Підтримати
Зірки блідли й згасали в передранковій імлі. Туман сховав степові далі, поглинувши міст і завмерлі в очікуванні передові колони, приглушив усі звуки. Час! Командуючий різко махнув рукою в напрямку річки - неначе кинув камінь, від якого колами розійшлися хвилі коротких команд. Військова машина брязнула металом, - і наплавний міст осів у воду під вагою перських воїнів, які розпочали переправу. Займався фатальний ранок 22 червня...
22 червня 512 року до нашої ери нескінченні колони військ царя персів Дарія I («Гречного» або «Який тримає добро») розпочали переправу через Дунай. П’ять років після воцаріння пішло в нього на придушення повстань, які охопили всю країну, ще п’ять довелося потратити на наведення ладу на околицях, готуючи умови для походу, але тепер час настав. Переможна війна зміцнить імперію, покаже еллінам марність опору і перерве життєво важливі для них поставки зерна та риби з берегів Меотиди і Понту.
22 червня... якщо ви дорікнете мені у штучній прив’язці невідомої дати (точно не відомий навіть рік перського вторгнення!) до однієї з найвідоміших, то я погоджуся: так, можливо, ви маєте рацію і Дарій Гістасп вторгнувся у Скіфію не 22-го, а 20 червня, як і Наполеон. Але навряд чи раніше, а швидше за все - трохи пізніше. Проте, в кожному разі, збіг усіх цих дат усередині літа не випадковий, він викликаний схожими і об’єктивними причинами. Що ж це за причини?
Насамперед - організаційні. Війна, знаєте, - це не тільки й не так бої, як набір і навчання, озброєння і забезпечення армії, будівництво флоту і його інфраструктури, облаштування баз і опорних пунктів, пошук і залучення союзників, нейтралізація потенційних противників. Це виснажливі походи і необлаштовані табори, спека й холод, спрага і голод, дощ і сніг, ночівлі просто неба, збиті до крові ноги й натерті амуніцією плечі. Після чого воїни самі рвуться в бій - перемогти, здобувши заслужений відпочинок. Або загинути, щоб не мучитися...
Вступ у війну великих держав до того ж має свою специфіку, інерцію, характерний час, пов’язаний із великими відстанями та масами військ. Персія ж тоді була найбільшою державою ойкумени, і, за даними Геродота, через Босфор у Європу переправилося 700 тисяч її солдатів, більше, ніж було у Великій армії Наполеона! Експерти сумніваються в достовірності цієї колосальної цифри, але навіть якщо перське військо налічувало 170 тисяч чоловік, що дуже ймовірно, раніше кінця червня прийти до Дунаю воно не могло. З причин, сукупність яких обмежує хронологічні рамки початку тієї давньої війни.
Наприклад, сатрап Каппадокії Аріарамн з ескадрою на 30 пентеконтерів перейшов Чорне море й захопив бранців, щоб роздобути дані для майбутнього походу. Але добре відомо, що навігація вітрильних суден на Чорному морі триває недовго. Так, кавалер Шарден відзначав: «…в турецком флоте принято за правило выходить в море не иначе, как в день св. Георгия, в конце апреля, и входить в порт в день св. Димитрия, который приходится в начале октября; научились они этому у греков, которые… обозначили днями их празднования конец и начало периода навигации». («Путешествие кавалера Шардена по Закавказью в 1672-1678 гг.», Кавказский вестник, № 6. 1900).
Інакше кажучи, операція Аріарамна могла відбутися не раніше першої половини травня, що вже накладає певні часові обмеження. Далі. Посилати повідомлення про результати експедиції, а тим більше про захоплених полонених у столицю, в Сузи, вже не мало сенсу, - Дарія там не було!
І ось чому (ми переходимо до другої, і головної причини, яка визначає час початку вторгнення). За Геродотом, знамениту «царську дорогу», цей чудово облаштований шлях від Суз до лідійських Сард завдовжки близько 2500 км, кінна естафета долала за сім днів (!), а великі маси піхоти з обозами - за три місяці, проходячи в день близько 27-28 км. З даними батька історії збігаються і розрахунки Ксенофонта.
