Адмірал, який повірив в Україну

Військовий лікар Ярослав Окуневський, адмірал флоту Австро-Угорської імперії, другу половину свого життя міг спокійно прожити в комфорті — у Відні. Бути шанованим громадянином, люблячим татом. Проте останні десять років життя разом зі своїм братом провів у карпатському містечку Городенка. Доживав свій вік у важкій скруті…

Я.Окуневський зробив феноменальну, як для українця, військову кар’єру, ставши адміралом військово-морського флоту імперії Габсбургів. За час тридцятирічної служби брав участь у навколосвітніх походах на вітрильниках і парових кораблях «Аврора», «Мінерва», «Радецький», «Кайзер Франц Йосиф І». Побував у країнах Африки, Китаї, на Цейлоні, в Греції, Туреччині... Я.Окуневський досконало опанував медичні й військові науки, географію, навігацію, історію, вільно володів німецькою, англійською, французькою та італійською мовами. Підготував перший статут медичної служби військово-морського флоту, який було покладено в основу статутів багатьох держав. 1 листопада 1914 року отримав звання генерал-майора морської медичної служби.

Проте в радянські часи (що й не дивно) про українського лікаря-адмірала в Україні практично нічого не було відомо.

Багато зусиль для дослідження життя та діяльності Я.Окуневського доклали Я.Ганіткевич, В.Галяс, В.Гуменюк, О.Кіцера. А нещодавно підключився й онук адмірала — громадянин Австрії Егон Бальцар. На початку жовтня цього року він приїжджав в Україну на святкування 150-річчя з дня народження діда. Велику частину родинного архіву знищила війна, проте листи Ярослава Окуневського до родини вціліли — в коробці з-під взуття.

Професор Львівського медичного університету iм. Д.Галицького Ярослав Ганіткевич упевнений, що Ярослав Окуневський народився 5 березня 1860 року в містечку Радівці поблизу Сучави (тепер територія Румунії), куди його батька було відряджено на парафію. Невдовзі сім’я Окуневських перебралася до села Яворова.

До кінця не з’ясовано обставини смерті 70-річного адмірала. Деякі газети повідомляли про самогубство. Зокрема бібліограф, літературознавець Володимир Дорошенко писав: «Д-р Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елегантно, зі смаком одягнений, він був зразком джентльмена. Втративши з упадком Австрії емеритуру, дуже бідував на старості літ і, не маючи сил знести злидні, не можучи присилувати себе попросити допомоги у громади, наложив на себе руки».

Причини для цього були: розчарування, втрата ідеалів, бідність. І все ж не хочеться вірити, що ця сильна людина могла так вчинити. В одному з листів до родини він писав про операцію на лівому плечі і скаржився на серце. Після операції йому полегшало. Під час вечері рідні міркували, що пан Ярослав зможе продовжити лікарську практику, а на ранок його не стало. Небіжчика відспівував священик. Але ж у разі самогубства це було б заборонено церковними правилами. Відомо, що його недолюблювали — через участь у визвольній боротьбі на теренах Галичини — поляки. Отже, преса відродженої Речі Посполитої могла навмисне пустити такий поголос.

Мало висвітлена й лікарська діяльність Я.Окуневського. У Городенці він вів громадську роботу. Виступав з лекціями, статтями. Але де вони?

Кажуть, Я.Окуневський був дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Але у списках НТШ його прізвища немає. Можливо, був рядовим членом товариства, що ніяк не принижує його ролі. Відсутні дані і про членство Я.Окуневського в Українському лікарському товаристві. Під час евакуації у воєнні роки були втрачені нагороди, щоденники.

Як сталося, що в часи, коли українці практично не мали доступу до вищої освіти, Ярослав Окуневський зміг зробити таку кар’єру? З-поміж своїх однолітків із самого дитинства він вирізнявся неабиякими здібностями і бажанням учитися. Причому завжди вважав себе українцем. Навіть у Коломийській гімназії, де більшість учнів були поляки, які кепкували з нього, не цурався свого роду.

Наприкінці XIX століття найпотужніші європейські країни розподіляли сфери впливу у світі. Австро-Угорщина також намагалася (але, як виявилося, безуспішно) отримати свій шматок «колоніального» пирога. Уряд виділяв на проведення морських експедицій чималі кошти.

Умови, в яких доводилося плавати австро-угорським морякам, були дуже важкі. На кораблях більшу їхню частину займали машинне та котельне відділення, різне обладнання, зброя, вугілля, вода, мастильні матеріали тощо. Для команди залишалося зовсім небагато місця. А якщо ще додати незвичні погодні умови (спеку, високу вологість, пронизливі вітри тощо), то медикам було вкрай складно. Медикаментів на той час було небагато, тому насамперед ішлося про запобігання хворобам — дотримання вимог санітарії, здорових умов праці та відпочинку.

