Академік Платон Костюк: «У мене є власна держава»

Він дуже жорсткий, цілеспрямований, активно не сприймає все, що заважає справі. Але водночас інтелігентний, м’який і неймовірно простий у спілкуванні. Перерахування всіх його колишніх і нинішніх посад і титулів, усесвітньо відомих наукових праць займає не одну сторінку машинописного тексту. Однак уже з перших хвилин спілкування словосполучення «світова величина», «класик цитування», «засновник вітчизняної школи нейрофізіології» і багато інших починають існувати немов окремо від сидячої навпроти людини.

Життя складалося дуже вдало

…Невеликий затишний кабінет, у якому є все необхідне для роботи та відчуття гармонії світу. Всюди наукові книги, журнали, біля столу — квіти, а за кріслом, на всю стіну фотографії, що зображають дорогих людей, пам’ятні події. Кімнату м’яко заповнює музика. Здається, тоді звучав Кріс де Бург.

Розповідаючи про дитинство, Платон Григорович передусім згадує величезну кількість книг і рояль, що стоїть посеред кімнати. А ще дух науки, котрий буквально витав у стінах рідного дому.

Його батько Григорій Силович Костюк — відомий психолог і педагог, засновник Інституту психології в Києві, автор сили-силенної праць із психології мислення. Мама Мотрона Федорівна — учений-хімік. Платон Григорович згадує, що в дитинстві дуже любив приходити до неї в лабораторію, розглядати складні прилади, колби, пробірки, розчини. Таке поєднання — психологія мислення та хімія — багато в чому вплинуло на вибір майбутньої професії.

Закінчення школи збіглося з кінцем цілого періоду нашої історії, названого «довоєнним».

— Випускний вечір було призначено на 24 червня 1941 року, а 22-го почалася війна. Через якийсь час я разом із батьком був евакуйований у Сталінград. Мамі зі старшим братом, на жаль, не вдалося виїхати разом із нами, і ми всю війну хвилювалися, щоб із ними нічого не сталося. Але, на щастя, все минулося благополучно. Оскільки я вже закінчив школу, постало питання про здобуття вищої освіти. У Сталінграді тоді можна було вступити або в медичний інститут, або в педагогічний. Я подумав і вступив відразу в обидва.

1942 року нам із батьком удалося переїхати до Кизил-Орди. Там саме знаходився в евакуації об’єднаний Український університет, де з усіх близьких мені факультетів був лише біологічний. Тому я склав відсутні іспити і перекваліфікувався на біолога.

Провчившись близько року, пішов в армію, де спочатку командував відділенням запасного стрілецького полку, а потім, враховуючи неповну медичну освіту, був направлений на навчання в Харківське військово-медичне училище. Після нього, вже 1945 року, став фельдшером окремого резервного батальйону медичного складу. На цій посаді й зустрів у Східній Прусії перемогу.

Після війни я завершив освіту на біологічному факультеті Київського університету. А потім вирішив не кидати на півдорозі і професію медика, і повернувся в Київський медичний інститут.

— Для вченого, як, напевно, ні для кого іншого, величезну роль відіграють учителі, котрі зустрілися на початку життєвого шляху. Ви навчалися у такого відомого вченого, як академік Воронцов...

— Те, що мені в житті довелося зустрітися з Данилом Семеновичем Воронцовим, напевно, зіграло вирішальну роль у визначенні моєї майбутньої наукової долі. Тому що Воронцов, учень відомого російського фізіолога Введенського, продовжив далі спроби проникнути в глибину живої клітини, зрозуміти фізико-хімічні механізми, що визначають її життєвий процес.

Воронцов був одним із перших, хто успішно впровадив у нас сучасні фізичні методи дослідження цих процесів. Наприклад, він побудував перший осцилоскоп, прилади, котрі посилюють слабкі електричні імпульси, що виникають у клітині під час її активності. Коли я закінчив університет, Воронцов запросив мене на роботу. Червоний корпус університету був ще зруйнований, і біофак знаходився там, де зараз 52-га школа. На факультеті було організовано маленьку лабораторію, що стала потім Інститутом фізіології. Мене дуже захопило впровадження новітніх методів реєстрації електричних явищ у розумінні функцій живої клітини.

