Твіттер на граніті

«Граждане не хочут его слушать.

Гражданам бы выпить и откушать

и сплясать, а прочее - мура!

Впрочем, нет, - еще поспать им важно.

Что он им заладил неотвязно:

«Граждане, послушайте меня...»?

Євген Євтушенко. «Граждане,
послушайте меня...»

Чи можна з допомогою Інтернету організувати революцію? Чи можуть соціальні мережі об’єднати незнайомих людей в організації або партії, дати їм ідеологію й змусити діяти в «реалі»?

Міф про нездоланну силу соціальних ресурсів Мережі отримав друге дихання після відомих революційних подій у Єгипті й Тунісі. Частина українців, які знемагають від соціальної та іншої незатребуваності, негайно припала до комп’ютерів з жадобою кулеметників-любителів. Проте супротивник так і не з’явився.

А те, що з’явилося в «прицілах» їхніх блогів, було схоже на старі вигадки контрснайперської боротьби: віртуальні опудала, змайстровані з будь-чого, на довгих цифрових «палицях». Висунуті із затишного окопу зі страшним гугуканням і криками: «Ура!». І от добровольці, які ринулися за покликом серця на священну інформаційну війну, вкотре виявили себе лише в статусі геймерів-початківців. Або й просто опудал на палицях.

У кращому разі найзавзятішому ентузіастові малювався втішливий приз у вигляді рекрутування в загін професійних інтернет-тролів на відрядній зарплаті. Інші ж задовольнялися взаємним вихвалянням і тюканням услід нібито відступаючим тіням. А ті реальні фігури, які кидали тіні, при цьому поблажливо посміювалися й навіть демократично заохочували подібну активність, із першою ж нагодою демонструючи це західному співтовариству. Вся сварка, що обрушувалася на Кабінет міністрів і особисто на Януковича на три чверті, власне, складалася з емоцій, і тому падала виключно на клавіатури комп’ютерів. Квалі­фіковані докори фахівців у своїх галузях (а такі дійсно звучали) інтернет-співтовариство мало б перетворити на «меми» і «демотиватори», а потім уже підсилювати їх власними емоціями. Але це означало б, що Інтернет визнає подібних людей компетентними лідерами й делегує їм право бути такими. Та де там! В Інтернеті нашому лідер той, хто цілодобово пише банальності великими буквами і з безліччю знаків оклику, вміє перепостити зухвалі картинки й ховається за зловісним «нікнеймом» із ще зловіснішою «аватаркою».

Поступово, внаслідок комбінації старих і нових оман, споконвічна українська віра в магічні способи вирішення соціальних проблем (небезкорисливо підживлювана політтехнологами) перетворилася на сучасний культ на кшталт «Нью Ейдж». Такий самий масштабний і такий самий за фактом миролюбний. Зі своїми жерцями й жрицями, адептами й неофітами, які прагнуть долучення до таємниць Web 2.0. Зі своєю міфологією, фольклором. І навіть етнографією, в якій локус Майдана заміщає «садок вишневий коло хати». А футболка і те, що на ній написано прямим текстом, витісняє вишиванку і те, що в ній зашифровано.

Ця віра мала в основі старе ди­сидентське переконання, що рукописні або ротапринтні листівки із закличними текстами неодмінно передаються з рук у руки, заучуються напам’ять і стають предметом таємних обговорень у стихійно створюваних підпільних революційних гуртках. Колись це дійсно працювало. Але або в умовах чіткого розпозиціонування «ми-вони» (інтервенція, військова окупація), або настільки дрімучого застою, за якого природно з’явилося мінімум два покоління інакомислячих (не шляхом агітації, а просто виросли у нових умовах). При цьому всі зусилля деяких опозиціонерів обізвати нову українську владу «окупаційною» для того, щоб активізувати повстанські архетипи, виглядають як мінімум кумедно, оскільки ті, які обзивають, самі в масі своїй точно такі, як і «заїжджі».

Проблема в тому, що будь-яке повідомлення, хоч би яким способом воно передавалося, може знайти свого адресата лише в тому разі, коли адресат спочатку посилає зовні (прямим текстом або невербальною поведінкою) сигнали про те, що він потребує такої інформації.

Але природа людської поведінки, зокрема, полягає в тому, що людина добровільно робить лише ті дії, які підвищують її самооцінку. І тут конкурентна перевага не в діалозі, а в монолозі.

«Граждане, послушайте меня» - цей рефрен зі старого вірша Євтушенка, присвяченого бунтівному письменнику Джону Апдайку, не застаріває вже майже півстоліття. Природа будь-якого протесту - у вираженні заборонюваного. Але природа українського протесту - насамперед у самовираженні. Інші громадяни прагнуть «выпить и откушать», і таврувати їх за це бажання - лицемірно. Спочатку відчуття ситості, а потім уже розмови про демократію, а не навпаки. У зворотному порядку буває лише роздратування закликами одних ситих проти інших ситих, що й спостерігаємо повсюдно. Є велика спокуса перевести це роздратування у бунт.

Втім, про протест і бунт можна писати досить багато і, головне, зовсім безстрашно й безперспективно, з погляду реальної зміни суспільного ладу. Тому так само безстрашно поговоримо про перспективи соціальних змін у нашій країні з допомогою Інтернету.

