Вацлав Гавел: інтелектуал, який здолав Абсурдистан

Мої уявні відвага і витримка породжені страхом — страхом перед власною совістю, яка з такою охотою мучить мене за зраду — справжню й позірну.

Вацлав Гавел

Дія деяких п’єс Вацлава Гавела, одного з найвизначніших творців театру абсурду другої половини ХХ століття, відбувається у вигаданій країні — Абсурдистані. А тим часом життя в цій неіснуючій країні — з її абсурдними правилами гри, які її правителі нав’язують своїм підданим, а піддані ті правила приймають і навіть (що найстрашніше) всіляко переконують себе, що все «нормально», — до болю нагадує життя в Чехословацькій Соціалістичній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, Ісламській Республіці Іран та й в Українській Радянській Соціалістичній Республіці…

Крах світового комунізму був спричинений не лише тим, що ця соціально-економічна система не виграла (як прогнозував сто років тому її творець Володимир Ленін), а безнадійно програла змагання з вільною ринковою економікою за «вищу продуктивність праці», а отже, за вищий рівень задоволення матеріальних потреб своїх громадян. Не менше значення мало те, що наприкінці минулого століття дедалі більше підданих цієї системи почали розуміти чи й просто відчувати на рівні підсвідомості всю абсурдність, нелюдськість нав’язуваних їм комуністичною елітою правил життя.

І робітник із восьмирічною освітою Лех Валенса не зміг би в 1990 році домогтися вільних виборів президента Польщі, тріумфально перемогти на них і розпочати демонтаж комуністичної системи у своїй країні, якби за півтора десятка років перед тим інтелектуал Адам Міхнік не розмірковував у камері в’язниці посиленого режиму про сутність свободи і над тим, що має робити людина, аби вичавити із себе раба…

Унікальність постаті Вацлава Гавела, його феномен полягає в тому, що він спромігся стати водночас і «Міхніком», і «Валенсою». Драматург і філософ Гавел очолив інтелектуальний спротив комуністичній ідеології в Чехословаччині і певною мірою в усій Східній Європі. Останній президент Чехословаччини і перший президент Чеської Республіки, він став вождем Оксамитової революції і вирішив абсолютно неромантичні, часом дуже приземлені завдання практичного демонтажу комуністичного режиму і повернення «назад до Європи» — відбудови в країні демократії та соціальної ринкової економіки після півстолітньої диктатури.

Зла казка про принца, який став ізгоєм

6 жовтня 1936 року в Празі в родині великого підприємця Гавела народився первісток. За родинною традицією хлопчика назвали Вацлавом — так само звали і його батька, і діда. Родина Гавелів належала до еліти Чехословацької Республіки — єдиної країни Центральної та Східної Європи, яка напередодні Другої світової війни не піддалася спокусі авторитаризму і зберегла класичну демократію.

Прадід Вацлава «Третього» мав найбільший у Празі млин, проте все своє чимале майно пороздавав як посаг дев’ятьом донькам. Єдиному синові мірошника, майбутньому дідові нашого героя, нічого не перепало з батьківських капіталів, відтак мусив розпочати свій життєвий шлях вагарем на млині. Згодом таки спромігся здобути фах інженера-будівельника і навіть заснував будівельну фірму. Гавел-дід спочатку брукував празькі майдани і вулиці, а на початку ХХ століття став найбільшим будівельним підрядником у Празі. Він сам виконував роботу, яку в сучасних будівельних фірмах виконують десятки людей — був і архітектором, і головним економістом, і виконробом. Вацлав «Перший» побудував у Празі багато будинків, кілька з них залишилися у власності його родини, зокрема перша залізобетонна будівля в столиці — кіноконцертний зал «Люцерна» з найрозкішнішим у місті рестораном та фешенебельний багатоповерховий житловий будинок на набережній Алоїса Рашина, в одній з кращих квартир якого і мешкали Гавели.

Вацлав «Другий» продовжив родинну справу. Він керував «Люцерною», а ще вибудував Баррандовські тераси — район розкішних вілл на околиці Праги, які купували найбагатші пражани, та ресторан «Баррандов». Дядько майбутнього президента Мілош заснував і очолив першу в Чехословаччині кіностудію «Баррандов» — «центральноєвропейський Голлівуд».

