Суто російське вбивство

Колоритна постать прем’єр-міністра Російської імперії Петра Столипіна (1862-1911) і сьогодні викликає неоднозначні оцінки. З його іменем, і небезпідставно, пов’язують запровадження воєнно-польових судів на зламі Першої російської революції, які виносили багато сотень вироків фактично без суду та слідства. Правда й те, що він залізною рукою придушував розбурхану революційну стихію, як і те, що кількість жертв революціонерів значно перевищувала кількість повішених владою (згадаймо знамениті «столипінські галстуки»). Роки його урядування (1906-1911) були позначені не тільки бурхливим розвитком промислового й сільськогосподарського виробництва, а й ренесансом агресивного великодержавного шовінізму на просторах Російської імперії; Столипін був симпатиком Клубу російських націоналістів. Так, на його пряме розпорядження було заборонено акції, присвячені 50-м роковинам від дня смерті Тараса Шевченка. При ньому, що парадоксально, український національно-визвольний рух став зміцнювати свої позиції. Як зазначає Ярослав Грицак, Столипін, підписавши 20 січня 1910 року циркуляр, що забороняв реєструвати будь-які «інородницькі» товариства й видавництва, «зробив історичну прислугу українському руху, визначивши те, чого так довго добивалися українські діячі, - що українці є
чужо­рідні росіянам і становлять не один, а два різні народи». Тому представлена нижче стаття - дискусійна і контраверсійна…

«В киевском городском театре, во втором антракте оперы «Царь Салтан», Председатель Совета Министров стоял у рампы, повернувшись лицом к публике, и беседовал с подходящими к нему лицами. Вдруг из рядов поднялся и быстро направился к П.А.Столыпину неизвестный во фраке, лет 28, и, приблизившись на расстояние двух шагов, выхватил браунинг. Раздались два коротких сухих выстрела. Статс-секретарь П.А.Столыпин схватился рукой за правую сторону груди, затем опустился в кресло. Левая рука окровавлена. Силы покидают раненого, лицо бледнеет. Окружающие подхватывают его и несут на руках к выходу. Бледное лицо Столыпина сохраняет спокойствие. Несутся негодующие крики по адресу стрелявшего… Под наблюдением врача раненый в полном сознании перенесен в карету скорой помощи, перевезен в лечебницу Маковского на Мало-Владимирской улице. Пуля попала ниже правого соска, засела в позвоночнике. К раненому вызваны: лейб-медик Боткин, профессора - Оболонский, Волкович, Афанасьев и другие врачи. От операции решено пока воздержаться. Столыпина посетили Министры, лица Государевой Свиты, начальствующие. После выстрелов неизвестный, согнувшись, бросился бежать в боковой проход, но был схвачен офицером и другими лицами. При нем найдены документы на имя помощника присяжного поверенного Багрова…»

«Правительственный вестник».
2 вересня 1911 року

Дедалі частіше він втрачав зв’язок із реальністю. Обриси навколишнього танули у свідомості. Зник колір. Біль хоч і притупився, але так само терзав, рвав, спалював зсередини. Марилося щось… Дрезден, де він народився, материні руки, батьків голос, брат, що помирає після дуелі, дивовижної краси дівоче обличчя братової нареченої. До болю рідне обличчя. Обличчя дружини, Ольги Борисівни. Вона була щастям його життя. Цей шлюб не був даниною пам’яті брата, ні - це була більша, людська любов, яка тривала все життя. Ось і тепер чутно її голос. З ким вона розмовляє? Знайомий голос. Ах так, це Володимир Коковцов, міністр фінансів, надійний соратник і помічник у всіх справах. Щось треба йому сказати… Ні, свідомість утікає. А ось якийсь мудрий і трохи дивний чоловік розпитує його про щось: ідея світового ефіру, теорія меж… Іспит на кафедрі неорганічної хімії - Менделєєв Дмитро Іванович. Він так захопився розмовою зі студентом, що, сам того не помітивши, в опитуванні дуже далеко відійшов від рекомендованої навчальної програми. Було приємно чути похвали на свою адресу з вуст великого вченого.

Знову біль, знову виснажлива гикавка забирає останні сили…

Знову лики: дружина, хтось у віцмундирах, ще чийсь знайомий голос… Так це Цар! Але де його обличчя? Борода, ясне високе чоло? Чоло страждальця… Тільки голос. Попри недавні розбіжності, він вірить у Нього. Імператору вистачить сил привести країну до миру і благо­денст­ва. Залишилася дещиця - стати самодержцем. Це складно: велика родина алче впливу, ексцентрична дружина-цариця, наб­лижені нікчеми, всі прагнуть ним керувати, всі хочуть влади. А тут ще ця гнійна виразка Распутін…

Хтось у білому співчутливо схилився над ним. Запитує про щось. На мить свідомість повертається - професор Боткін. Чому ніхто не дивиться йому в очі? Чому вони не намагаються вгамувати біль? Видно, кепські справи…

Слідство

Підполковник окремого корпусу жандармів Іванов, на підставі пропозиції прокурора Київської судової палати, старанно оформляв перший протокол допиту обвинувачуваного.

