В очікуванні канонічного визнання

Ювілейний 2008 рік поставив перед Українською Церквою низку викликів. У рамках відзначення ювілею 1020-ліття хрещення Київської Русі Україну відвідали Вселенський патріарх Варфоломій та глави помісних православних церков. За сприяння Української держави з’явилася унікальна можливість активізувати діалог між вселенським православ’ям та церковним рухом за автокефалію. Здавалося б, сьогодні ми напередодні остаточного створення канонічної Помісної Православної Церкви. Втім, нагоди, які дарує нам Господь, не завжди використовуються нами на благо. Адже для того, щоби рухатися вперед, треба мати мужність відмовлятися від власних особистих та корпоративних амбіцій.

Візит патріарха Варфоломія та моделі подолання розколу

Візит Вселенського патріарха став справді унікальною можливістю для тієї частини українського православ’я, яка оголосила про свою канонічну незалежність від Московського патріарха. Прибувши в Україну на запрошення президента України, Вселенський патріарх був також гостем канонічно визнаної Української Православної Церкви (під омофором Блаженнійшого митрополита Володимира). І хоча це істотно обмежувало Святійшого патріарха в контактах із представниками автокефального руху, в нього була нагода пересвідчитися, що в сучасній Україні справді існують реальні передумови для канонічної незалежності.

Святійший Варфоломій, який уже був колись у Києві за радянських часів, не міг не звернути уваги на те, що юрисдикції, які російська церковна дипломатія традиційно називає «маргінальними», насправді об’єднують у своєму складі тисячі парафій і ведуть повноцінне церковне життя. Нарешті, спілкуючись із представниками різноманітних політичних груп, Святійший патріарх пересвідчився, що об’єднання українського православ’я є не лише одним з безумовних пріоритетів глави Української держави, а й підтримується впливовими політичними силами країни.

Враховуючи унікальний канонічний статус, що має Вселенський патріарх у православному світі, можна було сподіватися, що Святійший Варфоломій — як загальновизнаний лідер та арбітр православного світу — міг би виступити з канонічною ініціативою про об’єднання українського православ’я. В Україні сьогодні близько ста православних єпископів. Однак лише половина з них має канонічний статус, користуючись «правом голосу» у вирішенні українського церковного питання в очах вселенського православ’я. Єпископи УАПЦ на сьогодні вимушено перебувають у канонічній ізоляції, в якій ми опинилися після проголошення автокефалії Української Церкви. Над єпископатом УПЦ Київського Патріархату (УПЦ-КП) тяжіє анафема, яку накладено на главу цієї Церкви. І хоча законність цієї анафеми ще досліджуватиметься істориками та каноністами, факт залишається фактом. Проголошена 1997 року анафема фактично повністю унеможливила будь-які контакти патріарха Філарета (а водночас і єпископату УПЦ-КП) з Помісними православними церквами.

Чим би в цій ситуації міг зарадити православній Україні Константинополь? На думку багатьох, найоптимальнішим кроком Святійшого патріарха Варфоломія було би проголошення повної канонічної незалежності Української Церкви та консолідація українського православ’я на основі проголошеного Вселенським патріархом Томосу про автокефалію. Втім, попри всі безсумнівні переваги такої моделі об’єднання, вона не виглядає сьогодні надто реалістичною. Згідно з нормами канонічного права, такий Томос може бути надано лише тій частині українського православного єпископату, канонічний статус якого визнається сьогодні вселенським православ’ям. Іншими словами, єпископату УПЦ, який, як відомо, про такий Томос Константинополь ніколи не просив.

Іншим — компромісним — рішенням могло би бути унормування канонічного статусу єпископату УАПЦ та УПЦ-КП в рамках Української Православної Церкви (під омофором Блаженнійшого Митрополита Володимира), до якої гіпотетично могли би приєднатися ці дві юрисдикції. Однак, як відомо, всередині УПЦ сьогодні ще не досягнуто одностайності щодо подальшої долі цієї Церкви. Якщо певна частина УПЦ бачить її в майбутньому рівноправною Церквою-сестрою в родині помісних православних церков, то інша — воліє зберегти статус канонічної єдності з Московським патріархатом. Однак, як УАПЦ, так і УПЦ-КП — це юрисдикції, що виникли на базі церковно-громадського руху за автокефалію. А отже, їхнє повноцінне приєднання до УПЦ, принаймні на базі її сучасного статусу самокерованої Церкви в складі Московського патріархату, не видається реалістичним. Консолідація всіх православних довкола митрополита Володимира (Сабодана) була б логічною і відповідала б його авторитету у православній Україні. Втім, це можливо лише за умов удосконалення існуючого статусу УПЦ.