Мати нашого героя Божена була донькою Гуго Ваврічки, який походив з небагатої родини в Моравії, проте ще перед Першою світовою став найавторитетнішим чеським журналістом, писав на економічні теми. У 20—
30-ті роки минулого століття Ваврічка був чехословацьким послом в Угорщині та Австрії, міністром в уряді доктора Бенеша, а напередодні Другої світової — генеральним директором взуттєвих заводів Баті, одного з найбільших промислових об’єднань Чехословаччини. А ще — досить відомим письменником. Божена вільно володіла кількома іноземними мовами, цікавилася астрономією, зоологією, історією та мистецтвом, добре малювала. Та й пан інженер Гавел аж ніяк не був типовим капіталістичним хижаком. За словами сина, у підприємницькій діяльності батька цікавив не стільки зиск, скільки можливість створювати щось нове. Його найближчими друзями були найяскравіший чехословацький журналіст 30-х років Фердинанд Пероутка, письменник Едвард Басс, відомий філософ Йозеф Фішер. Усі ці визначні особистості були частими гостями в празькій квартирі та заміському будинку Гавелів.

Навесні 1939 року нацисти окупували Чехію. Родина Гавелів, аби менше спілкуватися з окупаційною владою, виїхала з Праги й оселилася в своєму маєтку Гавлов у Моравії. Там 1943 року Вашек пішов до початкової школи в селі Ждярец.

«У дитинстві, — згадував через багато років всесвітньо відомий драматург і дисидент, — я, на відміну від своїх однокласників і друзів, користувався різним перевагами та привілеями. Я був «панською дитиною» з багатої впливової родини, що мала штат прислуги: у мене була гувернантка, в домі — кухарка, покоївка, водій. Усе це, звісно, створювало між мною та моїм безпосереднім оточенням соціальний бар’єр, який я, маленький хлопчик, хоч як дивно, відчував дуже гостро і сприймав тяжко, вважаючи це своїм нещастям. Я соромився своїх привілеїв, прагнув позбутися їх і дуже хотів бути таким, як усі... Розумів, що між мною і людьми стоїть якийсь незримий мур, за яким — це може видатися парадоксальним — був я: самотній, неповноцінний, загублений, осміяний. Додайте до цього, що я був досить огрядним і, як то водиться в дітей, мене за це всі дражнили, тим більше що це могло бути чимось на кшталт неусвідомленого акту «соціальної помсти»… Я й сьогодні переконаний, що ці дитячі переживання справили вплив на все моє наступне життя і літературну творчість: моє дитяче відчуття відторгнення від оточення, хиткості мого становища в ньому (посилене згодом, після перемоги комунізму, відчуттями людини, що стала мішенню так званої класової боротьби, — тобто знову ж таки відчуттями людини, яка стала ізгоєм без будь-якої вини) не могло не вплинути на ракурс мого погляду на світ».

У 1945 році, після звільнення Чехословаччини від нацистів, родина Гавелів повернулася до Праги. Вашек пішов до привілейованої приватної школи для хлопчиків на Подєбрадах. Проте вже 1948 року, після перемоги «народної» революції, в родини відібрали все майно. Вацлав «Другий», на відміну від свого брата Мілоша та переважної більшості великих чехословацьких підприємців, навідріз відмовився залишати батьківщину, яка з матері раптом перетворилася на злу мачуху. Родину Гавелів, як «представників великої буржуазії», мали виселити з Праги до закутнього села в Судетах, звідки було вигнано тамтешніх німців. Проте Гавелу-батькові вдалося «достукатися» до когось із вищих комуністичних функціонерів, які згадали, що перед війною він надавав велику залу «Люцерни» під проведення з’їздів компартії Чехословаччини. Родину залишили в Празі, інженерові Гавелу дозволили працювати економістом-плановиком в його колишньому ресторані. За сім’єю з чотирьох осіб (у Вацлава був іще молодший на два роки брат Іван) зберегли дві найменші кімнати в їхній же величезній квартирі, яка відтоді перетворилася на комуналку. Раз чи двічі на місяць Вацлав «Другий» міг дозволити собі повести родину пообідати до «Люцерни». Кухарі і офіціанти, згадував майбутній президент, за стандартну ціну подавали своїм колишнім «визискувачам» такі щедрі порції, що він ніколи не міг їх доїсти.