Потім Воронцов отримав лабораторію тут, у Інституті фізіології ім.О.Богомольця. На той час це була серйозна наукова організація. Я теж працював у нього в лабораторії, а потім організував свою власну і продовжував, власне, той напрям, який заклав мій учитель.

— На вашому «рахунку» сім винайдених приладів для електрофізіологічних досліджень, причому перший, наскільки я знаю, ви створили ледь не відразу по закінченні університету.

— Коли відновили червоний будинок університету, у кількох кімнатах на першому поверсі розташувався наш інститут. Там ми разом із колегами вперше створили прилад, за допомогою якого можна безпосередньо реєструвати фізичні процеси, електричні струми, що виникають у клітині. Взагалі ж у світі така техніка вже функціонувала, але в той час у нас ще не було налагоджено такі вільні зв’язки із Заходом, а в Союзі нічого подібного не існувало. Тому наш прилад дуже швидко набув популярності, інші лабораторії й у Москві, і в Ленінграді почали використовувати цей ефективний метод.

З його допомогою я виконав досить цікаву роботу з відведення електричних реакцій від особливих типів клітин (це робилося, звісно ж, на тваринах). Доповідь про її результати опублікували зарубіжні журнали, він отримав відомість і навіть був включений у програму міжнародного конгресу в Буенос-Айресі. На моєму виступі був присутній один із найбільших світових фізіологів, які працюють у цьому напрямі, Джон Екклс, лауреат Нобелівської премії. Він підійшов до мене і запитав, як вдалося отримати такі результати, і коли я розповів, що за допомогою приладу, котрий я сам і склав, то Екклс був неймовірно здивований. Після цього він запросив мене до себе в Австралію, і мій світовий статус, якщо так можна сказати, почав швидко підвищуватися.

— Ви зробили, без перебільшення, карколомну кар’єру: вже 1957 р. захистили докторську дисертацію, 1958-го — стали завідувачем відділу, 1960-го — професором, а 1966 року очолили Інститут фізіології. Складається враження, що у вашій науковій долі все було гладко, немов вас вела по життю невидима рука. Чи були складності?

— Були, звісно. Коли Екклс запросив мене до Австралії працювати, я подав усі необхідні документи. Минає один місяць, другий, а результатів ніяких немає. Потім раптом в університеті лунає телефонний дзвінок із Австралії, що на той час було геть неймовірно. Екклс запитує, чому я не їду. Я кажу, що всі документи подав, але результатів поки немає. «Я зараз даю телеграму Хрущову», — сказав він. Не знаю, відправляв він телеграму чи ні, але через три дні мені дали дозвіл.

— «Прослушка» спрацювала?

— Напевно. Життя дійсно складалося дуже вдало, я просувався по ньому без якихось особливих проблем. І батьки, звісно, зіграли величезну роль. І сім’я у мене дуже дружна. Це мене завжди підтримувало.

Великий теніс, гірські лижі і почуття гумору

За словами учня П.Костюка, відомого нейрофізіолога академіка Олега Кришталя, у Платона Григоровича є сила-силенна екстраординарних рис. «Одна з них — надійність. Поруч із цією людиною спокійно й надійно. Коли я був ще молодим ученим, — згадує Олег Олександрович, — ми поїхали на міжнародну конференцію до США. Вже повертаючись, почули попередження: на місто насувається ураган. Я запитую: «Що будемо робити?» — «Напевно, — без тіні занепокоєння відповідає Платон Григорович, — доведеться взяти із собою парасольку». Ця деталь демонструє позитивізм його мислення. У кожному явищі — життєвому чи науковому — миттєво, і, як мені здається, підсвідомо, він вичленовує головне, що насправді виявляється головним. Дзеркало його душі не бреше ні в житті, ні в науці».

В одному зі своїх інтерв’ю академік Костюк сказав, що до гумору ставиться добре, але себе дотепною людиною не вважає. Наведений випадок саме демонструє і тонке почуття гумору, котре, можливо, сам Платон Григорович не помічає. Власне, його не може не бути. Як зауважив Олег Кришталь, «гумор — одна з форм гри розуму. Щоб бути успішним у науці, потрібно мати живу уяву. Видатні вчені, як правило, люди з гумором, бо у них живий розум».

