Український диригент Віктор Плоскіна: «У Білорусі мене пригнічує… погода»

Як кажуть мудрі люди, «нашого цвіту по всьому світу!». Один з кращих українських диригентів - Віктор Плоскіна - останнім часом не аби як заявив про себе в музичній царині Білорусі. З 2007 року він керує великим оперним оркестром (до речі єдиним у цій країні). Він також активно опікується Молодіжним форумом оперного мистецтва країн СНД, Балтії, Грузії (який нещодавно відбувся у Мінську). В інтерв’ю DT.UA пан Плоскіна розповів про особливості роботи білоруського музичного театру, про місцеву вокальну школу та репертуарну політику.

- Пане Вікторе, ви тривалий час були диригентом Національного симфонічного оркестру України. Аж раптом - Мінськ...

- 2007 року мене запросили на посаду головного диригента Великого театру опери і балету Республіки Білорусь. Моїм завданням було створити професійний оркестр високого рівня, об’єднати навколо себе весь мистецький колектив театру. Тепер бачу, що мені це вдалося.

Колектив оркестру (160 музикантів) - фактично два повноцінні симфонічні склади. Завдяки цьому ми розширили свою діяльність: виконуємо симфонічні програми, зокрема Другу і Третю симфонії Малера, Сьому й Десяту Шостаковича, «Фантастичну симфонію» Берліоза. Всього - близько дванадцяти симфонічних програм. Крім того, підготували концертні виконання «Олександра Невського» Прокоф’єва, Реквієма Верді, «Царя Едіпа» Стравінського, «Бориса Годунова» Мусоргського в редакції Шостаковича. Робота із симфонічними творами істотно підвищує фаховість оркестру.

- Ви прийшли в театр, коли його балетну трупу очолював знаменитий білоруський хореограф Валентин Єлізар’єв. Що сьогодні, після «демаршу» подружжя Єлізар’євих, відбувається з балетом?

- Новим керівником балету став Юрій Троян. Вважаю великим проривом нещодавню прем’єру балету «Анюта» Валерія Гавриліна в постановці Володимира Васильєва, людини зі світовим ім’ям. Вже самою своєю присутністю він «освятив» наш театр. Створивши духовну атмосферу в балетному колективі, митець розкрив внутрішній потенціал молодих та іменитих виконавців. Художник-постановник «Анюти» - Віктор Вольський, у якого за плечима 23 спектаклі у Большому театрі Росії. Не менш вдалими були балетні прем’єри Микити Долгушина - «Сильфіда» та «Жизель». Андріс Лієпа яскраво поставив спектаклі «Тамар» і «Шехеразада». Наш балет активно гастролює по світу, саме зараз він перебуває в Іспанії.

- Скільки прем’єр випускає мінський театр за рік?

- П’ять-шість. Нині готуємо дуже важливий спектакль - «Сиву легенду» білоруського класика Дмитра Смольського (лібрето Володимира Короткевича) в новій музичній редакції. Певен, що ця постановка стане знаковою для білоруської культури і для мене особисто. В роботі також грандіозна постановка опери Пуччіні «Турандот», балет білоруського композитора В’ячеслава Кузнєцова «Вітовт».

У планах театру вистава «Летючий голландець» Вагнера з німецьким режисером Ханцем-Йоахімом Фраєм, «Пікова дама» Чайковського з болгарським режисером Пламеном Карталовим.

- Разом з вами працює відомий оперний режисер Михайло Панджавідзе, який приїхав до Мінська з московського Большого театру. Ваші погляди на сучасну оперну виставу ідеологічно збігаються?

- Ніколи головний режисер і головний диригент не дивитимуться в один бік. Але між нами немає якихось суттєвих розбіжностей. У Мінську ми обидва - чужинці. Але ставлення до спільної справи у нас серйозне, творче й завзяте, і саме творчість нас об’єднує. Результатом нашої з Михайлом Олександровичем співпраці є постановки «Тоски» і «Набукко» Верді.

- А як у Білорусі справи з вокальною школою?

- У Мінську дуже хороше музичне училище, де працює педагог з вокалу Адам Мурзіч. Але всі найкращі його випускники їдуть у Петербург до Валерія Гергієва, який віддає їх «на виховання» своїй сестрі. Вона шліфує їхню майстерність, а потім Гергієв забирає їх до себе. Половина трупи Маріїнського театру - білоруси та українці. Завдяки Молодіжному фестивалю ми почули Катерину Шиманович і Павла Янковського на рідній для них сцені.

- Що вас найбільше вразило в Білорусі - і в позитивному, і в негативному сенсі?

- Чистота, порядок… Відповідальність людей. Їхня відданість, бажання працювати. Пригнічує лише погода й відсутність нашого українського сонечка.