Коли 1951 року Вацлав закінчив неповну середню школу, з’ясувалося, що йому, як «соціально чужому елементові», заборонено вчитися в гімназії. Відмінникові Вашеку, який прочитав на той час уже сотні художніх та наукових книжок і мріяв стати мистецтвознавцем, наполегливо «радили» йти до ПТУ вчитися на теслю. Батьки з великими труднощами влаштували 15-річного хлопця лаборантом до хіміко-технологічного інституту, де він пропрацював п’ять років. Йому вдалося вступити до вечірньої гімназії — виключно через недогляд чиновників від освіти, оскільки гімназію було створено для підвищення освітнього рівня новоспечених начальників з числа робітників, а не для «синків буржуа». Початок 50-х Гавел згадує як найнапруженіші роки свого життя — вісім годин щодня працював у лабораторії, потім чотири години вчився в гімназії. А ще дуже багато читав, написав три збірки віршів, які, «на щастя» (за його власною пізнішою оцінкою), ніколи не були надруковані. Самотужки вивчав історію мистецтв, став одним із засновників неформальної юнацької групи «Тридцять шості» (майже всі її члени народилися 1936 року). 1954 року отримав атестат зрілості вечірньої гімназії. Вацлав прагнув вивчати філософію або історію мистецтв, проте вступити до жодного гуманітарного вишу йому не вдалося — в «чужого елемента» просто не приймали документів. Відтак 1955 року Гавел вступив туди, де був недобір, — до Чеського вищого технічного училища за спеціальністю «економіка транспорту». Через два роки спробував перевестися до Академії мистецтв. Проте туди його не взяли, а до Вищого училища повернутися не дозволили.

Драматург

Свою першу п’єсу «Життя попереду» Гавел написав 1958 року у співавторстві з Карелом Бриндою (майбутнім головним режисером Державного театру в Остраві). Втім, сам драматург вважає її не художнім твором, а лише «злим жартом». Адже на той час Гавел і Бринда були рядовими спеціального саперного підрозділу 15-ї артилерійської дивізії Чехословацької народної армії у Будейовицях. У ньому служили або колишні кримінальники — хлопці, які вже відбули строк у колоніях для малолітніх, або «соціально чужі елементи». До числа останніх і належали Гавел і Бринда. Аби хоч якось уникнути армійської муштри, друзі брали активну участь у роботі театрального гуртка. Спершу Гавел і Бринда грали в чужих п’єсах з армійського життя, скроєних за канонами соціалістичного реалізму, а потім написали й поставили в солдатському театральному гуртку власну п’єсу — «цілком соцреалістичну, але гостро критичну». Дурень-замполіт уже потирав руки, розраховуючи на перше місце у всеармійському огляді художньої самодіяльності. Проте напередодні огляду з текстом п’єси ознайомилися в головному політичному управлінні ЧНА. «Вони дійшли висновку — й небезпідставно, — що ми просто знущаємося з них», — згадує Гавел.

Трохи «погрався у бравого вояка Швейка» і після армії: 1959 року приходив складати вступні іспити на театрознавчий факультет Академії мистецтв виключно у військовій формі, а на екзамені зі спеціальності, аналізуючи п’єсу Назима Хікмета «Дивак», довів, що турецький драматург використовував при написанні свого твору чотири основні закони марксистської діалектики, і пояснив, як саме. «Комісія була вельми здивована, — згадує Гавел. — Вочевидь, не меншою мірою був би здивований і сам Хікмет. Іспит я склав блискуче, але це не допомогло: мене все одно не прийняли».

