Академік галицького гумору

Насправді, як ви розумієте, такого вченого звання не існує. Але тільки-но котрась із всеукраїнських або просто академій додумається його запровадити, в академіки галицького гумору автоматично зачислять письменника зі Львова Романа Дідулу. Автоматично, бо став він нобелівським лауреатом саме за гумор. Ні-ні, тут немає жодної помилки, але про це згодом...

У дитинстві Роман Дідула (про це йдеться в його романі «В найменшому з-поміж світів») мріяв стати «академіком мандолінних наук». Шлях в науку малому перегородила корова Мінька. Підступна худобина після бренькання на мандоліні давала менше молока, що викликало протести Ромкової матері, і на цьому скінчилася музична кар’єра «мандолінного академіка». Але, як кажуть галичани: «Нема так зле, щоб на добре не вийшло». Маємо натомість «академіка галицького гумору».

Гумор галичан (і нині сущих, і тих, які жили до нас) він збирає, досліджує і, як майстер слова, дає йому нове дихання. Бо й сам сатирик, гуморист. У його ж «серйозній» прозі усмішки проблискують навіть в невеселих історіях. Серед своїх людей Роман Дідула — душа компанії. Якщо ви вирушили в гори й у вашому товаристві Дідула, та ще й у доброму гуморі, — вважайте, вам пощастило. Хоча він ніколи не ставив собі за мету веселити «народ», каже: «Найгірший і найважчий сміх — на замовлення. На все свій стан, настрій. Душа — не дрючок: як хочеш, не повернеш. Але хто щиро засміявся, в того дух ожив».

Хочете зрозуміти і прийняти душею галичан — почніть з творів Романа Дідули, його романів «В найменшому з-поміж світів», «День над вечірнім берегом», «Час і пора». Погортайте збірки «Старих галицьких анекдотів» — він як фольклорист провів експедицію у 20—30-х роках минулого століття, зібравши з газет і журналів тих часів найкращі анекдоти, багато записав від людей старшого покоління, насамперед — від мами й тата. В його упорядкуванні та редакції вийшла велика книжка просто «Галицьких анекдотів».

Твори письменника надруковано в перекладах білоруською, болгарською, російською, угорською, чеською мовами. Як сатирик він лауреат премії НСП України ім.О.Вишні (2002), як «серйозний» літератор — обласної премії ім. Б.Лепкого (2001). Минулого літа теж випала неабияка удача — за сатиричний роман «Крутий час» письменника нагородили... Нобелівською премією.

Одеса є. Потрібен Нобель

До того, що Роман Дідула став нобелівським лауреатом, хімік-експериментатор Альфред Нобель та премія його імені не мають жодного стосунку. Ну майже жодного. Майже, бо тут таки трохи «нахімічено, накручено, наворочено». Справді, якщо досі жоден українець не отримав Нобелівської премії в галузі літератури («Що, Нобелівський комітет не помітив Довженка, Тичину, Вінграновського? Не помічає Ліну Костенко?» — каже Дідула), то чому б не посміятися з цієї всесвітньої премії?

До того ж є де посміятися. На березі українського озера Нобель, у селі Нобель. Це село й озеро прикрашають нашу землю в Зарічненському районі на Рівненщині, під Білоруссю. Вони поки що у світі не знані, але мають такі знамениті назви, що гріх було б не побавитися ними. Світлі голови придумали проводити тут щорічно Всеукраїнський фестиваль гумору і сатири, де й присуджують двом літераторам-переможцям Нобелівські премії: одному з Рівненщини, другому — з інших країв.

— Ця премія — 500 гривень по гривні! Мішок м’ятих гривень вручають. А до мішка — медаль, — каже Роман Дідула. — Правда, цього разу премію замінили подарунками. Так сталося, що мені її присуджували двічі, тож я став єдиним у світі двічі лауреатом Нобелівської премії. Торік під осінь побув у Нобелі п’ять днів — п’ять пречудових днів! Мандрував усією Україною, пішки й на байдарках, автобусами, поїздами, і можу вас запевнити, що за красою цей край — просто унікальний, але необжитий туристами, відпочивальниками. Там досі нема асфальтових доріг. У давнину Нобель був фортецею, надійно захищеною від нападів татаро-монголів, бо розбудований на півострові, що ділить озеро навпіл. Ідете центральною вулицею села і обабіч бачите озеро. Вода чистенька! Рай, а не край. І дуже добродушні люди.