Нам іноді вказують на третій — компромісний — можливий варіант консолідації та унормування канонічного статусу єпископату УАПЦ та УПЦ-КП. Ідеться про те, що на певний час УАПЦ та УПЦ-КП могли б увійти до складу Константинопольського патріархату на правах автономії, відновивши статус-кво, який існував до приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Звичайно, з боку автокефального руху така модель унормування була би плодом компромісу, оскільки передбачає істотне звуження канонічних прав, якими ми сьогодні де-факто користуємося. Водночас такий варіант надає УАПЦ та УПЦ-КП надзвичайно важливу можливість для остаточного створення Помісної Православної Церкви. Можливість отримати канонічний статус або «право голосу» у вселенському православ’ї.

Пріоритет канонічного визнання

Припускаю, що для багатьох це якась церковно-дипломатична абстракція. Насправді це проблема, яка істотно ускладнює наше церковне життя. По-перше, відсутність канонічного статусу означає примусову канонічну ізоляцію: відсутність молитовного та євхаристійного спілкування з іншими православними церквами, відсутність української Церкви в диптиху помісних православних церков, відсутність представників УАПЦ та УПЦ-КП на більшості міжправославних та міжцерковних форумів світу.

Однак, на жаль, проблема відсутності канонічного статусу автокефальних юрисдикцій не вичерпується згаданими питаннями. Найболючішою проблемою залишається те, що, керуючись буквою священних канонів, православний світ утримується від визнання таїнств, які було звершено в українських автокефальних юрисдикціях. Таким чином, православні українці, які належать до УПЦ-КП або УАПЦ, не мають змоги вільно причащатися в православній Росії, Греції або Святій Землі. Більшість кліриків інших православних церков розуміє, що причина нашої канонічної ізоляції — боротьба за канонічну незалежність. Багато хто в православному світі нам співчуває, бо розуміє, що бажання автокефалії — це не наша примха, а об’єктивна історична потреба. Однак, пам’ятаючи про жорстку позицію Москви, яка ретельно відстежує наші контакти із православним світом, мало хто наважується йти назустріч клірикам та вірним «неканонічних» українських церков.

Відсутність визнання робить нас «ізгоями» в православному світі. І абсолютно зрозуміло, що ця ситуація не може тривати вічно. Дбаючи про власну паству, ми маємо зробити все від нас залежне, аби отримати канонічну легітимність та можливість спільної молитви з іншими православними церквами. Тому здобуття канонічного статусу є сьогодні головним пріоритетом у діяльності церковного проводу УАПЦ.

І, нарешті, головне. Канонічний статус потрібен нам для того, щоби в майбутньому наш єпископат міг бути рівноправним співучасником переговорів з УПЦ та іншими канонічними церквами щодо майбутнього православної Церкви в Україні і повноцінно долучитися до процесів остаточного створення єдиної Помісної Православної Церкви.

Візит Вселенського патріарха Варфоломія в Україну відкривав перед автокефальним рухом у нашій країні унікальну можливість. Користуючись цією нагодою, ми могли би звернутися до Святійшого патріарха з проханням сприяти подоланню розколу та знайти канонічний механізм, який би дозволив автокефальному єпископату унормувати свій статус. Я не володію ексклюзивною інформацією щодо того, якою могла би бути реакція Святійшого патріарха на таке прохання. Але, згідно з думкою багатьох експертів з міжцерковних стосунків, вірогідність позитивного розгляду такого прохання справді існувала й існує.

Проблема персоналій

Подолання розколу неможливе без поступок. Зокрема без відходу від керівництва Церквою осіб, які в очах церковної громади України та вселенського православ’я (справедливо чи ні — це вже інше питання) стали уособленням розколу. Позиція предстоятеля УАПЦ щодо цього питання загальновідома: заради церковної єдності та миру ми готові відмовитися від керівної посади в Церкві. До того ж ми закликаємо й нинішнього главу УПЦ-КП. Адже, на нашу думку, нову, канонічно легітимізовану Церкву варто очолити новому церковному лідеру, ім’я якого не є пов’язаним із сучасним конфесійним конфліктом.

Втім, як нам відомо, із таким підходом категорично не погоджується нинішній глава УПЦ-КП Філарет (Денисенко), який вважає, що єдиною можливою кандидатурою на посаду глави об’єднаної та канонічно легітимізованої Константинополем Української Церкви має бути саме він. Долю цілої Церкви цей ієрарх ставить у залежність від власної. І тим самим повністю блокує для власної церковної структури перспективу канонічної легітимізації в найближчі роки.

