22 червня: між життям і смертю

Найперший бій

Сусіда по палаті, зрешечений осколками так само, як і Іван, поправлявся навдивовижу швидко і незабаром уже «бігав» на милицях по всьому евакогоспіталю. Якось він не ввійшов, а влетів до палати і, звертаючись до Івана, випалив: «Я знайшов твого тезку! Усе збігається повністю: ім’я, по батькові, прізвище. І ще. Він — Герой! ».— «Де ж ти його зустрів?» — поцікавився Іван. «Знайшов у газеті. «Правда» опублікувала указ про присвоєння звання Героя, і першим стоїть прізвище Бузицков». — «Та чи мало в нас однофамільців, країна величезна», — зауважив прикордонник і заради інтересу запитав: — Які там ще прізвища?»

До бібліотеки дісталися разом — обидва на милицях. Кілька разів Іван перечитував указ. Серед прізвищ прикордонників — троє з його застави: старший лейтенант Олександр Константинов, молодший сержант Василь Міхальков і сержант Іван Бузицков. Прикордонник усе ще сумнівався — він в указі чи ні, а сусіда радів: «Уперше бачу Героя!»

Незабаром весь евакогоспіталь уже знав новину номер один: у госпіталі на лікуванні перебуває Герой війни. Нагороджували тоді рідко. Дуже рідко — минав сорок перший рік… Вітаючи Івана, лікарі радили: «Вам призначена відпустка у зв’язку з пораненням, їдьте додому через Москву — одержите нагороду».

7 жовтня 1941 року Бузицкова виписали з госпіталю і ледве втиснули в битком набитий вагон московського поїзда. Лише пізно ввечері 11 жовтня потяг прибув до столиці.

У поданні Бузицкова Івана Дмитровича на звання Героя Радянського Союзу зазначено: народився 1917 року у Ставропольському районі в родині селянина. Закінчив сім класів. У Червоній Армії з 1938 року. З перших днів війни на фронті. Командир відділення станкових кулеметів 5-ї прикордонної застави (25-й прикордонний загін військ НКВС). Сержант. 22.06.1941 року, охороняючи державний кордон СРСР біля шосейного та залізничного мостів через р. Прут, сержант Бузицков І.Д. першим прийняв бій, у якому особисто знищив більш як 40 ворожих солдатів. У жорстокій битві здобув сім поранень, але не залишив свій пост до одержання наказу командування. Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу.

У поданні немає багатьох деталей і важливих епізодів: дві доби купка прикордонників стримувала натиск цілої армії противника; неодноразово їх намагалися знищити артилерійським і мінометним вогнем — не вдалося; чотирнадцять разів ворожі автоматники поривалися зайняти шосейний міст. Двічі вони пробивалися до берега прикордонної застави, та їм протистояли всі червоноармійці, навіть ті, хто був поранений, контужений, знесилений безперервними боями. Разом вони йшли в атаку, відкидаючи загарбників із моста. Коли прикордонники побачили, що сили їхні тануть, а поповнення немає, вони прийняли відчайдушне рішення — підірвати обидва мости. Це можна було зробити лише вночі, хоча мости освітлювалися ракетами і перебували під постійним обстрілом. Ціною неймовірних зусиль і жертв шосейний і залізничний мости злетіли в повітря... Так завершилися перші два дні війни. З перебитими руками, важким пораненням у ліву ногу, непритомного, закривавленого прикордонника підібрали санітари і доставили до медсанчастини. Всього цього Бузицков уже не пам’ятав…

На зустрічі в особливому відділі йому ставили багато запитань, і він чітко, в деталях, помічати які — одна з головних рис прикордонника, розповідав, де, хто і як загинув на заставі в перші дні війни… У відділі кадрів прикордонних військ Бузицкова ознайомили з наказом про присвоєння йому звання молодшого лейтенанта. Того ж дня було оформлено й документи на одержання вищої державної нагороди.

15 жовтня 1941 року у прийомній Президії Верховної Ради зібралася невелика група фронтовиків, які відзначилися під час оборони Москви. Секретар Президії Олександр Горкін зачитав указ, а Михайло Калінін вручив Івану Бузицкову орден Леніна та Золоту Зірку. Після фотографування Калінін запитав: «Товаришу Бузицков, а де ви були всі ці місяці? Керівництво прикордонних військ повідомило, що ви загинули…»

Від несподіваного запитання і повідомлення про власну загибель прикордонник розгубився, але, переборовши хвилювання, почав розповідати свою гірку історію:

— Усіх, хто був поранений і залишився живий після бою біля річки Прут, відправили до молдавського госпіталю, та незабаром нас довелося евакуювати. В районі Бендер наш санітарний ешелон атакували з повітря. Кілька вагонів було розбито, багато поранених і частина медперсоналу загинули, тих, хто залишився в живих, перевезли до одеського госпіталю, а потім морем доставили на Кавказ. Останні два місяці перебував на лікуванні в місті Армавір — евакогоспіталь №1618. Там прочитав указ про нагородження...