— Чи мають почуття гумору?

— Уміють сміятися з біди, і біда никне, як трава коло вогню. Тут усі говорять про Бакая (Ігор Бакай, екс-керівник «Нафтогазу України». — Т.В.). Сюди він приїздив на полювання. Припер бензовоз пального, обклався озброєною до зубів охороною, ті оточили величезну територію. Усе було як на війні. А тепер місцевий люд розділився. Одні сподіваються, що мільйонер ощасливить край, інші злякалися: ану ж усе прибере до рук, озеро приватизує? Кажуть: «Довкола буде все панське, а нам не дадуть навіть вудочки закинути».

У Нобелі можна і треба створити Міжнародний центр гумору, не гірший, ніж болгарське Габрово! Українці мають багатющу сміхову культуру: у нас що село, що містечко, що місто — то свої дотепники, веселуни. Свого часу в мене була ідея знайти цих людей, записати хоч би одну-дві фрази кожного й видати «Веселу книгу України». Звісно, така праця — не для однієї людини, а для багатьох літераторів, журналістів, учителів. І ось закликаю знову: візьмімося, братове, і зберімо веселі скарби. Хто підхопить ідею, прошу — висилайте мені чи самі візьміться. Подаю свою електронну адресу: rdidula@litech.lviv.ua

Брати-болгари не володіють багатою сміховою культурою, бо як народ молодші за нас. А подивіться, що зробили з Габрово, — це ж візитівка Болгарії. Габровський центр закроєний з міжнародним розмахом, так і треба, бо це єдиний шлях до справжнього успіху.

— А наша Одеса?

— Одеський гумор — зіткнення двох менталітетів, двох культур, способів мислення: Івана і Абрама. Ось звідки вибух сміху! Гумор — це ж як не парадокс, то весела гра розуму. Послухайте один галицький «кавалок», який може це проілюструвати: «Зустрічаються двоє знайомих. Один випрошує: «Позич десятку». — «Вибачай, не маю при собі». — «А вдома?» — «Дякую, всі здорові!».

— В чому ж особливість галицького гумору?

— Він всілякий. Є багато мудрого, дядьківського. Ох і дотепні ці галичани! Розкажу мій улюблений анекдот. «Ідуть два дядьки з філософської лекції. Лектор був зі Львова, говорив про нескінченність матерії — що нічого не пропадає, а перетворюється з одного виду в інший. Ось один і каже: «Дивіться-но, куме Максиме, як ви вмрете, на вашім гробу виросте трава, а я пожену корову пасти, корова ту траву спасе. І, перепрошую, корова є корова, на дорозі наляпає. А я зиркну і скажу: «Куме Максиме, ви так ся тяжко змінили, що я вас ледве впізнав». — Е-е-е, — каже другий, — куме Іване, може бути, що ви перший вмрете, і на вашім гробу виросте трава, а я пожену корову пасти, корова ту траву спасе і, вибачте, корова є корова, на дорозі наляпає. А я ся подивлю і скажу: «Куме Іване, ви ся нітрохи не змінили — які були, такі є».

«Найважливіша для мене школа — школа Вінграновського»

Ім’я М. Вінграновського у нашій розмові виникло не випадково. Майстер «стилю, мов спирт, що аж дух забиває», як пише Дідула, був його вчителем і побратимом, він високо оцінив роман «В найменшому з-поміж світів», поставивши його поряд із творами Ів. Буніна, О. Довженка, Гр. Тютюнника.