- Як ви для себе визначаєте стосунки диригента з оркестром?

- Для всіх людей дуже важливо, щоб до них ставилися справедливо. Я диференціював зарплати, щоб кращі отримували трохи більше. Ніколи не думав, що це дасть настільки вагомий позитивний результат. Намагаюся вирішувати всі питання публічно. Інакше «хвороба» стає хронічною, і тоді її важче лікувати.

- Справжні зірки в театрі є?

- Аякже! Для мене співак номер один - Станіслав Тріфонов, видатний баритон, білорус з українською вокальною школою. Попри його молодий вік, ми зробили з ним «Бориса Годунова», басову партію! Крім того, він співає в операх «Макбет», «Набукко», «Бал-маскарад». Баса Андрія Валентія ми запросили з московського Большого театру. Він випускник Петербурзької консерваторії, родом з Чернігова. Юрій Городецький - І премія на конкурсі ім. Монюшка, два роки стажувався в Італії, підписав контракт із Вашингтонською оперою. Едуард Мартинюк невдовзі співатиме в «Чародейке» в московському Большому театрі. Оксана Волкова пройшла кастинг у Метрополітен-опера на партію Ольги («Євгеній Онєгін»).

- Мінський оперний має в активному репертуарі близько 70 вистав! Це здається абсолютною фантастикою...

- Репертуар - моя болюча тема, оскільки я прихильник системи stagione: поставили спектакль, показали п’ять-шість разів і ставимо новий. Так легше домогтися доброї якості. Всі театри від Ковент-гарден до Ла Скала так працюють! Важко тримати у формі такий величезний репертуар, як у нас. Важко грати кожного дня нову виставу, бо не завжди є можливість провести репетицію.

- Система stagione - зовсім інша традиція. Чи реально її впровадити в Білорусі?

- Реально, якщо мати для цього всі потрібні повноваження. Найголовніше - змінити форму театрального устрою, але це довгий поетапний шлях.

- Розкажіть про загальну музичну ситуацію в Білорусі. Можливо, щось із білоруських здобутків варто перейняти й Україні?

- В силу своєї відносної закритості Білорусь зберегла досить непогані виконавські кадри. В інструментальному плані Мінська консерваторія нічим не поступається українським, а за багатьма позиціями навіть перевершує. Тут працює багато представників старих ленінградської та московської шкіл. Практично всі концертмейстери групи дерев’яних духових - білоруси, які навчалися в Москві або Ленінграді, а потім повернулися на батьківщину. Загалом оркестр театру дуже молодий.

- За радянських часів у Мінській опері працювало багато українців?

- Дуже багато. Наприклад видатний диригент Ярослав Вощак. Зіновія Бабія, якого Вощак привіз до Мінська зі Львова, багато хто вважає найвидатнішим українським тенором. А ще - Надія Губська, Світлана Данилюк, Людмила Колос, Михайло Жилюк. Басові партії практично в усіх виставах виконує Василь Ковальчук. Тенор Едуард Мартинюк, баритон Станіслав Тріфонов, бас Андрій Валентій - усі наші. Ми навіть на репетиціях розмовляємо українською мовою.

- Пане Вікторе, дещо про міжнародний форум оперного мистецтва, який пройшов у Мінську… В шести репертуарних виставах Великого театру Білорусі виступали блискучі запрошені солісти, серед яких були і українці (Олег Злакоман, Сергій Замицький…). Як взагалі вам вдалося реалізувати ідею цього форуму? Які труднощі, які перспективи?

- Ідея фестивалю народилася в театрі. Шість вистав його програми - це постановки «дореставраційного» періоду (реставрація будівлі Великого театру тривала три роки, з 2006-го до 2009-го). А найкращими виставами театру на сьогодні я назвав би «Набукко», «Аїду», «Тоску» і «Севільського цирульника». За масштабом і колоритом можна відзначити поновлену мною «Хованщину» Мусоргського та нову постановку «Снігуроньки» Римського-Корсакова. Ці вистави дуже популярні серед глядачів (95% заповнюваності зали). Молодіжний форум оперного мистецтва країн СНД, Балтії і Грузії відкрив нам шлях до міжнародної мистецької співпраці з театрами та виконавцями світового рівня, що й забезпечило успіх фестивалю.

Крім Молодіжного форуму, ми щороку проводимо Різдвяний фестиваль, на який запрошуємо не лише солістів, а й цілі вистави. Гостем цьогорічного фестивалю стала «Травіата» Московського музичного театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка в постановці Олександра Тітеля. Загалом Білоруська опера підписала 28 меморандумів про співробітництво з оперними театрами світу, зокрема й Україною.