Була середина осені сорок першого. Війна тривала. У кривавій м’ясорубці гинули мільйони людей...

Бузицкову пощастило. Він залишився живий.

Батько

Мобілізували батька відразу після закінчення Сімферопольської школи механізації сільського господарства — у цій самій школі він почав готувати водіїв бойових машин. Мама розповідала: «Жили ми на Червоноармійській, наймали квартиру в татар. Дружили сім’ями. Коли почалася війна, батько наполіг, щоб ми переїхали з Криму до рідного села: «Тільки там ви зможете вижити…»

Ми опинилися на окупованій території, зв’язок відновився лише навесні 1944 року після визволення нашого села Миколо-Бабанки — це на межі Кіровоградської і Миколаївської областей. Перший лист від батька ми одержали у травні сорок четвертого з госпіталю. Не роздумуючи, мама зібрала торбу з харчами, взяла мене, і ми поїхали.

Батько зазнав контузії під час авіаційного нальоту, нічого не чув і не міг говорити. Запам’яталося: я весь час сидів у тата на колінах, батьки спілкувалися з допомогою записок.

Тато все розпитував про батьків, про старших братів — вони теж були на фронті. Пізніше з’ясувалося, найстаршого, Даню, останній раз бачили під Сталінградом. Він був танкістом, його частина готувалася до кидка на Курськ, десь там він і зник безвісти, залишивши сиротами двох синів… Іван служив у піхоті, був кулеметником — серед них мало хто дійшов до Перемоги. Без нього залишилися його дві доньки...

Пізніше стало відомо: на фронт пішли 145 односельців, із них 90 загинули, багато хто повернувся інвалідом. Із нашого села загинули ще й четверо хлопців, кількох було скалічено — війна підкинула їм смертельні «іграшки» у вигляді різнобарвних запалів, гранат, розривних патронів.

Після поранення у кисть правої руки батько потрапив до 189-го Окремого батальйону зв’язку, з яким брав участь у звільненні Польщі й дійшов до Берліна. У нього 18 подяк Верховного Головнокомандувача, чотири медалі й орден Вітчизняної війни.

Збереглося лише кілька фотографій батька у військовій формі, але, власне, це була вже невійськова людина — знімки зроблені після падіння Берліна і закінчення війни. На жаль, ніхто не сфотографував батька за кермом полуторки, з яким він не розлучався майже всю війну. Як дуже досвідченого водія його кілька разів хотіли пересадити на легковика, та він знаходив безліч причин, аби бути подалі від керівництва. «Простіше возити снаряди та міни, ніж деяких начальників».

На пожовклій від часу фотографії — шістдесят років минуло! — батько зображений зі своїми однополчанами-зв’язківцями в той момент, коли на стінах імперської канцелярії ще не з’явилися «автографи Перемоги». Чесно зізнаюся: раніше мені здавалося, що знімок без автографів багато втрачає — тоді я не розумів справжньої цінності зупиненої миті.

Усе, що було пов’язане з війною, у батька викликало біль і тяжкі спогади, але він так ніколи й не розповів жодного фронтового епізоду («Які епізоди — майже всю війну крутив кермо, відновлювали зв’язок, ремонтували техніку»). Принципово перестав читати воєнні мемуари («правду про війну взагалі перетворили на брехню»), не міг дивитися кольорові фільми про війну...

Після війни батько працював механіком сільських МТС, та коли настав час іти на пенсію, виявилося, що він не заслужив гідної пенсії від улюбленої Батьківщини. Він знову сів за кермо могутнього самоскида, і останні два роки возив криворізьку руду. Не обурювався, що полиці магазинів пусті, а товари продають за талонами, мужньо переживав загальне приниження народу-переможця, який жив набагато гірше за переможених. Він розумів, інакше й не могло бути у країні, де панувала «улюблена партія», де Сталін був великим зодчим, де Хрущов мріяв нагодувати кукурудзою весь радянський народ, де маршал Брежнєв писав мемуари про свої подвиги...

Для батька це було життя, як і війна, на виживання...