Заарештований свідчив: «Звати мене Дмитро Григорович Богров, віросповідання іудейського, від роду 24 роки, звання помічника присяжного повіреного. Живу в м. Києві, Бібіковський бульвар, №4, кв. 7. До справ політичного характеру не притягувався. На поставлені запитання відповідаю: вирішивши задовго до серпневих торжеств вчинити замах на життя міністра внутрішніх справ Столипіна, я шукав спосіб здійснити цей намір».

Підполковник пітнів. Тугий комір мундира дедалі міцніше стискав шию. Затриманий сипав приголомшливими фактами, які дивували досвідченого жандармського офіцера. Він не приховував нічого: вигадані терористи, обман підполковника Кулябка - начальника охоронного відділення міста - заради можливості опинитися поруч із прем’єром, постріли… Зв’язок з анархістами, видача їх охоронному відділенню, де служив інформатором з 1907 року. Пішов на вбивство свідомо, на підставі власних переконань у тому, що Столипін - головний винуватець реакції в Росії, розпуску Державної Думи та інших заходів, які шкодили інтересам народу.

Прокурор суду Брандорф, який сидів поруч, здавалося, повністю абстрагувавшись від допиту, заглибився в читання якихось паперів: «Богров Дмитро Григорович… Відповідно до виписки з метричної книги, ім’я злочинця - Мордко, син Герша. А, за законами Російської імперії, зміна прізвища або імені підлягає покаранню штрафом чи в’язницею. Треба буде не забути вказати правильне ім’я в обвинувальному акті, - міркував прокурор. Що тут ще? Повна біографічна довідка, з якої випливає, що народився заарештований
29 січня 1887 року. Батько - київський присяжний повірений, домовласник. За місцевими мірками, дуже багата людина. Незва­жаючи на іудейське походження - багаторічний член Дворянсь­кого клубу, де його поважають за професіоналізм і готовність усім надати посильну допомогу. Дід Богрова - популярний письменник, який писав на теми з єв­рейсь­кого життя: автор книжок «Записки еврея», «Еврейский манускрипт». Прихильник асимі­ляторської течії в єврействі. Ос­віту недоросток отримав більш ніж блискучу: гімназія, юридичний факультет Київського університету, під час канікул постійно виїжджає за кордон для поглиблення знань із мов. Отри­мавши диплом, їде в Мюнхен, де удосконалює знання з соціальних наук. Далі: Петербург, де пра­­цює помічником присяжного повіреного, потім, восени 1910 ро­­ку, повертається до Києва й відразу, пославшись на надмірну втому та слабке здоров’я, їде в Ніццу. І коли це він встиг так втомитися? Бідненький… У лютому 1911-го - знову Київ. На­ма­гається займатися адвокатст­вом у кабінеті присяжного повіреного Гольденвейзера, але особ­ливої старанності на цій ниві не проявляє. Швидше за все, зацікавили його філософські інтереси відомого юриста. Правда тут простежується певна невідповідність сформованих анархічних поглядів Богрова відверто ліберальним переконанням Гольден­вейзера, надзвичайно далеким від активних виступів. А взагалі, стільки суперечливого й незрозумілого в цій, з дозволу сказати, фігурі…»

Брандорф відволікся від вивчення досьє і перевів погляд на арештованого: високий худий юнак, легкий рум’янець на щоках, більше схожий на сухотний, ніж на здоровий, відвислі губи, надміру довгі передні зуби. Головне, що вражало, - повна відсутність руху в обличчі. Маска. Наче все в ньому завмерло. Поводиться спокійно, навіть відчужено. Таке враження, що всередині - тільки стареча утома й порожнеча. А йому всього трохи більше двадцяти. Дивно якось усе…

Підполковник закінчив першу частину допиту й запропонував Богрову викласти свої свідчення власноруч. Той, ледь помітно кивнувши, безмовно взявся за перо.

Особливо докладно йому запропоновано було зупинитися на роботі в охранці, на що він написав: «З анархістами я познайомив­ся 1907 р., у Києві, в університеті через студента Татієва на кличку Іраклій… Жодних злочинних діянь я за весь час приналежності до анархістів не скоїв. Приєд­нався до анархістів і шукав зв’язків з ними спочатку з бажання докладніше ознайомитися з їхнім вченням, а потім, проте дуже недовго, був заражений тамтешнім бойовим духом.