Ще до служби в армії Вацлав почав публікувати нариси про театральне життя і поезію. Чимало провідних чеських театральних критиків, які працювали на театрознавчому факультеті Академії мистецтв, докладали неабияких зусиль, щоб їхній молодий колега зміг здобути фахову освіту. Врешті 1961 року йому дозволили вступити на заочне відділення театрознавчого факультету. Проте на той час Гавел уже втратив бажання вчитися в соціалістичному виші. Вступив туди тільки з двох причин — щоб не підвести людей, які так довго клопоталися за нього, і заради матері, котра дуже хотіла, щоб Вацлав і його брат Іван мали вищу освіту. Навчання в академії, яку він закінчив 1966 року, справді небагато йому дало — за винятком деяких цікавих лекцій.

Відразу після армії Гавел улаштувався робітником сцени до Празького камерного театру АВС, а 1960 року перейшов працювати — знову ж таки робітником сцени — до такого ж крихітного театрика «На забрадлі». В Чехії здавна існувала традиція камерного інтелектуального театру, і в умовах ідеологічної відлиги, що почалася в Чехословаччині дещо пізніше, ніж у Радянському Союзі, почали відроджуватися маленькі інтелектуальні театри. Це було «паралельне» мистецтво, яке творилося поза канонами соціалістичного реалізму. В АВС і «На забрадлі» ставили абсурдистські п’єси (вони тоді вважалися останнім словом західної драматургії) Семюела Беккета, Ежена Іонеско, інсценізували свого земляка Франца Кафку, якого справедливо вважають предтечею театру абсурду. А також п’єси Гавела — «Сімейний вечір», «Сповіщення», «Вечірка в саду», «Важко зосередитися»… І сталося диво — драматургію Гавела, робітника сцени, а потім завідувача літературної частини крихітного театру з далекої маленької країни за залізною завісою, до того ж митця, якого офіційна критика на батьківщині взагалі «не помічала», буквально за кілька років уже вважали класикою театру абсурду в усьому світі. Досить сказати, що лише 1965 року п’єси 29-річного драматурга ставилися в Австрії, Великій Британії, Франції, Фінляндії, Сполучених Штатах Америки, Швеції, Швейцарії, Угорщині, ФРН, Югославії, Італії, Японії.

«Театр абсурду, — переконаний Гавел, — найвизначніше явище в культурі ХХ століття. Театр абсурду показує сучасну людину в її кризовому стані, людину, що втратила метафізичну опору, відчуття абсолюту, ставлення до вічності, сенс усього». П’єси Гавела, порівняно з творами Іонеско чи Беккета, мають одну особливість: спочатку все, що кажуть і роблять персонажі, видається цілком логічним, навіть буденним. І тільки з розвитком дії глядач (чи читач) спершу туманно відчуває, а потім повною мірою усвідомлює всю абсурдність того, що відбувається на сцені — і в житті! Не випадково Гавел, звертаючись до майбутніх постановників своїх п’єс, наполегливо радив уникати будь-якої гротескності в інтонаціях, міміці та жестикуляції акторів, екстравагантності в костюмах і зовнішності персонажів… Саме контраст між «звичайною» формою та абсолютно абсурдними думками і вчинками героїв дає надзвичайно сильний драматургічний ефект.

Загалом Гавел написав понад два десятки п’єс. Остання на цей час — «Залишення посади (Відхід)» — з’явилася минулого року (російський її переклад — «Уход» опубліковано в 12-му числі журналу «Иностранная литература» за 2009 рік) після тривалої перерви, спричиненої тим, що президент Гавел не вважав за можливе витрачати свій час та енергію на те, що подобається в житті найбільше, — писати п’єси. В «Залишенні посади» Гавел відверто знущається з головного героя — «колишнього канцлера», його оточення та журналістів, які намагаються зліпити зі старої, хворої та невпевненої в собі людини «незламного борця», «національного лідера на всі часи» — «совість нації». Переважна більшість політиків — і ті, хто має для того підстави, і ті, хто їх не має, — після відходу від влади всіляко намагаються закріпити в суспільній свідомості легенду про себе — мудрого, сильного, самовідданого. Гавел же буквально топчеться по тій легенді ногами… Нині 73-річний драматург, екс-дисидент та екс-президент, опановує цілком новий для себе фах — виступає кінорежисером фільму «Залишення посади» за мотивами своєї п’єси.

