Агенти в білих халатах

Що ж, якщо німці хочуть мати винищувальну війну, вони її отримають. Відтепер наше завдання… полягатиме в тому, щоб винищити всіх німців до єдиного, хто пробрався на територію нашої Батьківщини як її окупанти.

Йосип Сталін, з доповіді
на засіданні Московської ради депутатів, 6 листопада 1941 р.

Увесь світ здригається від страху перед епідеміями небачених захворювань, а в Америці в останні роки обивателі бояться розкрити конверт, який надійшов поштою з незнайомої адреси. Що це? Біотероризм? Війни нового покоління? Погодимося з відомим прислів’ям лише почасти: не все, але майже все нове — це добре забуте старе. Причому найчастіше не з такого вже віддаленого минулого. Мова в статті піде про трагічні події, які відбулися в Україні в 40-ві роки минулого століття.

Але спочатку кілька слів про особу головного героя цієї історії...

Федір Михайлов народився
30 червня 1899 року в с. Перелуч (нині Новгородської області) у простій селянській сім’ї. Служив на Балтійському флоті, брав активну участь у революцій­них подіях, був членом Кронштадтської ради матроських і солдатських депутатів, брав участь у боях проти військ Юденича. Після поранення був демобілізований, але ще кілька місяців залишався на посаді начальника зв’язку при штабі оборони Петроградського району. 1919 року відправлений на партійну роботу в глибинку, звідки він, не отримавши згоди більшовицького начальства, самовільно поїхав у Петроград вступати до медичного інституту, за що був виключений із лав РКП(б). У ті роки така зухвалість іще не дуже заважала кар’єрі. Закін­чивши Ленінградський медінститут, Михайлов працював лікарем у лікарнях, переважно на керівних посадах. 1940 року був переведений у Кам’янець-По­дільську (нині Хмельницьку) область УРСР, де став головлікарем Славутсь­кого пологового будинку.

1941 року Михайлова призвали на перепідготовку в РСЧА, де його й застала війна. Вже бувши військлікарем, потрапив у складі однієї з частин у «київський казан», вибравшись звідки, у жовтні 1941 року повернувся до Славути, де німці дозволили йому працювати в лікарні. Як досвідченого керівника Михайлова невдовзі призначили головлікарем місцевої лікарні. З цього моменту він став розгортати підпільну діяльність, тим більше що умови сприяли успіху — поруч зі Славутою був табір для радянських військовополонених, який окупанти називали «Грослазарет 301».

Скориставшись тим, що в лікарні бракувало лікарського персоналу, екс-червонофлотець домігся дозволу відібрати в таборі для військовополонених лояльних лікарів. Михайлов вирізнявся не властивою радянським цивільним людям військово-політичною ініціативністю і неабияким професіоналізмом. Уже до кінця 1941 року він створив осередки підпілля у своїй лікарні, самій Славуті, а також у кількох інших містечках, у тому числі в Шепетівці, Ізяславлі й Острозі. У грудні того ж року під час наради в будинку одного з підпільників було ухвалено рішення про створення міжрайонного славутського підпільного комітету, що його й очолив Михайлов.

Метою підпільників було створення бойової групи, яка напала б на «грослазарет», перебила охорону і, піднявши повстання, повела б військовополонених в навколишні ліси, створивши там партизанський загін. План почав здійснюватися, не в останню чергу завдяки тому, що ветеранові Громадянської війни вистачало витонченої хитрості і залізної витримки. Зведення німецької служби безпеки (СД) №3 від 15 травня 1942 року повідомляло про провал його підопічних: «10.4.42 у Славуті... заарештовано вісьмох учасників партизанської групи, котра перебувала в стадії створення. Вони домовилися напасти і прикінчити наряди охорони табору військовополонених, розташованого у Славуті, і звільнити утримуваних військовополонених. Разом з ними в подальшому мали бути створені партизанські групи». Підпілля було настільки глибоко законспірованим, що й після цього провалу продовжувало успішно функціонувати, а Михайлов залишався на своєму посту.

Втім, один з учасників мережі через чотири місяці розповів німцям усе, що знав. Зведення СД №19 від 4 верес­ня 1942 року підвело риску під біографією керівника підпільної групи: «У Славуті... вдалося ліквідувати банду змовників-інтелектуалів, яку очолював головлікар тамтешньої лікарні Михайлов. У цілому заарештовано 15 осіб. Військовополоненим, котрих Михайлов використовував, він допоміг утекти і створив з них озброєну банду. Непідкупних командирів поліцаїв він мав намір прибрати з дороги з допомогою убивств. В одному випадку він сам спробував отрутою усунути командира поліцаїв».

Заарештованих, у тому числі головлікаря, повісили. На тямущість і самовладання Михайлова вказує та обставина, що більша частина його мережі залишилася нерозкритою й активно діяла як мінімум до кінця 1943 року. Мало того, судячи з німецьких документів, сам керівник підпілля примудрився приховати від слідчих те, якими методами його підлеглі боролися з окупантами.