Із середини 1907 р. я став давати відомості охоронному відділенню щодо групи анархістів, із якою мав зв’язки. В охоронному відділенні перебував до жовтня 1910 р., але останні місяці жодних даних не передавав. У вересні 1908 р. я попередив охоронне відділення про підготовку спроби звільнити заарештованих Ти­ша і Філіппа. Слід було вжи­ти негайних заходів, і я запропонував Кулябку заарештувати й мене. Я був заарештований і утримувався в Старокиївській дільниці два тижні.

В охоронному відділенні я проходив під прізвиськом Аленський і повідомляв відомості про всіх вищезазначених осіб, про сходки, про проекти експропріацій та терористичних актів, які й відвертав Кулябко. Отримував я 100-150 руб. на місяць, інколи одноразово по 50--60 руб. Витрачав їх на життя.

Жодного чіткого плану в мене вироблено не було, я тільки вирішив скористатися будь-яким випадком, який може мене привести на близьку від міністра відстань, саме сьогодні, бо це був останній момент, коли я міг розраховувати на сприяння Кулябка, оскільки мій обман негайно мав розкритися».

По завершенні допиту в каземат Косого капоніра увійшов слідчий з особливо важливих справ Київського окружного суду Василь Фененко.

- Панове, мені доручено слідство у цій справі. Завтра я маю намір допитати Петра Арка­дійовича в лікарні Маковсь­кого, - твердим голосом сказав він.

- До речі, пане слідчий, як здоров’я прем’єра? - поцікавився Іванов.

- Чесно кажучи, кепсько. Констатовано дві вогнепальні рани - одна в правій половині грудей, інша - в кисті правої руки. Поранення в перші години супроводжувалися значним знесиленням і сильними болями, які міністр переносить стоїчно. Поки що це все, панове. А тепер прошу доповісти про результати першого допиту.

Підполковник Іванов, уставши, відрапортував:

- Точне ім’я злочинця - Мордко Гершович Богров. Сту­ден­том він брав участь у революційних організаціях, кілька разів був заарештований, але завжди дуже скоро отримував звільнення. Водночас був агентом - співробітником київського охоронного відділення. За твердженням начальника відділення підполковника Кулябка, Богров видав багатьох серйозних політичних злочинців і цим примусив ставитися до нього з повною довірою. Напередодні нинішніх подій він з’явився до Кулябка й заявив буквально таке: «Петербурзькі соціалісти-революціонери вирішили вбити Столипіна й Кассо. Для здійснення вироку до Києва відряджена революціонерка, що носить прізвисько Ніна Олек­сандрівна, у супроводі революціо­нера на кличку Микола. Я можу запропонувати послуги нагляду за прибулими, яких знаю в обличчя, і видам їх, якщо вони з’являться біля Столипіна або Кассо». Кулябко поставився до його слів із повною довірою й доручив Богрову охороняти Столипіна.

- То що, Богров належить до партії есерів? - перервав підполковника Фененко.

- Ми, зізнатися, спочатку теж так думали, але Богров категорично заперечує зв’язок із ними. Стверджує, що діяв із власної ініціативи. Все від початку до кінця вигадано ним. І сам теракт, і його учасники. Більше того, заявив, що всі терористи луснуть від заздрощів, коли довідаються, що він зробив усе це сам. Слід зазначити, що в його риториці превалює суцільне «Я». Наприклад: «Я сам переламав історію!», «Я відкрив Росії двері у світле майбутнє!», «Я забезпечив шлях до щастя народного!»

- Теж мені Герострат знайшовся, - посміхнувся слідчий.

- Богрову, на його прохання, - продовжив Іванов, - було видано запрошення в сад купецьких зборів, щоб він міг краще вивчити зовнішність Столипіна, а квиток у театр йому вручив за годину до початку спектаклю особисто підполковник Кулябко. Прибувши туди й побачивши слабкість охорони, Богров замислився над скоєнням жахливішого замаху, - жандарм багатозначно подивився на стелю, натякаючи на царя, - але страх широкої хвилі єврейських погромів утримав його від цього лиходійства. Решту ви знаєте.

- Зрозуміло. Завтра я сам допитаю вбивцю. Працюйте, панове, - відкланявся Фененко.

«Согласно телеграмме, поданной в Киеве в 1 ч. 30 мин, пополудни, здоровье статс-секретаря Столыпина с каждой минутой ухудшается. Болезнь прогрессирует. Пульс, упавший на короткий срок, заработал снова с силой большей, чем показано в последнем бюллетене. Температура - 35,5. Средства, применяемые врачами, не производят действия».