У липні 1964 року Гавел одружився з Ольгою Шпліхаловою, яка була його подругою ще з 1957 року. Донька робітника, Ольга працювала білетеркою в театрі. «Ми дуже різні за характером, — писав Гавел. — Я — дитина буржуазної родини і вічно ніяковий інтелектуал, вона — пролетарська дівчина, оригінальна, несентиментальна, тверезо мисляча, іноді дуже язиката (...), коротше з тих, кого на полові не проведеш». «Я знайшов колись в Ользі все те, що мені було потрібно: духовну відповідь на мою розгубленість, тверезого коректора моїх навіжених ідей, домашню опору моїх громадських авантюр». Їхній шлюб був щасливим, хоча Гавели так і не мали дітей.

Під час «визрівання» Празької весни, а надто у 1968 році, Гавел займав досить активну громадянську позицію, проте, за його власними словами, «не був у центрі подій». Можливо тому, що тон тоді задавали комуністи-реформатори, а більшість громадян Чехословаччини щиро вірили, що «соціалізм із людським обличчям» можна побудувати, і таке суспільство буде позбавлене вад як тоталітарного соціалізму сталінського взірця, так і «дикого» капіталізму. Гавел же вважав, що навіть концепція Дубчека та його команди несе на собі тавро тоталітаризму, і створити вільне суспільство під керівництвом комуністичної партії, хай навіть тричі ліберальної та «демократичної», в принципі неможливо. Комуністи-реформатори на чолі з Дубчеком, на думку Гавела, «скоріше пленталися за подіями, а не спрямовували їх».

У березні 1968 року було створено «Коло незалежних письменників» на чолі з Гавелом — як альтернативу офіційній спілці. У квітні 1968-го Гавел опублікував у газеті «Літерарні лісті» статтю «На тему опозиції», де рішуче закликав до відновлення в Чехословаччині багатопартійної системи. Згодом очолив Клуб активних безпартійних — зародок нової партії демократичного спрямування. У серпні 1969 року великого розголосу набув відкритий лист Гавела до Александра Дубчека, в якому драматург різко засудив лідера комуністів-реформаторів за згоду підписати «Московський протокол», який фактично легалізував окупацію країни радянськими військами.

Дисидент

Один із найвизначніших дисидентів усього пострадянського блоку і, поза сумнівом, «головний» дисидент Чехословаччини Вацлав Гавел стверджує, що ніколи не збирався і не хотів ставати дисидентом, завжди ідентифікував себе як драматурга. «З власного досвіду знаю, що існує якась незрима межа, яку людина мусила — і сама того не бажаючи й не знаючи, коли вона це зробила, — перетнути, щоб про неї перестали згадувати як про письменника, який у тій чи іншій формі виступає як громадянин, а стали говорити як про «дисидента», який (немовби між ділом, мабуть у вільний час?) пише до того ж іще якісь театральні п’єси». Мабуть, відповідь на запитання: «Як же це сталося?» міститься в інших словах Гавела: «Мені було ясно, що треба щось робити, і мені було зрозуміло, що робити повинен я». Які, здавалося б, прості запитання: «Якщо не зараз, то коли?», «Якщо не я, то хто?». І як важко дати на них правильну відповідь. І не словами, а справами, самим життям своїм. Гавел зміг.