— Платоне Григоровичу, який ви в сім’ї? Демократичний чи дотримуєтеся домостроївських поглядів?

— Ні, я досить демократичний. Сім’я у нас дуже хороша. Єдине засмучує, що не всі продовжують лінію, котра йде від мого батька. Дві доньки займалися наукою, а от онук пішов у бізнес. Щоправда, «резерв» поки є. Другий онук недавно вступив на психологічне відділення. У мене ще є внучка, якій усього чотири роки.

— Люди захоплені рідко залишають усі справи на роботі. Вам вдається увечері відпочити?

— Я приходжу додому і трохи відпочиваю, подрімаю. Ввечері ж знову продовжую працювати: писати статті, готувати доповіді. Удень на це бракує часу, тим більше що я зайнятий ще й адміністративною роботою. Як і на роботі, удома постійно звучить музика, у нас величезна колекція записів — і класики, і сучасної музики. У нас є дачний будиночок, можна туди поїхати, відпочити на природі.

— Книги входять у поняття відпочинку? Що ви любите читати?

— У нас величезна бібліотека: уся класика — і наша, і російська, і закордонна. Є й сучасна література. Я дуже багато, звісно, читаю, але більше все ж наукову літературу.

— Ви захоплювалися плаванням, гірськими лижами...

— Наш інститут на Кавказі, біля підніжжя Ельбрусу, побудував базу — щоб вивчати вплив високогір’я на функції організму. Туди постійно їздили наші експедиції. Це була на диво дружня компанія, ми там чудово проводили вечори, разом обідали, потім співали пісні. База знаходилася за кілька сотень метрів від лижних спусків, і я відразу ж захопився цим видом спорту. Це було досить складно, але я поступово опанував гірські лижі, спускався, і потім уже щороку їздив туди, а потім і в Альпи. Це дійсно доставляло мені величезне задоволення.

— Ви якось розповідали, що разом із президентом Національної академії наук Борисом Патоном грали в теніс. А кого ще могли б назвати серед своїх друзів?

— Дуже тісно ми дружили з Володимиром Веніаміновичем Фролькісом. Ми часто зустрічалися, обговорювали багато проблем, світові, філософські. Його смерть стала для мене дуже великою втратою. Зараз підтримую дружні стосунки з академіком Юрієм Кундієвим. Часто контактуємо з академіком Трахтенбергом. Взагалі, треба сказати, бракує часу на спілкування. От коли їдемо кудись — зараз збираємося в Трускавець — тоді і знаходиться час поговорити.

Зрозуміти, як народжується душа

— Ви один із небагатьох вітчизняних учених, хто не лише був академіком АН СРСР, а й здійснив справжнє наукове відкриття — 1983 року. Робота була опублікована в авторитетному закордонному журналі Nature, і, наскільки відомо, актуальна й сьогодні — за кількістю посилань на неї вас вважають «класиком цитування». Що це відкриття дало з точки зору розуміння сутності живого?

— Воно дало розуміння того фізичного механізму, з допомогою якого функціонує організм. Коли клітина живе, то сигнал від її поверхні передається всередину.

І коли ми створили методику внутрішньоклітинної перфузії, нам вдалося вперше прямо виміряти сигнали, що передаються усередину клітини. Виявляється, у цій передачі вирішальну роль відіграють іони кальцію. Тобто кальцій — одна з основ функціонування наших клітин. Потім, протягом усіх наступних років, ми докладно займалися цією внутрішньоклітинною сигналізацією. У нас вийшов цілий ряд монографій на цю тему. Вона і зараз продовжує залишатися дуже актуальною, бо характер сигналізації, її механізми дуже варіабельні у різних клітин, вони змінюються з віком. Крім того, при різних хворобах передусім порушуються механізми внутрішньоклітинної сигналізації, що призводить до патологічних процесів.

— Вивчивши ці механізми, можна зрозуміти, як виникає хвороба і навчитися її лікувати?

