівночі зателефонував міністр оборони Дзур, котрий на той час уже був затриманий у своєму кабінеті, і повідомив про вторгнення військ СРСР, НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії.

І тут Дубчек, подібно до того, як за три десятиріччя перед тим президент Бенеш у Мюнхені, змушений був ухвалити найтяжче рішення в своєму житті. Через годину з’явилася постанова президії ЦК, яка хоч і визнавала вторгнення «таким, що суперечить не лише основним засадам відносин між соціалістичними країнами, а й заперечує засадничі норми міжнародного права», закликала всіх громадян республіки зберігати спокій і не чинити опору «арміям вторгнення, оскільки оборона наших кордонів є неможливою», через що «наша армія, органи безпеки і народна міліція й не отримали наказу захищати країну». Що краще: померти стоячи чи жити на колінах? Дубчек дійшов висновку, що головне — щоб не пролилася кров чехів і словаків…

А ще через годину кадебісти разом із полковником-добровольцем з чехословацької ШтБ заарештували Дубчека і всіх його однодумців з числа членів президії від імені «народного уряду товариша Індри» (секретар ЦК — реакціо­нер, якого на з’їзді мали позбавити посади). Дубчека було вивезено на гірсь­ку базу КДБ в Закарпатті, де він перебував без жодної інформації дві доби. 23 серпня його допровадили на «переговори» до Москви. Брежнєв, Косигін, Підгорний брутально вимагали від нього підписати спільне комюніке.

Як з’ясувалося, за ці дні у празько­му районі Височани в цеху заводу ЧКД під охороною робітничих дружин таємно зібрався з’їзд КПЧ, який затаврував вторгнення, звернувся до міжнародного комуністичного руху та світової спільноти з проханням про допомогу і вивів зі складу керівних органів партії всіх зрадників. Сумнівно, що радянські спецслужби не мали інформації про це зібрання. Але вони не зважилися розігнати з’їзд КПЧ. Адже весь світ і так побачив, чого варта радянська демагогія про мирне співіснування, поважання суверенітету інших країн тощо.

Міністр закордонних справ Чехо­сло­ваччини Іржі Гаєк, який під час вторгнення перебував за кордоном, звернувся до Ради Безпеки ООН з вимогою розглянути питання про агресію Радянського Союзу проти Чехословаччини. А — головне — увесь чехосло­вацький народ зустрів окупантів ненавистю і зневагою. Моральний тиск на зрадників був настільки сильний, що Брежнєву не вдалося сформувати маріонетковий уряд! І Індра, і Біляк, і Колдер, і Швестка — усі члени президії ЦК КПЧ, які брали участь у змові проти Дубчека і щиро ненавиділи Празьку весну, відмовилися очолити уряд.

Відтак росіяни запропонували Дубчеку та його соратникам, яких теж було вивезено до Москви, «компроміс» — визнати в спільному комюніке нелегітимним Височанський з’їзд, відкликати чехословацьке звернення до Ради Безпеки ООН, натомість повернути їм свободу і зберегти за ними всі посади. Першим зламався президент Свобода, потім, один за одним, решта членів керівництва. За три доби Дубчек поставив свій підпис під ганебним комюніке і 27 серпня повернувся додому. Він іще мав надію, що Чехословаччина зможе вистояти. На пленумі ЦК, що відбувся 31 серпня в Празькому граді, було виведено зі складу президії зрадників Колдера, Ріго і Швестку. Дубчек розробив програму опору — не визнаючи вторгнення та окупації, факту контрреволюції, зберігати програму дій. Проте з’ясувалося, що проводити демократичні реформи в умовах іноземної військової окупації неможливо.

Унаслідок чергових «компромісів» від влади усували найактивніших прибічників реформ. Прислужники Крем­ля поступово захоплювали нові й нові позиції. 14 листопада Москва змусила чехословацьке керівництво підписати договір про «тимчасове» (на невизначений період) розміщення радянських військ. Почалася «нормалізація». 17 квітня 1969 року Дубчека було «витиснуто» з посади першого секретаря ЦК. Щоправда, він став спікером парламенту, але й на цій посаді новий прокремлівський перший секретар партії Густав Гусак змусив його підписати 22 серпня 1969 року ганебний указ про запровадження надзвичайного стану, згідно з яким розпочалися перші арешти.

Дубчек виправдовує свою поведінку тим, що він забезпечив «організований відступ»: ще майже рік після вторгнення не було репресій, близько 100 тисяч чехів і словаків — практично всі бажаючі — змогли виїхати на Захід. Проте логіку його співпраці з окупантами зрозуміти важко.

У серпні 1969 року Дубчека звільнили з посади голови Федеральних збо­рів, вивели з президії ЦК. У грудні його було призначено послом Чехословач­чини в Туреччині, а у червні 1970 року позбавлено всіх посад і виключено з пар­тії. У Чехословаччині розпочалася велика чистка. З 1,5 млн. членів КПЧ з партії було виключено або самі вийшли з неї на знак протесту проти радянської окупації 500 тисяч осіб. Серед останніх були й батьки Дубчека, які 1969 року мали рівно по 50 років партійного стажу. Усі інтелігенти — учасники революції — були змушені займатися фізичною працею. Наприклад, лідер української громади Словаччини науковець зі світовим ім’ям професор Микола Мушинка працював спершу чабаном у колгоспі, а потім кочегаром у котельні. І то тривало 20 років і стосувалося сотень тисяч людей!

49-річний Дубчек вирішив улаштуватися на роботу за фахом — слюсарем. Проте на жоден завод його не бра­ли. Врешті його взяли в лісницт­во на околиці Братислави слюсарем з ремонту бензопил. Там він пропрацював 11 років — до самого виходу на пенсію. Дубчека повністю ізолювали від суспільства —виключили з профспілки, товариства мисливців і навіть з організації ветеранів антифашистського опору. Кожного, хто перекидався з Дубчеком чи його дружиною на вулиці хоч словом, ШтБ затримувала, заводила до відділку й записувала особисті дані. Дубчек навідріз відмовився емігрувати, хоча йому й натякали на це. Але водночас він і не брав участі в боротьбі дисидентів, як це робив мужній Вацлав Гавел, який не вилізав із в’язниць.

Лише наприкінці 80-х, напередодні і під час оксамитової революції, Дубчек прокинувся від летаргійного сну. 26 листопада 1989 року Гавел і Дубчек під час кульмінації революції удвох стояли на балконі будинку на Вацлавській площі в Празі, де зібралися сотні тисяч людей. 29 грудня відбувалися перші за багато десятиліть демократичні вибори в Чехословаччині — обирали тимчасового президента республіки. Демократична коаліція вирішила виставити єдиного кандидата. Хто ним мав стати — лівий Дубчек чи правий Гавел? Дубчек буквально молив Гавела поступитися йому, обіцяючи на наступних виборах через півроку не виставляти своєї кандидатури. Але Гавел був невблаганний, і Дубчек… зняв свою кандидатуру. Став натомість головою Федеральних зборів. Проте федерація доживала останні місяці.

Після повалення диктатури більшість чехів голосувала за правих, а словаки підтримували лівих, зокрема Словацьку соціал-демократичну партію, яку очолив Дубчек. Він був чи не єдиним помітним лідером як у Чехії, так і в Словаччині, який обстоював збереження спільної держави. Надія на це померла разом із ним — 1 вересня 1992 року на 88-му кілометрі шосе Прага—Братислава БМВ голови Федеральних зборів потрапив в автокатастрофу. Дубчек боровся за життя ще два місяці, але 7 листопада 1992 року помер. А Чехословаччина розпалася.