Початок 70-х років у Чехословаччині — період «нормалізації», коли було повністю відновлено всевладдя компартії, з якої «вичистили» всіх реформаторів. Десятки тисяч інтелігентів, позбавлені можливості працювати інтелектуально, на довгі десятиліття стали кочегарами, мийниками вікон та двірниками, а в суспільстві запанувала апатія і зневіра. Організованого опору режиму практично ніхто не чинив. «Мене було звідусіль вигнано, як і більшість моїх колег, — згадує Гавел. — Мене навіть звинуватили у «підриві республіки» (хоча не було ані суду, ані арешту), і мені нічого не лишалося, як піти собі геть і усамітнитися: ми з дружиною жили переважно в нашому будиночку в Крконошах (гори на півночі Чехії. — Авт.)». А в 1974—1975 роках Гавел змушений працювати вантажником на Трутновському пивзаводі за десять кілометрів від їхньої гірської домівки. Сам він стверджує, що змусило його до цього не безгрошів’я, а «прагнення хоч якихось змін» у житті. Грошей справді не бракувало — колеги із Заходу знаходили можливість передавати драматургові кошти за постановку його п’єс у десятках театрів різних країн світу, і вантажник приїздив на роботу до провінційного пивзаводу на новенькому «мерседесі» найостаннішої моделі. Недоброзичливці подейкували, що Гавел просто злякався можливого ув’язнення за «дармоїдство» — адже вигнаний зі Спілки письменників, згідно з абсурдними законами ЧССР, він перестав бути драматургом і не мав права жити на гонорари від своєї літературної творчості.

Величезну популярність у світі здобула його міні-п’єса «Аудієнція», в якій пивовар Сладек пропонує колишньому письменнику, а нині вантажнику свого пивзаводу Ванеку «тепле місце» комірника за «маленьку дружню послугу» — щотижня замість Сладека самому писати для «хлопців звідти», «хоча б коротенько», звіти про свої ж власні настрої та висловлювання. Адже бідний Сладек і справді у безвихідній ситуації — він не може відмовити кадебістам у їхньому «проханні», але й написати звіт, який би їх задовольнив, ніяк не виходить…

Організований спротив комуністичній владі в Чехословаччині поновився 1976 року після, як видавалося, зовсім незначної події — комуністичні функціонери за надуманими кримінальними звинуваченнями віддали під суд 14 молодих музик з гурту The Plastic People. Гавел познайомився з «пластиками» незадовго до їхнього арешту. Йому не сподобалася ані музика, яку вони грали, ані підкреслена екстравагантність поведінки, ані, тим паче, зверхність, що межувала з хамством, з якою юні рокери спілкувалися з ним — 40-річним «стариганом». Але він поклав усі сили на захист цих не симпатичних йому особисто молодиків. Гавел був переконаний, що арешт людей, які абсолютно не цікавилися політикою, а просто «хотіли жити по-своєму, грати музику, яка їм подобається, співати що хочуть, бути в гармонії із самими собою», — набагато небезпечніше явище, ніж репресії проти будь-якого правозахисника чи політичного опонента комуністів. Він розцінив цей акт комуністичної влади, як «атаку тоталітарної системи на саме життя, на саму свободу». «Поступово могло узвичаїтися, коли саджають усіх, хто думає по-своєму і хто виявляє свою незалежність, хай навіть у приватному житті». Гавелу вдалося об’єднати на захист «пластиків» практично всіх помітних чехословацьких вільнодумців, багатьох західних інтелектуалів. Ця сутичка з комуністичною владою не принесла виразної перемоги жодній зі сторін — «пластиків» таки засудили, але тільки чотирьох із 14, та й ті отримали мінімальні строки. А з неформального комітету їхніх захисників за кілька місяців виросла Хартія-77.

Хартія — це водночас і документ, «символ віри» тих, хто зважився відверто заявити про своє неприйняття комуністичного тоталітаризму, і організація, яка об’єднала всіх, хто той документ підписав. З трьох співголів хартії було заарештовано тільки Гавела — комуністичним функціонерам здалося, що завжди чемний, делікатний у поводженні драматург є «найслабкішою ланкою» у керівництві чехословацького дисидентського руху, що зароджувався. Як же вони помилилися!

Невдовзі з’явився есей Гавела «Сила безсилих» — нещадний вирок комуністичній ідеології та практиці, глибокий, по-справжньому науковий аналіз і водночас порадник кожному, хто хоче жити «по правді».