Таким чином, щоб підійти до перевалів через Антитавр біля Мілітени (суч. Малатья) до травня, коли вони звільняються від снігу, треба було вийти із Суз на початку березня. Після чого, хоча шлях до Босфору на 200 км коротший, ніж до Сард, залишався ще майже місяць дороги. Отже, на час повернення Аріарамна з набігу Дарій перебував десь у районі Гордіума (суч. Полатли кілометрів за 60 на захід від Анкари), там треба було звернути з «царської дороги». Швидкість пересування царя визначалася швидкістю маршу його «безсмертних», пішої царської гвардії. Тож на Босфор Дарій міг вийти під кінець травня, - ось туди й треба було прибути сатрапу.
По-третє, не раніше травня Мандрокл міг розпочати будувати грандіозний наплавний міст через протоку. Були потрібні сотні суден як для самої конструкції, так і для забезпечення будівництва, а вони могли прибути лише з початком навігації. Плюс час на його спорудження - не один день і навіть не один тиждень. Відтак доходимо висновку, що на європейську землю перська армія могла ступити лише наприкінці травня - на початку червня.
Після чого персам залишалося пройти Фракію з її войовничими племенами. Від Босфору до Дунаю 600 км, це як мінімум 22 дні маршу з боями (довелося підкорювати гетів) плюс три дні стоянки на річці Теар. Як бачимо, 22 червня - це найбільш рання дата вторгнення у Скіфію.
Проте не найбільш імовірна. Набагато правдоподібнішою (і такою, що при цьому багато що пояснювала б) була б дата 22 липня. Річ ось у чому. Жодна піхота, ні Цезаря, ні Суворова, ні навіть великого зулуського керманича Чакі не може місяцями проходити по 30 км за день. Привал на добу або й більше необхідний бодай один раз на тиждень - відпочити, привести до порядку особовий склад, коней, амуніцію та обози тощо. Повірте, пересування великих мас військ породжує великі проблеми!
До того ж семисоттисячна армія на вузьких гірських дорогах (а Мала Азія - це на 80% гори) неминуче розтягнеться. Неважко порахувати - приблизно на 200 км! Тобто останній її підрозділ перетне Босфор через тиждень після авангарду. У кращому разі. Але через Фракію довелося йти в бойових порядках, а це означає, що кілька днів пішло на збір та організацію військ.
Ще один часовий чинник. Відразу після переправи через Босфор Дарій послав іонійців, етолійців та геллеспонтійців будувати міст через Дунай. Геродот пише: «Отже, флот пройшов через Кіанеї і взяв курс прямо до Істру. Потім, піднявшись річкою на два дні плавання від моря, мореплавці почали споруджувати міст на «шиї» річки, де Істр розділяється на гирла».
Але навіть по прямій до Дунаю понад 450 км, або 12-13 днів плавання, за розрахунками Геродота. Проте греки не любили тоді віддалятися від берегів, тож термін слід збільшити. І додати два дні плавання по Дунаю. У результаті виходить близько трьох тижнів. До того ж велика річка в нижній течії ширша за Босфор, і будівництво мосту через неї забрало мінімум два-три тижні, тим більше що вести його довелося в місцях диких, далеких від цивілізації. Хоч як рахуй, а раніше середини липня міст готовий не був! І якщо Дарій відразу по приході зміг розпочати переправу, то до Дунаю він прийшов у другій половині місяця. Залишається додати тиждень на переправу велетенської маси військ, - навряд чи цар зважився рухатися в невідому країну, не зібравши всю армію в кулак, - і ми отримуємо 22 липня...
І тепер стає зрозуміло, чому того дня Дарій зав’язав на паску саме 60 вузлів і сказав іонійським тиранам: «Візьміть цей пасок і чиніть так: тільки-но побачите, що я виступив проти скіфів, починаючи з того часу, розв’язуйте щодня по одному вузлу. Якщо я за цей час не повернуся, а дні, позначені вузлами, минуть, - пливіть на батьківщину. Поки що... стережіть міст і всіляко намагайтеся його зберегти і вберегти».
Проте, хоч як дивно, це ключове питання - чому цар зав’язав 60 вузлів, а не 30 (що означало б короткий рейд-демонстрацію) або 100 (значно більш обгрунтована цифра для великої війни, ніж 60) - не стоїть у центрі давньої і бурхливої історичної полеміки! Дискусія досі точиться про те, як далеко він міг заглибитися у скіфські степи, яким маршрутом рухався, де повернув назад тощо, хоча всі ці питання - похідні від головного, і відповіді на них дає тривалість походу.