Років п’ятнадцять тому, тільки-но народжувані веб-сторінки із різним зухвалим компроматом були досить популярними серед технічно підкованих громадян, готових жертвувати недешевим часом dial-up. Інтернет надавав більш-менш переконливі свідчення того, що мораль і політика - мало сумісні. І що політики крадуть один в одного і з бюджету. Люди читали і переконувалися… в очевидному для них. Настрій, що виникав після цього, відображав психологічний термін «хіндсайт», який можна перекласти з допомогою словосполучення «я й так давно це знав!».

Тобто на переконання інформація не впливала, і коло однодумців не розширювала. Хоча за кількістю «хітів» і «хостів» веб-майстри звітували перед своїми замовниками саме як про динаміку зростання віртуальних рядів. Тому що немає нічого простішого, ніж видавати бажане за дійсне.

Зростання мобільного зв’язку і його доступність, простота обміну смс-повідомленнями зробили, здавалося б, групову комунікацію всередині груп надактивною. І в мобільний зв’язок кинулася політична реклама. Але це виявилося вторгненням в особистий простір і, за рідкісними випадками розсилань вдалих анекдотів, у підсумку викликало лише роздратування, а не жадане формування нових соціальних груп.

І от з’явився Twitter, Facebook та іже з ними. Найбільш геніальним винаходом цих і подібним до них тамувателів самотності виявилася опція «Друзі» і кнопка «Додати друга». Нам важко повністю оцінити, як така можливість надихає людей, вихованих у традиціях євроатлантичної культури, де почуття самотності вже давно перетворилося на феномен відчуження і навіть лягло в основу філософії екзистенціалізму. Але й нам не далекий прогрес з усіма вигодами раннього капіталізму - зміною технологічних укладів і руйнуванням моральних підвалин, замінюваних ерзацом «мультикультуралізму». Ми прагнемо дружити й «бути дружимими» неодноразово, а з допомогою чарівної кнопки Enter це дитяче марнославство стає інтернет-минулим.

Яка здійсненна мрія для політиків - потрібно знайти правильну програму, спорудити підходящий інтерфейс і накупити якнайбільше серверів, можна навіть транзитних! І всі друзі дружно об’єднаються і перешикуються з кіл у колони, рушать на штурм, і можна буде тільки по-батьківськи або по-материнськи покрикувати: «...хто там крокує правою? Лівою! Лівою!»

Ой, ну що, зовсім не схоже на правду? Українську?

З одного боку, колишній футболіст «Манчестер Юнайтед», а нині антиглобаліст Ерік Кантона умовляв європейців покласти край лихварській і кримінальній банківській системі, закликаючи користувачів Facebook в один день закрити свої банківські рахунки. Схвалили в Мережі й віртуально погодилися взяти участь в акції 7 грудня 2010 року десятки тисяч людей. Але стримали слово лише кілька десятків фізичних осіб.

На цьому ідею соціальної революції через Інтернет можна було б і поховати. Чим професійніше ведеться дискусія щодо якоїсь соціально важливої теми, тим більше в її учасників шансів компетентно виговоритися й підвищити самооцінку, навіть не встаючи з-за столу.

З іншого боку, Facebook закрив сторінку, на якій містилися заклики до початку третьої палестинської інтифади проти Ізраїлю, двоє британців одержали по чотири роки в’язниці за заклики до погромів у соцмережі, росіяни й білоруси взагалі взялися виганяти бісів вільнодумства з Інтернету з допомогою старого перевіреного КДБ-екзорцизму. Ну й купа подібних прикладів.

Зверніть увагу на причинно-наслідковий зв’язок. Якщо в Мережі щось соціальне або політичне спільно видумується, то шанси втілити цю вигадку в життя мінімальні. Якщо щось у житті вже створилося й функціонує, то Мережа може виявити йому невелику, але своєчасну підтримку. У цьому сенсі ніхто не скасовував подібних соціальних функцій у відомих газет або журналів, постійні читачі яких за фактом є однодумцями, а передплатники - взагалі організацією. Ні навіть в українських телевізійних програм. Але припускати, що рупор у змозі замінити саме горло - як мінімум наївно.

Соціальні мережі можуть створити додаткові мотиватори або демотиватори вже існуючих суспільних прагнень, але вони не можуть створювати з людей соціальні групи, хоч би як їх називали. Тому що немає «людей» Інтернету - є «користувачі» Інтернету і його різних сервісів, юзери.

У цьому сенсі Інтернет і соціальні мережі зокрема породжують старий-новий тип безлідерських організацій, які за старих часів називалися просто «хорошою компанією» і в яких ініціатива виникала на основі компетентності того, хто першим її пропонував.

Це вже є у нас. Але це ніякі не зародки громадянського суспільства, а лише стиль спілкування, який у громадянському суспільстві переважає. Розвиток цих «хороших компаній» у реалі, тим більше використання їх як інструмента політичного впливу неможливі.

Тільки живі люди, з усіма своїми чеснотами й вадами, бачачи обличчя один одного, удосталь викричавшись і виматюкавшись, можуть перейти до діалогу про спільне майбутнє. Якщо в них на той час буде що сказати. А різні «твіттери» хіба що допоможуть зібрати їх в одному місці у певний час. Якщо, звичайно, користувачі пам’ятатимуть, що вони - люди.