Гавел називає післясталінські комуністичні диктатури «посттоталітарними». Не тому, що вони перестали бути тоталітарними, а тому, що «пізній комунізм» набрав рис, не притаманних попереднім етапам існування цієї системи. Комуністична диктатура в 70-ті роки минулого століття перестала бути локалізованою, а перетворилася на «світову систему соціалізму», форми і методи якої були майже однакові в усіх країнах, де вона панувала. Крім того, якщо традиційній диктатурі дуже часто притаманна імпровізація, то посттоталітарна має «досконалі й відпрацьовані механізми прямого й опосередкованого маніпулювання суспільством (з опорою переважно на деякі давні структурні моделі російського самодержавства)». Якщо «класичну» диктатуру характеризує атмосфера революційного піднесення, героїзму, самопожертви і стихійного насильства в усіх сферах, то в радянському блоці в останні десятиліття його існування нічого подібного вже не спостерігалося.

Гавел досліджував просту людину як жертву і водночас опору посттоталітарної системи. «Директор овочевого магазину розмістив у вітрині між цибулею і морквою гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Чому він так зробив? Що цим хотів повідомити світу? Чи справді ним заволоділа ідея єднання пролетарів усіх країн? Заволоділа настільки сильно, що він відчув непереборну потребу поінформувати про свій ідеал громадськість? Чи замислювався він хоч на мить над тим, яким саме чином таке єднання могло б здійснитися і що це означало б?» Справжній зміст сигналу, який подає цей директор, пише Гавел, зовсім інший: «Я, городник Х, перебуваю на місці і знаю, що маю робити; поводжуся так, як від мене очікують; на мене можна покластися і не можна ні в чому дорікнути, я слухняний і тому маю право на спокійне життя». Якби влада відверто змушувала його виставити у вітрині напис: «Я боюся, а тому беззастережно слухняний» — йому було б неприємно і соромно. А так він має змогу сказати бодай самому собі: «А чому, врешті-решт, пролетарі всіх країн не можуть поєднатися?».

Гавела кілька разів заарештовували і засуджували. В колонії він працював автогенником, зварювальником, кілька разів хворів на запалення легень і одного разу мало не помер. При цьому, якби хотів, узагалі міг не сидіти! Чехословацькій комуністичній владі всесвітньо відомий письменник як політичний в’язень був дуже небажаний. Його всіляко намагалися випхати за кордон. І перед винесенням вироків, і під час відбування покарання Гавелу неодноразово пропонували «просто» написати прохання про виїзд і гарантували, що за три дні він із дружиною буде на Заході. Зрештою пропонували написати «всього лише» прохання про помилування на ім’я президента ЧССР Густава Гусака, без жодних слів каяття, — і вийти на волю. Але попри шалений моральний тиск, пряму загрозу здоров’ю і навіть життю, жодного такого папірця Гавел не підписав. І він іще стверджує: «Я людина дуже невпевнена в собі, майже неврастенік, панікер, який постійно чогось боїться, полохається від телефонного дзвоника…»

Президент

Восени 1989 року перебудова в СРСР уже, здавалося б, набрала незворотного характеру. У Польщі на перших напіввільних виборах тріумфальну перемогу здобула «Солідарність», вирувала Угорщина. І лише в Чехословаччині панувала цвинтарна тиша, всевладдя комуністичних номенклатурників, не існувало будь-яких масових легальних демократичних рухів. І раптом — Оксамитова революція. 17 листопада відбулася перша масова демонстрація, яку влада брутально розігнала, а вже 19 листопада зібрався Громадянський форум на чолі з Гавелом, котрий тільки за півроку перед тим звільнився із в’язниці. 10 грудня було створено уряд національного порозуміння. А вже 29 грудня комуністичний (!) парламент обрав Вацлава Гавела тимчасовим президентом Чеської і Словацької Федеративної Республіки. Комуністи мирно віддали владу, визнавши свою цілковиту неспроможність. Справдилися давні слова Гавела: «Суспільство — це загадковий багатоликий звір із прихованими можливостями, і вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі, і вважати, що це його єдине, справжнє обличчя. Ніхто з нас не знає, які можливості причаїлися в думках людей».