— Так. Багато в чому це ключ до розгадки природи життєвого процесу і його порушення.

— Попри досить глибоке вивчення процесів, які відбуваються в нервових клітинах і мозку, досі залишається таємницею виникнення свідомості.

— Свідомість це, дійсно, найзагадковіше, що є в нашому світі. Ми знаємо, що свідомість є продуктом діяльності мозку, нервових клітин. А от як ця найскладніша система нервових клітин утворює психічні процеси, внутрішні образи, думки, відчуття, як народжується те, що ми називаємо душею — це питання, дійсно, недоступне поки тому детальному аналізу. Свідомість, душу не можна зареєструвати існуючими сьогодні фізичними чи хімічними методами.

Цілий ряд дослідників вважають, що душа — це не продукт діяльності нервової системи, а щось, що потрапляє ззовні і лише взаємодіє з мозком. Я вважаю, що психічні процеси, свідомість — результат певної найскладнішої інтегративної діяльності мільярдів нервових клітин.

— Можливо, відповівши на запитання «Як народжується душа?», можна буде розкрити і ще одну таємницю — виникнення життя на Землі.

— Основа життя — генетичний код, завдяки якому відтворюються всі живі організми, а структура цього генетичного коду, основа, йде від найпростіших організмів, і ми поки нічого не можемо сказати, як вона з’явилася. Недавно був ювілей Головної астрономічної обсерваторії, і я в своєму виступі сказав, що така от проблема: життя на Землі виникло, але як, ми не можемо сказати — може, ви підкажете? Вони сказали: ми впевнені, що життя прийшло з космосу. І сам Всесвіт, за нинішніми уявленнями, народився в результаті Великого вибуху. Але чому, як виник цей вибух, що було до нього — ми сказати не можемо. Тож є ряд таких наріжних природничонаукових питань, на які людство поки не може дати відповіді.

— Сьогодні дуже багато говорять про розвиток надздібностей мозку. Деякі вчені, зокрема російський академік Наталя Бехтерєва, стверджують, що домоглися в цьому плані великих результатів. А чи можна насправді управляти нервовими імпульсами?

— Поки що це нікому не вдалося зробити. Принаймні серйозних наукових праць у цьому напрямі ще не було.

— Справжній бум переживають генна інженерія, клітинна біологія. Виділені не дуже давно стовбурні клітини відкривають воістину фантастичні можливості, аж до повної реконструкції людини (заміни ушкоджених чи постарілих органів) і неймовірного продовження людського життя.

— У шумі, здійнятому пресою та деякими фірмами, дуже багато наносного, далекого від справжньої науки. Поки що до всього того, про що ви говорите, ще дуже далеко. А ті роботи, що є, свідчать про те, що до цих питань потрібно підходити з великою обережністю.

Головне — справа

Говорячи про риси академіка Костюка, не можна не згадати про його адміністраторські здібності. Дійсно, інститут благополучно вижив під час перебудови і переходу до ринкових відносин, не втратив свого статусу, і сьогодні багатьма впливовими міжнародними організаціями визнаний «Центром наукової досконалості». Його лабораторії нічим не різняться від головних закордонних: ні за рівнем оснащеності, ні за класом. І це в умовах, коли в країні відчувається гостра нестача коштів на освіту, науку, медицину.

Ще за радянських часів Платон Григорович вимагав від співробітників працювати на світовому рівні, публікуватися в закордонних журналах. І коли відчинили кордони, працівники інституту виявилися конкурентоспроможними, їм надавали гранти на дослідження, завдяки чому вдавалося виплачувати зарплату, оснащувати лабораторії дорогим обладнанням, навчати студентів і аспірантів, робити ремонт і проводити Інтернет.

Розповідає Олег Кришталь: «Наукові результати повинні мати нескороминущу всесвітню цінність. Між радянською ж наукою і світовою була приблизно така ж різниця, як між карбованцем і конвертованими валютами. Величезна більшість учених варилося у власному соку, багато хто працював хоч і самовіддано, але у величезній більшості випадків це було отримання давно відомих результатів, або діяльність, що не призводила до отримання нових результатів. І от що зробив Платон Григорович для своєї галузі науки — нейрофізіології — він її конвертував. Тобто підняв (принаймні частину її) на світовий рівень».