— Його похвали я найбільше чекав, — зізнається Р.Дідула. — Ледве чи хтось ще так відчував слово, як Вінграновський. Мені хотілося дорости до його сприйняття мови. Школа Вінграновського була найважливішою в моєму житті. Я написав розлогі спогади про свого вчителя і кіноповість, назвав її «Геній Вінграновського». Розумію, це виклик, а що вдієш. Є кому сказати, що Вінграновський — геній. Але українська традиція відома. Свого важко назвати генієм, із різних причин. Перша: назвеш когось генієм, то…

— … не генії образяться? Як ви познайомилися з Миколою Вінграновським?

— Я зачитувався його поезією від перших публікацій. Був на його виступі у Львівському університеті ім. І.Франка у 1963 році. Ректор академік Євген Лазаренко, визначний вчений, національно свідома людина, дозволяв собі багато такого, на що не наважувалися інші. Він підтримав Д.Павличка, коли той взявся організувати літературний вечір з участю І.Дзюби, І. Драча, М.Вінграновського. Пам’ятаю піднесений, рішучий настрій, що охопив нас, студентів: якби давали на виході зброю, ми пішли б воювати за Україну! Не забув фрази, якою Іван Дзюба завершив свій виступ: «Хай живе Україна…» — зробив паузу, — «…і комунізм»… Такий «комунізм» ми зустріли гучними оплесками, він у цій фразі зник за горизонтом.

Ближче з Миколою ми познайомилися через дванадцять років. У Львові на цілих сім літ став його сусідом, наші будинки розділяло метрів триста. Були місяці, коли ми зустрічалися по двічі на день, багато мандрували...

— У вас ще є повість про дітей «Малі серед великих, великі серед малих». Так, як ви написали про малечу, ні в кого не читала. Ви написали цю річ завдяки Олесю Гончару?

— Звів нас випадок. Проходив перший установчий з’їзд «Зеленого світу». Ми з О. Гончаром сиділи в президії поряд, і весь час розмовляли. Гончар запросив мене до себе на дачу.

Тоді Гончару я розповів про свого п’ятилітнього друга — маленького Миро, гуцулика з Дземброні. Про його хист до ґаздівства, про наші мандри горами-лісами, як він «на ходу» складає коломийки. Гончар захопився й порадив: «От якби ви все відклали і написали про Мирося… Тут вся річ у тому, що дитина відгукнулася на ваші почуття, ви увійшли з нею в таке гармонійне єднання душ, що це справді вражає…» Олесь Гончар надихнув мене писати про дітей.

«Ще маю багато роботи…»

— І ті ваші твори просто випромінюють щастя. Звідки усмішка навіть там, де розігруються драми?

— Чому щокроку ми чуємо про клопоти, які приносить дитина? А скільки щастя — мовчимо. Та ті замороки мізерні перед всеосяжністю радісних хвилин. Ми ж постійно скаржимося, чи не в усіх випадках. Так, у нас сумна, трагічна історія, але ж прийшла воля, і треба мінятися. Галичани кажуть: «Не нудь світом!» Не світ нудний, а ти нудний. Ви чуєте: слова «ниття» і «гниття» — співзвучні, але вони й за суттю близькі. Якби мені треба було робити вибір між вбивцею і занудою — вибрав би вбивцю, бо той хоч відразу вбиває…

— Як ви рятуєтеся від депресії?

— Фізичною працею, зміною праці. Іншого не дано, і, може, й не треба. Фактично немає домашньої роботи, якій би я не дав ради. Диво, але це тільки радянська влада з її безпорадними ЖЕКами могла нас усього навчити. Я і електрик, і сантехнік. Мурую, штукатурю, плитку ставлю, меблі ремонтую. Лізу до радіоприймача, до телевізора — зі старих відчіпляю деталі і переставляю в нові. І вже за комп’ютер беруся.

— Ви напрочуд щирий у своїх творах, часом аж до болю. Не боїтеся сказати вголос, про що інший промовчав би…

— Життя мене переконало: щирий завжди має рацію, і помилки йому легко прощаються. Мета, бачите, егоїстична… А як без жартів: що це за література, коли вона втратила щирість?

— Що б ви побажали собі? Чого чекаєте?

— Міняю дві зими на одне літо. А конкретно? Чекаю виходу нової книжки «Моління за рідну землю», понад півтисячі сторінок. У цю книжку я вклав найбільше, що в мені є...