Гавел згадує, що в перший день його президентства з ним сталося «щось неочікуване»: «Коли після свого обрання я вперше прийшов на роботу, мене охопила депресія, стан глибокої пригніченості, заціпеніння і внутрішньої порожнечі… І хоча ще за кілька днів перед тим я був перевантажений справами і постійно чогось не встигав, тепер я не знав, до чого, власне, взятися… Ми усвідомили, що закінчилася поезія і почалася проза. Що закінчився карнавал і настала буденщина. Власне, тільки тепер до нас дійшло, скільки складної й цілком невдячної роботи нас чекає попереду й який тягар ми на себе поклали». Відставлені комуністичні номенклатурники сичали, що Гавелова команда дисидентів — «усі ці мийники вікон і кочегари, які ніколи в житті нічим не керували» — занапастить країну. Але команда впоралася з надзвичайно складними завданнями відновлення в країні демократії та ринкової економіки. Вже в середині 90-х років Чеська Республіка була найуспішнішою з постсоціалістичних країн Центральної Європи.

Перше, з чого почав Гавел, — практично заново сформував правоохоронну систему: за кілька місяців змінилося 90 відсотків працівників суду, прокуратури та органів внутрішніх справ. Колишнім власникам повернули землю та нерухомість (сам Гавел, до речі, отримав батьківську нерухомість, ціна якої, за мінімальними оцінками, становила 50 мільйонів доларів). Підприємства, побудовані після 1948 року, було приватизовано за сертифікатами. Але, на відміну від, скажімо, українців, пересічний чех за ті «папірці» справді зміг отримати акції промислових підприємств, які приносили реальні дивіденди. Чеська Республіка стала членом НАТО та Європейського Союзу. Єдине, чого не вдалося зробити Гавелу, — зберегти спільну державу чехів і словаків. Занадто вже сильним було прагнення «молодшого брата» будувати «власну домівку». Проте «розлучення» відбулося цілком цивілізовано — чехи не привласнили собі, як це зробила Москва, ані золотовалютних резервів, ані зарубіжних активів держави, що розпалася.

«Гавел зумів гідно уникнути головної небезпеки, яка чигає на всіх новоспечених політиків, — у нього не атрофувалася совість», — пояснює секрет успіху президента Еммануїл Мандлер, один з його соратників. Сам Гавел каже: «Я взяв на озброєння кредо Масарика: «Головне — не боятися і не красти».

Найвищим визнанням Гавела-політика стало те, що після 1989 року його обирали президентом ще тричі — у 1990 році він став останнім президентом Чехословаччини, у 1993 і 1998 роках перемагав на виборах президента Чеської Республіки. І якби не конституція, яка не дозволяє більш як два рази поспіль займати цю посаду, цілком вірогідно, що Гавел і досі стояв би на чолі своєї держави. І це при тому, що йому доводилося проводити глибокі, часом досить болючі для народу реформи.

У січні 1996 року померла Ольга Гавелова, з якою він прожив в офіційному шлюбі 32 роки. А через рік 61-річний Гавел одружився знову. Його другою дружиною стала актриса празького театру «На Виноградах» Дагмар Вешкрнова, молодша за Вацлава на 17 років. Перед цим президент переніс дуже важку операцію — видалення ракової пухлини в легенях. Більшість лікарів узагалі вважають дивом, що він вижив. А виходжувала його саме Дагмар, яка обожнювала Гавела ще з дисидентських часів.

Після закінчення останнього строку президентства в 2003 році Гавел повернувся до літературної творчості, заснував бібліотеку свого імені, а більшу частину чималих статків розподіляє через власний благодійний фонд серед інвалідів та інших соціально незахищених чехів.

А ще — залишається дуже авторитетним не лише в Чехії, а й в усьому Європейському Союзі громадським діячем. У 2009 році, після українсько-російської газової «війни», Гавел закликав європейців… узагалі відмовитися від російського газу — «краще споживати менше світла і тепла, ніж дозволити їм (росіянам. — Авт.) шантажувати себе». На його думку, в Росії «зароджується новий, особливий тип маніпулятивної демократії або новий тип диктатури, набагато хитромудріший за комунізм». «Їхні великі компанії поступово скуповують наші підприємства, зростає їхня економічна могутність — і разом з нею політичний вплив». І тому, на думку Гавела, чи не найбільшу загрозу європейській демократії та свободі нині становить «ортодоксальне російське переконання, ніби вони єдині, хто врятує цілий світ, що типово для теперішнього російського режиму».