У підсумковому оперативному звіті Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Михайлова коротко описується винахідливість лікарів: «У січні 1942 року підпільний комітет поставив зав­дання виведення в повному складі Славутсь­кого табору військовополонених... У таборі було організовано радіослухання, колективну читку радянського агітаційного матеріалу, свіжих газет, винищення німецької охорони з допомогою культивування серед німців висипного тифу. Ампули з тифозними вошами, призначені для німців, регулярно надходили зі Славути в табір».

У Славуті своєрідною лабораторною базою для зазначених операцій могли слугувати відразу кілька об’єк­тів. Наприклад, інфекційне відділення міської лікарні очолював підпільник Костянтин Захаров, колишній військлікар РСЧА, котрий пройшов через розташований поблизу Шепе­тівсь­кий табір військовополонених. Можливо, свою роль відіграла й місце­ва епідемстанція, де інструктором працював завербований групою Михайлова лейтенант Анатолій Троїцький («Гоголь»), також колишній військовополонений. Не можна виключити, що й спеціалісти венерологічного відділення славутської лікарні взяли участь у загальній справі. Це відділення очолював Борис Хармац, якого михайловці визволили з гетто, мотивуючи перед німцями необхідність його присутності в лікарні небезпекою поширення епідемій. Цей венеролог був розстріляний окупантами разом із сім’єю навесні 1942 року — чи то внаслідок описаного вище квітневого провалу, чи то в рамках політики Голокосту. Все це ще, на жаль, не до кінця з’ясовані подробиці.

А тим часом звернімося до відкритих матеріалів Хмельницького обласного архіву, котрі проливають світло на деякі деталі цієї історії.

«Права рука» Михайлова, майбутній партизанський командир і Герой Радянського Союзу Антон Одуха після війни згадував про спектр завдань, поставлених його колишнім начальником у грудні 1941 року: «…По-перше, зараження тифозними вошами й отруєння німецьких льотчиків та офіцерів і зрадників Батьків­щини… Тифозних вошей зби­рали в пробірки в таборах військовополонених (імовірно, із Шепе­тів­ського табору. — Авт.) і через медичний персонал та інших передавали за призначенням. Я теж отримав чотири пробірки вошей, ціаністого калію, сулеми в пігулках, морфій та інші отруйні речовини. (...) Славутською групою було отруєно кількох зрадників Бать­ківщини... заражено тифом 16 німецьких льотчиків».

Іустині Бонацькій, котра під час окупації працювала сестрою-хазяйкою Славутської лікарні, за її словами, у січні 1942 року Михайлов доручив стати безпосереднім виконавцем: «Тоді Федір Михайлович бере... коробочку з вошами і дає мені її, кажучи: «У цій коробочці тифозні воші... Піди й порозкидай воші по німецьких ліжках». Бонацька свідчила, що виконала завдання, провернувши операцію в будинку, де жили й працювали в майстернях німецькі солдати. Будинок знаходився поруч із лікарнею, і Михайлов пояснив: «Німців звідси потрібно вижити, щоб вони нам не заважали». За кілька днів головлікар подякував медсестрі: «Молодець, німці від нас учора увечері поїхали, доктор Козійчук виявив у них випадок захворювання на тиф».

Крім того, є непрямі вказівки на те, що група Михайлова проводила масове зараження власне радянських полонених славутського «грослазарету». Вочевидь, робилося це для того, щоб викликати епідемію. Схоже, що цим досягалося відразу кількох цілей. З одного боку, в очах німецького начальства підвищувалася значимість лікарів групи Михайлова як можливих борців із напастю, що загрожувала околишньому населенню і навіть самим окупантам. З іншого — у підпільників з’являлася можливість серед хворих виявити й вилікувати корисних і лояльних до них людей, насамперед тих-таки лікарів, і або перевести їх на безконвойний режим, або під виглядом мертвих переправити до лісу.

В опублікованому в Москві 1969 року М.Кузьміним збірнику «Медики — герої Радянського Союзу» ця версія підкріплюється таким недвозначним уривком: «Ф.М.Михайлов підтримував зв’язок із «грослазаретом», у результаті чого серед військовополонених стали часто виникати заразні захворювання. Інфекційних хворих із табору направляли в стаціонар до Ф.М.Михайлова, де більшість із них «помирали», тобто йшли в партизанський загін».

Мабуть, німці запідозрили недобре. Один із обвинувальних актів радянської сторони в Нюрнберзі називався «Винищення гітлерівцями радянських військовополонених у «грослазареті Славута» Кам’янець-Подільської області». Серед іншого, в ньому значилося: «…У «грослазареті» періодично відзначалися спалахи захворювань невідомого характеру, які називалися німецькими лікарями «парахолерою». Захворювання на «парахолеру» було виплодом варварських експериментів німецьких (??? — Авт.) лікарів. Як виникали, так і закінчувалися ці епідемії раптово. «Парахолера» у 60—80 відсотках випадків закінчувалася смертю. Трупи деяких померлих від цих захворювань розтинали німецькі лікарі, причому російських лікарів-військовополонених до розтину не допускали».

