30 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 160 РОКІВВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М.П.ДРАГОМАНОВА —ІДЕОЛОГА НОВОЇ УКРАЇНИ. «ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ»

Михайла Петровича Драгоманова, видатного українського мислителя, філософа, історика, політолога, фольклориста, літературознавця, публіциста, громадського діяча, ставлять на друге, після Т.Г.Шевченка, місце в мартирологу найяскравіших представників українського національно-культурного та демократичного руху. І хто став би заперечувати? Хіба що сам Михайло Петрович — із притаманною йому іронією і непоступливою вдачею об’єктивіста. Він з осторогою ставився до культів особистості, кажучи: «...може, нікому так не шкодять молебні, як нам, півварварам на сході Європи».

Не може не вражати надзвичайна цілісність особистості М.Драгоманова, грунтовність і переконливість його думки, його, сказати б, наукова статечність. Максималіст у судженнях, він як людина від природи високоінтелігентна, не полюбляв полемічних перехльостів, істеричного надриву, характерного для багатьох його опонентів. Він знав, безумовно, і вагання, і муки сумління, але завжди й в усьому обстоював свій ідеал: громаду, як спілку вільних людей, і націю, яка мусить бути господарем у власному домі.

Громада як суспільне утворення, на думку Драгоманова, пройшла в Україні свій історичний шлях, виробила власну ідеологію: «жити по своїй волі на своїй землі» у рівності і спільному володінні всім, що потрібно людям. Сама ж Україна має стати «товариством товариств, спілкою громад». Праобраз такої громади вбачав у Запорозькій Січі, яку вважав комуністичним витвором українського трудового люду («господарчо-вояцька комуна»).

Що ж до нації, то програмову думку Драгоманова з цього приводу ми можемо знайти у його «Листах на Наддніпрянську Україну»: «Ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді не обсліджених науково і завжди перемінних); ми признаємо, що цей факт завше треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки, народної мови як способу морального зв’язку між людьми. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе виразно протиставляє людськості або космополітизму. Ми не признаємо примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні, ніяких обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненависті до других національностей. Я всякий раз казав одне: космополітизм в ідеях і цілях, національність у грунті і формах культурної праці». Чітка і вичерпна формула, глибинна суть якої не втрачає актуальності й досі!

Наука, самостійна дослідницька робота приваблювали Драгоманова вже з юних літ. У Полтавській гімназії він захоплюється серйозною історичною та філософською літературою, згодом блискуче закінчує історико-філологічний факультет Київського університету, щоб уже через два роки стати його викладачем. «Неблагонадійний» і в студентські роки, Драгоманов-професор дотримувався, як писалося в поліцейському звіті, «українофільських хибних поглядів». Сам Олександр II підписав наказ про звільнення «сепаратиста» Драгоманова і встановлення над ним негласного нагляду. Починається емігрантська «Одіссея» Драгоманова, яка тривала до кінця його днів. Оселившись у Женеві, він починає роботу, без якої важко уявити майбутній поступ української справи. Засновує і видає перший модерний український політичний журнал «Громада», безліч книжок та брошур українською, російською та західноєвропейськими мовами (яких він знав п’ять). Ці видання мали інформувати цивілізований світ про маловідому для нього українську проблему. Драгоманов стає повпредом українства на Заході.

Цікавим з цього погляду є такий епізод. У травні 1878 року в Парижі відбувався літературний конгрес. Його віце-президент І.С.Тургенєв ознайомив учасників із текстом доповіді, надісланої М.Драгомановим президентові конгресу Віктору Гюго. Ця праця була присвячена історії українського народу, особливостям його культури і літератури, а завершувалася рядками, зверненими до всіх літераторів світу: «Ми не претендуємо на запропонування резолюції. Ми хочемо лише винести на денне світло цю кричущу несправедливість, якої жертвами в Росії є ми, і впевнені, що конгрес не залишиться байдужим до наших скарг...»

До речі, В.І.Ленін, що спочатку прихильно ставився до ідей Драгоманова, обізвав його, зрештою, «дрібнобуржуазним лібералом і націоналістом» — ці ярлики наклали довготривале табу на ім’я і твори вченого. А як ставився Микола Петрович до марксизму? На авторитетну думку Мирослава Поповича, марксизм Драгоманов уважав насамперед економічним вченням. Йому і його близькому другові Миколі Зіберу, палкому прихильникові «Капіталу», імпонувало прагнення Маркса реально, шляхом аналізу дати характеристику економіки як об’єктивного еволюційного процесу. Однак політичні й соціологічні засади марксизму викликали в нього суттєві заперечення, особливо протестував він проти ототожнення понять «нація» і «державність». Ось що він писав із цього приводу:

«...многие русские социалисты самым серьезным образом поняли формулу Интернационала «Пролетарии всех стран (наций), соединяйтесь!» в таком виде: пролетарии всех стран, подчиненных русскому государству, обрусевайтесь! Странные интернационалисты эти не хотят замечать, что вместо человечества, да еще социалистического, они подсовывают нам государство аристократическое, буржуазное и бюрократическое, и при том, неизбежно, национальное же...»

Як бачимо, розглядаючи та оцінюючи ідеї, окрім принциповості, треба керуватися ще й здоровим глуздом. Тим-то ніхто з розважливих, вдумливих учених Заходу не викидає Маркса чи того ж Леніна з «корабля сучасності».

Хоча Українець (один із псевдонімів М.Драгоманова) інколи бував надто прискіпливим, а то й жорстоким і необ’єктивним критиком творчості своїх співвітчизників, зокрема, Шевченка (відомо, що він дорікав поету за брак культури, начитаності, європейської школи, вважав майже всі його поеми, особливо «Гайдамаків», недовершеними, навіть певною мірою вульгарними, а вірші — далекими до досконалості народних пісень), усе ж він ніколи не опускався до обмовляння і брутальності, видавав у Женеві Шевченкового «Кобзаря», забороненого в царській Росії цензурою, пропагував творчість великого українського поета серед європейської громади.

Останній період життя і діяльності М.Драгоманова пов’язаний із Софією, куди його запросили на кафедру загальної історії новозаснованої Вищої школи (майбутнього університету). Тут він розгорнув велику і плідну наукову діяльність з етнографії і фольклору, написав кілька праць, одна з яких — «Чудацькі думки про українську національну справу» — стала окрасою його творчого доробку. Досліджуючи історію становлення європейських держав як національних утворень, Драгоманов доходить думки, що «треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям» і об’єднала їх заради вищої мети.

У своїх статтях Драгоманов багато уваги приділяє «російському питанню». Засуджуючи великоруський шовінізм в усіх його проявах, вчений належно поціновує здобутки російської культури і той факт, що європейський світ визнав російське письменство рівноправним членом у своїй сім’ї, передрікає, що недалекий той час, коли російська стане однією зі світових мов. Як завдання на майбутнє, Драгоманов висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти імперської політико-адміністративної системи, за свободу і децентралізацію.

...Прочитайте або перечитайте «Чудацькі думки про українську національну справу» і ви відчуєте, що, висловлені понад століття тому, вони пульсують живим потужним струменем і нині. Їх можна схвалювати або засуджувати, але ніхто не залишиться байдужим. Прочитайте, не відкладаючи, за давньою «чухраїнською» звичкою, на завтра — можливо, обізнаність з ідеями великого українського мислителя допоможе уникнути багатьох помилок уже сьогодні.