Посада патріарха є довічною, стверджує устав УПЦ-КП. І це надає патріархові Філарету можливість опиратися рішенню, яке могло би радикально змінити долю Української Церкви. Але що означає термін «довічно»? Ідеться про те, що предстоятель перебуває на своїй посаді до моменту смерті. А ця «вічність», особливо для людини, яка невдовзі відзначатиме свій 80-річний ювілей, є більш ніж умовною. «Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо», свідчить Псалтир. То ж хіба не краще було би ще за свого життя побачити реальні плоди того, за що боровся протягом десятиліть, — єдину Помісну Православну Церкву?

Главу Київського патріархату мені сьогодні зрозуміти важко — і з церковної, і з особистої точок зору. Невже у всій керованій ним церковній структурі, яка налічує 38 єпископів, не знайдеться жодної достойної кандидатури на посаду предстоятеля? Однак коли це справді так, то справи УПЦ-КП просто катастрофічні, і вона дійсно повністю залежить від особи свого нинішнього очільника. Незрозуміло, яким чином мислить собі патріарх Філарет УПЦ-КП «після себе». Гальмуючи канонічну легітимізацію своєї Церкви за власного життя, він власними руками вписує себе в історію Української Церкви як постать, яка уособлювала розкол. Рано чи пізно УПЦ-КП очолить інша особа. І саме з її іменем в історії Української Церкви будуть пов’язані всі позитивні зміни — відновлення офіційного діалогу з УПЦ, канонічна легітимізація та консолідація українського православ’я. І, врешті-решт, як результат усього цього — отримання Томосу про канонічну автокефалію.

Помісний Собор РПЦ і доля українського православ’я

Божим попередженням главі УПЦ-КП можна вважати смерть Святійшого Алексія II, який очолював Руську Православну Церкву впродовж останніх 18 років. Останнім часом обидва патріархи стали символами, без яких уявити очолювані ними церкви було важко. То чи прислухається Філарет до цього попередження? Стосунки між Богом і людиною — надто інтимна річ, аби наважуватися їх коментувати. Тому ми б воліли зупинитися на аналізі тої нової ситуації, яку створила несподівана смерть Патріарха Московського, та на спричиненому цим сумним фактом майбутньому Помісному соборі РПЦ.

Обрання Патріаршим Місцеблюстителем одного з найавторитетніших ієрархів Московського патріархату митрополита Кирила свідчить про ту унікальну роль, яку цей талановитий ієрарх відіграє в сучасній православній Росії. Втім, РПЦ сьогодні — це не лише Росія, а претенденти на патріаршество — це не лише митрополит Кирило. Претендентами на патріаршество можуть вважатися більшість постійних членів Синоду РПЦ — керуючий справами Патріархії митрополит Климент (Капалін), митрополит Мінський Філарет (Вахромєєв), митрополит Крутицький Ювеналій (Поярков).

Втім, майбутній першоієрарх Руської Церкви може виявитися й українцем. Адже доки самоуправна УПЦ, кількість парафій якої сьогодні сягає за десять тисяч, залишається в складі Московського патріархату переоцінити вплив українського чинника на загальноцерковне життя РПЦ важко. Важливим є також особистий авторитет митрополита Володимира, який є харизматичним лідером УПЦ й користується повагою в усій Руській Церкві. Не варто забувати, що 1990 року саме Володимир (Сабодан) посів друге місце на виборах патріарха Московського. Саме особа Блаженнійшого Володимира була б найоптимальнішою з погляду перспектив подолання церковного розколу в Україні. І хоча ймовірним є те, що він не погодиться розстатися зі своєю паствою в Україні, його кандидатура могла би стати уособленням загальноцерковного консенсусу й допомогти православній Україні об’єднатися.

Навіть якщо предстоятель УПЦ не висуватиме своєї кандидатури на виборах патріарха, українське питання все одно буде одним із центральних на майбутньому Соборі. Зрозуміло, що зважаючи на те особливе значення, яке для сучасної російської свідомості має єдність РПЦ, питання про канонічний статус УПЦ буде нелегким для учасників Собору. Однак можна прогнозувати: якщо Помісний собор РПЦ відмовиться від конструктивного розгляду цієї проблеми, то це неминуче призведе до того, що константинопольський вектор розвитку Українського православ’я стане фактично безальтернативним. Зрозуміло й інше. Розділена, ослаблена православна Україна усе ж зберігає колосальний потенціал впливу на майбутню історію православ’я. І саме від того, звідки — з Москви чи Константинополя — прийде реальна допомога розділеній Українській Церкві, й залежатиме в майбутньому доля обох Римів.