В остаточному підсумку операції Михайлова були належним чином оцінені Системою. У 1965 році йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, ім’ям керівника підпілля в Славуті назвали вулицю, парк, швейну фабрику і Центральну районну лікарню, поруч із якою колишньому головлікареві встановили пам’ятник.

Імовірно, Михайлов діяв не з власного почину, а за завданням спецслужб, причому швидше за все не луб’янського відомства, а розвідуправлін­ня штабу Південно-Західного фронту. Виглядає так, що завербований він був саме на початку або в середині 1941 року, коли перебував у РСЧА спершу на перепідготовці, а потім служив військлікарем.

Виданий 1971 року в Москві радянський панегірик «Подвиг доктора Михайлова» написали не чекістські, а штатні військові «письменники»: Альберт Доманк і Максим Сбойчаков. Відповідно до цього нарису, 1941 року з окупованого Житомира до Славути Михайлова із завданням створити підпільну мережу направив якийсь таємничий «товариш Костянтин». Згодом, наприкінці 1941-го — початку 1942 року, представники групи Михайлова регулярно зустрічалися з житомирсь­кими підпільниками, які мали зв’язок із підпільниками Києва. Останні у свою чергу підтримували контакти «з Москвою». А навесні 1942 року згаданий вище А.Одуха їздив до Києва для переговорів уже безпосередньо з київськими підпільниками.

Інформація про діяльність розвід­органів РСЧА, за радянською традицією, має значно більший ступінь секретності, ніж відомості про «лицарів щита і меча».

Однак не виключено, що до справи лікарів Славути доклали свої «чисті руки» й «люди з холодними головами» та «гарячими серцями». До такого припущення підводять три факти з книжки «Подвиг доктора Михайлова».

У рамках підпілля славутському головлікареві негласно підпорядковувався перекладач коменданта «грослазарету Славута» Олександр Софієв. Під цим псевдонімом ховався одесит Абрам Ліхтенштейн, котрий зустрів війну у званні лейтенанта на посаді помічника командира роти 57-го полку військ НКВС. У червні 1942-го «Софієв» утік з табору в партизанський загін Одухи, а пізніше став комісаром загону ім. Чапаєва.

Із групою Михайлова був пов’язаний шепетівський стрілочник Георгій Гаврилович Давітая. Насправді його звали Лаврентій Григорович Кухалейшвілі. Він був скинутий із групою бойовиків на окуповану територію Ка­м’янець-Подільської області, але, по-т­рапивши в полон, був відправлений у шепетівський табір. Звідки втік, випра­вив нові документи і, легалізувавшись, відразу включився в роботу підпілля. Основною структурою, котра займалася в Україні в 1941 році організацією зафронтової боротьби, був саме НКВС УРСР.

Окрім того, А.Одуха у 1932— 1934 рр. служив у 102-му полку військ НКВС, де закінчив полкову школу. Тобто на роль спецслужб у цій історії вказує не лише стиль «витівок» описаної групи.

…Подальший пошук привів в архіви ЦАМО РФ, ГРУ і ФСБ, де переважна більшість документів про події середини минулого століття «засекречена на період розсекречування». Так чи інакше, якщо зараження михайловцями на висипний тиф власне радянських військовополонених поки що є гіпотезою, то інфікування ними німців — безсумнівний історичний факт.

Здавалося б, подія не вельми й значна, яка відбулася десь у глушині й зачепила порівняно невелику кількість людей. Однак не буде перебільшенням сказати, що казус Михайлова має всесвітньо-історичне значення.

По-перше, після Хіросіми і Нагаса­кі це другий чи третій, а за часом навіть перший відомий науці випадок не експериментального, а оперативного застосування зброї масового ураження у Другій світовій війні. Заперечення з приводу незначного масштабу не приймаються, оскільки тиф у будь-якому випадку є бактеріологічною зброєю, тобто одним із видів ЗМУ. Тим більше якщо враховувати здатність і навіть схильність інфекції до саморозповсюдження.

По-друге, справа лікарів Славути — єдиний на даний момент відомий факт оперативного використання бактеріологічної зброї в Другій світовій війні.

По-третє, це один із небагатьох задокументованих випадків використання бактеріологічної зброї у світовій історії. Не випадково за всіх часів у ході навіть найжорстокіших війн їхні учасники вкрай рідко боролися з ворогом саме в такий спосіб, оскільки боялися бити «палицею на два кінці».

Ну й, звісно, казус Михайлова — невеличкий, але важливий штрих загальної картини воюючого сталінізму.