Що ж, спираючись на отриману дату початку вторгнення, дамо відповідь на головне запитання. Тривалість походу обмежував час завершення навігації в Понті Евксінському. У царя залишалося всього два місяці, серпень і вересень, ось і виходило: місяць туди, місяць назад. Іншого вибору природа не залишала, до жовтня в будь-якому разі потрібно було повернутися до Дунаю, інакше греки попливли б самі, незважаючи ні на які вузли на царському паску. Осінні бурі на Чорному морі - не жарт. Вони, до речі, розметали б і міст через Босфор, хоч би яким майстерним був Мандрокл-самосець.
Як далеко міг зайти Дарій? Швидкість руху військ по «царській дорозі» ми знаємо, і якщо академік Рибаков (Б.Рыбаков «Геродотова Скифия», М., видавництво «Наука», 1979) вважав, що в степу вона була більшою, чи не 35 км за день, - то слід сказати, що навряд чи так швидко могли рухатися череди худоби, призначеної для провіанту величезної армії. Доріг у ті часи не було, степова трава росте на метр-півтора, і навряд чи перси могли використовувати велику кількість колісних возів для обозу з провізією.
Де ж Дарій повернув додому? Свого часу я десятки разів їздив маршрутом Донецьк - Маріуполь - Мелітополь - Каховка - Миколаїв - Одеса - Комрат і назад, - на спідометрі вибивало трохи більше тисячі кілометрів. Комрат - це місто на півдні Молдови, у Буджаку, «гетській пустелі» Страбона, де перси вперше побачили скіфів. Шлях точно збігається з маршрутом Дарія, і від Дунаю до Маріуполя вийде та сама відстань. Якщо армія долала 28 км за день, то за 30 днів могла дійти до Мелітополя - Бердянська, там і слід шукати загадкове місто Кремни, кінцеву точку рейду. Якщо її швидкість становила
35 км, то шлях приводить у район Маріуполя - Новоазовська, максимум-максиморум - Таганрога. Про Волгу або Кубань, як це зображено на найпопулярнішій із карт, присвячених походу, і говорити не доводиться, вони лежали далеко за межами досяжності!
Геродот повідомляє, що перси перейшли Танаїс (Сіверський Донець - Дон) і заглибилися в землі сарматів. Рибаков вважає, що біля Маріуполя армія Дарія розділилася, і за Сів. Донець пішли лише кінні корпуси. Там вони зігнали з місця меланхленів (одягнених у чорне), які в мене, уродженця Донецька, мимоволі викликають спогади про замурзаних шахтарів у чорних робах, і поверталися потім по Луганській, півдню Харківської та Полтавської областей аж до Ворскли і далі за Дніпро. Звідти кавалерія рушила на південь, на з’єднання з головними силами. Гіпотеза начебто зв’язує всі нитки, але...
Але Геродот писав, що перська кавалерія поступалася скіфській, і кожна її спроба провести самостійну операцію (розвідка, пошуки води та продовольства) закінчувалася втечею під захист піхоти. Тому логічніше припустити, що Дарій не став ризикувати, розділяючи армію і позбавляючи її мобільних частин, а всіма силами проробив вказаний вище шлях, що й спричинило затримку з поверненням. Відомо, як скіфи вмовляли іонійців розібрати міст через Дунай, мотивуючи це тим, що 60 днів минули, свій обов’язок елліни виконали, і чи не час отримати свободу? Проте іонійські ватажки захопили владу у своїх полісах і стали тиранами з допомогою перських багнетів, тому свобода цікавила їх в останню чергу. Що і врятувало царя. Якщо рейд розпочався 22 липня, то останній вузол на паску було розв’язано 21 вересня, але до кінця навігації греки ще могли почекати. І Дарій устиг!
Заплативши високу ціну. Судячи з опису Геродота, більшість персів не повернулися з наших степів! Принаймні для дій у Європі цар залишив полководцю Мегабазу військо із 80 тисяч солдатів. Скількись він узяв із собою, в Персиду. Це і все, що залишилося від сімсоттисячної армії...
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google