За словами іншого учня Костюка, завідувача відділу інституту, членкора НАНУ Миколи Веселовського, «Платон Григорович завжди вмів створити у відділі атмосферу, у якій цікаво працювати. Людям подобається приходити вечорами, у вихідні — обговорювати наукові проблеми, обмінюватися думками, щось робити. Немає необхідності «чіплятися» за життя, догоджати начальнику, плести інтриги. Він не «тисне», не диктує, що і як робити, створює співробітникам умови для росту: якщо бачить, що хтось здатний діяти самостійно, дає йому «зелену» вулицю. Колізії, котрі час від часу трапляються в кожній організації, вирішуються тихо, мирно, без сварок і скандалів. Бо головне — це справа. І якщо з’являлися співробітники, котрі починали заважати роботі, непокоїти відділ, то вони завжди йшли геть».

— Платоне Григоровичу, тривалий час ви були в політиці. Чому не захотіли продовжити політичну кар’єру, мати можливість якимось чином впливати на ситуацію в країні? Адже є й авторитет, і досвід, і можливості.

— Наука мене захоплює більше. Наука — найбільше досягнення людства. Політика теж цікава, але вона мене не захоплює. Я із задоволенням дивлюся з боку, як вона робиться. Коли я був головою Верховної Ради, політика була строго регламентована. Існувала лінія, якої всі повинні були дотримуватися. Крім того, політика не була моїм вибором. Коли мені запропонували стати головою Верховної Ради України, великого ентузіазму у мене це не викликало, але й відмовитися теж було неможливо. Тому я просто намагався виконувати покладені на мене обов’язки.

Щоправда, наприкінці моєї діяльності на цьому посту вже трошки з’являлися нові віяння в політиці. Обговорювалося питання про державну мову, про те, що українська мова повинна бути державною — тоді це викликало неймовірно бурхливу реакцію, зіткнення біля трибун і так далі. Але мені вдалося провести те, що я вважав правильним — бо дійсно українська мова має бути державною. А політика, котра існує зараз, цікава, на мій погляд, лише для стороннього спостерігача: подивитися по телевізору, посміятися. Але особиста участь у ній мене не захоплює.

— А ніколи не хотілося створити таку ж імперію, як, приміром, у Святослава Федорова, де можна проводити свою політику?

— Ні. У мене є своя держава — це наука.

Платон Григорович Костюк народився 20 серпня 1924 року. Заслужений діяч науки й техніки України, академік НАН і АМН України, академік Російської академії наук, низки європейських академій.

Директор Інституту фізіології ім. О.Богомольця. Завідує створеним ним відділом загальної фізіології нервової системи інституту, керує навчальною базовою кафедрою молекулярної фізіології та мембранної біофізики Київського відділення Московського фізико-технічного інституту. Разом із лауреатом Нобелівської премії Ервіном Негером (Німеччина) очолює міжнародну кафедру ЮНЕСКО «Молекулярна та клітинна фізіологія», керує заснованим ним Міжнародним центром молекулярної фізіології НАНУ, член президії НАН.

Автор більш як 600 наукових статей, 11 монографій і чотирьох підручників.

Крім кількох Державних премій СРСР і України (остання — торік за цикл наукових праць), є лауреатом і багатьох іменних премій: ім. І.Павлова, ім. І.Сєченова, ім. О.Богомольця, ім. Луїджі Гальвані.

Герой Соціалістичної Праці. Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, двома орденами Леніна, орденом «За заслуги» третього ступеня і «Орденом князя Ярослава Мудрого» п’ятого ступеня.

Створив вітчизняну школу дослідників в галузі нейрофізіології, клітинної та молекулярної фізіології, біофізики, котра відома в багатьох країнах світу. Підготував більш як 100 докторів і кандидатів наук.

Академік Костюк читає лекції для студентів Київського університету ім. Тараса Шевченка, Національного технічного університету, Національного університету «Києво-Могилянська академія», Київського відділення Московського фізико-технічного інституту.