21 січня

1506 — Папа Римський Юлій II (Джуліано дела Ровере) створив із найманців — швейцарських кондотьєрів — першу армію Ватикану. 12 червня папська гвардія, що налічувала 200 чоловік, вступила до Рима.

Юлій II, широкоосвічений церковний государ, був видатним діячем Ренесансу, холодним і розважливим політиком. Своє майже десятирічне правління римський первосвященик присвятив розширенню кордонів Папської області. Юлій II часто ставав на чолі військ, упевнено боровся із зовнішньою загрозою, що виходила від великих держав, постійно балансуючи між ними. Політика папи була послідовно антифранцузькою. Швейцарці, найкращі на той час вояки в Європі, на полях битв в Італії воювали зі своїми одвічними супротивниками — німецькими найманцями-ландскнехтами. І Юлій II повною мірою використав досвід та вміння швейцарців, приєднавши до Папської держави в боротьбі з Венеціанською республікою Парму, П’яченцу, Реджіо й відвоювавши область Романья.

За часів Юлія II церковна держава досягла розквіту і найбільшої могутності. З 1508 року він уклав союз із Габсбургами і став організовувати Священну лігу, до якої приєдналися Швейцарія, Іспанія, Англія, спрямовану проти експансії Франції. Одним із результатів створення Ліги стало вигнання французів із Мілана і повернення могутнього клану Медічі у Флоренцію.

Папа, провівши десятки військових операцій і не забуваючи про широку меценатську діяльність, примудрився залишити своєму наступнику Льву X (Джованні Медічі) величезну спадщину — 700 тис. золотих.

1606 — п’яте листопада англійський парламент ухвалив вважати святом викриття Порохової змови. Саме цього дня 1605 року було розкрито змову католиків проти парламенту і короля Якова I. Армійський офіцер Гай Фокс і кілька змовників орендували під будинком парламенту підвал і завезли туди бочки з порохом, які й повинні були підірвати будинок у день відкриття сесії.

Змовники закінчили свій життєвий шлях на пласі. Церемонія перевірки збройною охороною, вбраною в стародавні обладунки, підвалів під парламентом стала традицією і беззастережно дотримується донині.

1793 — у Парижі за вироком якобінського конвенту страчено французького короля Людовіка XVI. Судовий процес розпочався 11 грудня 1792 року. 715 із 748 депутатів Національного конвенту визнали Людовіка XVI винним. За страту проголосували 387 депутатів. «Шалений Робесп’єр» відкинув усі докази адвоката «громадянина Капета». У резолюції суду говорилося: «Від імені французького народу Національний конвент оголосив Людовіка Капета винним у зловживанні проти свободи нації та загальної безпеки держави». Як писав лідер «скажених» (крайніх лівих) Жак Ру, «голова короля впала. Громадяни мочили піки та носові хустинки в його крові». «Червоний терор» захлеснув Францію. Йому відповіддю став терор, розв’язаний роялістами.

1919 — Всенародні збори в Хусті прийняли маніфест про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки. Але Версальська мирна конференція країн —переможниць у Першій світовій війні вирішила інакше, суттєво «подовживши» у східному напрямку новонароджену державу Чехо-Словаччину заради її спільного кордону з Румунією. Створювалася Мала Антанта як противага реваншизму Німеччини й Угорщини. Під владою Будапешта Закарпаття перебувало вже багато століть. «Мадяризація» споконвічно слов’янського краю на початку XX століття досягла вже критичної риси.

«Залізним» аргументом версальських «геополітиків» стала угода, укладена 1917 року в США між Томашем-Гаррігом Масариком і лідерами закарпатських емігрантів. У документі застерігалася широка автономія краю в складі Чехо-Словаччини. Попри те, що закарпатських українців було ошукано, все ж у рамках однієї з найдемократичніших країн Європи в міжвоєнний період, їхнє становище разюче різнилося від становища українців у Польщі та Румунії, де проводилася репресивна і дискримінаційна політика стосовно нацменшин. Чимало літніх закарпатців і зараз кажуть — «як за чехів», вкладаючи в ці слова найпозитивніший зміст.

1924 — помер Володимир Ленін (Ульянов). Смерть «вождя світового пролетаріату» загострила боротьбу за владу серед його сподвижників. Переможе наприкінці 1920-х років Йосип Сталін. Втім, уже близько двох років В.Ленін реально не впливав на ситуацію в Радянській Росії через тяжку хворобу.

Нас цікавить його ставлення до України, тим більше що Ленін ніколи не був на нашій землі. Ще 1913 року в одній зі своїх робіт він писав: «Наша політика: звільнення Фінляндії, Польщі, Курляндії, України, Хіви, Бухари, Естляндії й інших не великоросами заселених областей». Еволюція поглядів лідера більшовиків вражає. Вже 17 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів (РНК) на чолі з В.Леніним відправляє ультиматум уряду Української Народної Республіки. Початок був «за здоров’я»: «Російський соціалістичний уряд від імені РНК ще раз підтверджує незалежність національного права всіх національностей відокремитися від Росії. В той же час ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо право Української Народної Республіки повністю відокремитися від Росії і почати переговори з Російською Республікою у справі визначення союзних і інших взаємин між обома республіками». «Результативна» частина документа вирізнялася ультимативністю: «…Звинувачуємо Раду в Україні і наводимо факти, де під прикриттям фраз і декларацій щодо національної незалежності вона стане жертвою систематичного буржуазної політики, через яку ні Рада, ні Совєти України не хочуть наш Совєт над їхньою країною».

При створенні федеративної держави — СРСР — у грудні 1922 року В.Ленін запропонував більш «м’який» варіант (на відміну від централістського сталінського) входження союзних республік до її складу. Саме завдяки йому кожна республіка отримала право виходу з федерації. В умовах тотального партійного контролю партії більшовиків, здійснюваного з центру (тобто Кремля), ця обмовка багато десятиріч здавалася лише словесами… Але вже у 1990—1991 рр. усі союзні республіки Союзу РСР скористалися своїм легітимним правом виходу з федерації.

1934 — прийнято рішення про перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва.

1990 — між Києвом і Львовом прокладено живий ланцюг — «Українська хвиля» — із приводу проголошення Дня Соборності України — Дня Злуки.

22 січня 1919 року в Києві було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що зафіксував об’єднання двох державних утворень у єдину державу. Але, на жаль, ніяких реальних наслідків ця подія історії України не дала. Її тогочасна декларативність, в умовах тривалого багатовекторного протистояння в Україні і серйозних ідеологічних розбіжностей УНР і ЗУНР (лібералізм і консерватизм західняків відкидався східняками через їх соціалістичні переконання), була очевидною. Хоча, звісно ж, Акт Злуки і продемонстрував бажання українців будувати незалежну державу.