Вихований у сім’ї інтерес до всього нового не давав лікареві спокою навіть під час дозвілля в портах. Щойно випадала зручна нагода, Окуневський, отримавши дозвіл у коменданта-командира, подорожував країною перебування, знайомився з її культурою, побутом, звичаями, ретельно їх описував.

На цей час він уже опанував письменницьке ремесло. Подорожні нотатки Ярослава Окуневського — яскрава картина Європи, Азії та Північно-Східної Африки кінця ХІХ століття. Як зазначено в анотації до книжки «Листи з чужини», автор демонструє спостережливість, уміння помічати деталі, дотепно, яскраво і з гумором описувати життєві ситуації.

Окуневський був відомою особою. Він став першим українцем — кавалером Лицарського хреста Франца-Йосифа, ордена Лицаря іспанської королеви, французького ордена Почесного легіону, китайського імператорського ордена Дракона, найвищого титулу Мандарина та ще багатьох високих нагород. Здавалося б, чого ще бажати.

Але настав 1918 рік. Це був останній акорд Першої світової. Під тиском величезних військових і матеріальних втрат Австро-Угорська імперія розвалювалась, а країни, які входили до її складу, намагалися здобути незалежність.

Серед них була і Україна. У листопаді 1918 року на теренах Галичини була утворена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), очолювана Євгеном Петрушевичем. Сотні тисяч людей повірили у створення єдиної і незалежної України. Серед них був і Ярослав Окуневський. Він жертвує значні кошти для допомоги ЗУНР, на потреби Української галицької армії. На жаль, частину коштів розкрадали, що дуже дратувало адмірала. Завдяки особистим знайомствам у високих австрійських колах він домігся відправки кількох ешелонів з медикаментами та продовольством. Цікавий факт: Я.Окуневський узяв участь у створенні гуцульського полку морської піхоти, який формувався у Коломиї.

Як зазначає Я.Ганіткевич, поразка ЗУНР стала важким моральним ударом для вже літнього адмірала, який не міг знести зради національних ідеалів з боку людей, яким він, попри власні скруту, допомагав. Ситуацію погіршувало те, що польська влада відмовила йому в заслуженій пенсії. Він почав працювати в лікарні, яку допомагав будувати в 1909 році, і, попри все, не полишав громадської діяльності. В 1921 році був делегатом II конгресу Міжнародної допомоги дітям у Женеві.

1924 року Я.Окуневський надіслав до газети «Діло» статтю, в якій писав про актуальні й сьогодні проблеми: «Задній розум усе ліпший, як передній, а в українців найпаче. Критикувати усе легше, як самому робити. Критиканство — то наша українська сила... Найбільший жаль, що ціла Соборна Україна зі сорока мільйонів не видала зі свого нутра Наполеона або хоть Наполеончика… Француз Thiers не тільки історію писав, але й історію Франції робити умів. Грушевський історію України пише, а робити її не потрафив… Наполеон І був малий ростом, а великий розумом. Між членами високої Директорії були люди дуже високого росту... та й тільки! Петрушевич був би пречудним Президентом у впорядкованій республіці, може, не гірший, як Масарик… Джентльмен Петрушевич сів до столу в карти грати, а партнери його виявилися шулерами. Обіграли його фальшивими картами».

Влучні й повчальні зауваження — робить висновок професор Ярослав Ганіткевич.

Ще одне припущення — Я.Окуневський не був близьким зі своєю дружиною, австріячкою за походженням. Відомо, що в молоді роки він щиро захоплювався легендарною українською актрисою Соломією Крушельницькою, на думку італійського композитора Джакомо Пуччіні «найпрекраснішою та найчарівнішою Батерфляй». Проте... в 38 років одружується із 25-річною Отилією Зайзер, дочкою власника млина з громади Пістінг, що в Нижній Австрії.

Водночас дані, наведені його онуком Егоном Бальцаром, свідчать, що Ярослав Окуневський у листах до дружини і дочок писав, що сумує за ними. Є дані, що дочка Ольга знала українську мову. Окуневський допомагав сім’ї матеріально, збирав кошти, щоб відвідати їх. Загалом за цей час він написав 120 листів.

Коли українські визвольні змагання зазнали поразки, Окуневський оселився у брата в Городенці. На відміну від будинку, де проживали Ярослав і Теофіл Окуневські, споруда місцевої лікарні чудово збереглася. Нині тут лікують хворих на туберкульоз. Коли під час нещодавнього приїзду Егона Бальцара до Городенки йому показали приміщення, де працював дід, він дуже розчулився.

Останні роки Ярослав Окуневського переслідувала бідність. Попросити допомоги в друзів не дозволяла гордість...