Газета «Речь». Київ 5 вересня

Подвижник

То хто ж помирав у київській клініці Маковського ранньої осені 1911 року? Талановитий чиновник? Геніальний реформатор? Полум’яний патріот? Чи погромник і обер-вішатель, як, не без глибокого задоволення, відзначив у своїй статті Ульянов-Ленін? Ці та інші запитання не дають спокою ось уже третьому поколінню істориків, політиків і державотворців. Суперечки навколо цієї, безумовно, великої й суперечливої історичної постаті тривають. Не вичерпуються теми бурхливих дискусій, ширяться лави біографів і тлумачів його ідей та життєдіяльності.

Петро Столипін народився 2 (14) квітня 1862 року в старовинній дворянській родині, коріння якої сягало початку XVI століття. У його родоводі були ад’ютант Суворова, сенатор, два генерали… Батько, Аркадій Дмитрович, відзначився під час російсько-турецької війни, по закінченні якої був призначений губернатором частини земель Болгарії. Мати, Наталія Михайлівна Горчакова, з давнього князівського роду, що сягає Рюрика.

Після навчання в гімназії блискуче закінчує природниче відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзь­кого університету. Ще студентом одружується з Ольгою Борисів­ною Нейгард, фрейліною імпе­рат­риці Марії Федорівни, дружини Олександра III. До речі, праправнучці Суворова. До трагічної загибелі брата Столипіна Михайла на дуелі Ольга була його нареченою. Ходили чутки, що Михайло на смертному одрі просив Петра пов’язати своє життя з нею. Але, очевидно, це гарна легенда: Столипін ніжно й віддано кохав дружину і був коханим; подружжя виховувало п’ятьох дочок та сина.

Службу розпочав у мініс­терст­ві внутрішніх справ, а потім працював у департаменті землеробства та сільської промисловості, де особливо цікавився сільськогосподарською справою й землевпорядженням. Тут він зробив буквально запаморочливу кар’єру: за два роки пройшов шлях від рядового чиновника до заступника столоначальника з підвищенням у звання камер-юнкера Двору Його Імператорської Величності. 18 березня 1889 року його призначають ковенським повітовим предводителем дворянства і головою суду мирових посередників.

У Ковно (нині Каунас, Лит­ва) відразу вивчив місцеві особливості життя, проблеми, чітко визначивши своє місце в суспільстві, побачив шляхи й напрями своєї діяльності, що невдовзі дало відчутні результати. Успіхи його помітило і начальство: невдовзі його призначили грод­ненсь­ким губернатором.

Гродненська губернія мала низку особливостей. Міські жителі були представлені переважно євреями, аристократія - майже виключно поляками, а селянст­во - білорусами, українцями (на півдні) і поляками (на заході). З ініціативи губернатора, у Гродно відкрили єврейське двокласне народне училище, а також жіноче парафіяльне й ремісниче училища. Він став заохочувати селян селитися на хуторах, розбудовував кооперацію, налагодив сільськогосподарську освіту, ратував за скасування черезсмужжя, запровадив меліорацію. Багатьом було зрозуміло, що молодий чиновник перетворювався на реформатора з великим майбутнім. Помітили це і в столиці. Міністр внутрішніх справ Плеве переводить його в Саратов.

Ця губернія вважалася од­нією з найбагатших і густонаселених у Росії. Там проживало понад 2,4 млн. чоловік (1897 р.). У її степах кочували напівдикі киргизи, було безліч поміщицьких сіл, тут і Сарепта - німецька колонія з акуратними білими будиночками, обладнана електрикою, водогоном та іншими «зручностями». На той час губернія мала непоганий виробничий потенціал. Столипін зміцнює чиновницьку вертикаль, сприяє роз­вит­кові торгівлі, використовує розгалужену мережу залізниць для розширення продажу сільгосппродуктів, заохочує відкриття нових промислових підприємств. Саме тут його застав початок Російсько-японської війни, наслідки якої викликали бурю народного обурення і дали старт першій російській революції. «Почалася робота темних сил для збурення народу проти влади», - зазначає він.

Переконаний противник війни, Столипін закликає організаторів заворушень відповісти за свої дії. Особистим прикладом і особистою участю в мітингах дає зрозуміти населенню, що він буде рішучим у намірі не допустити порушення порядку. Спра­ведливості ради треба сказати, що він жорстко, твердою рукою припиняв революційні виступи. Широко використовувалися методи переконання. До публічних виступів залучалися відомі й шановані люди губернії: лікарі, журналісти, письменники, викладачі, священнослужителі. Відкрива­лися каси взаємодопомоги, безплатні медичні установи.

Губернатор діяв рішуче й послідовно. Він щиро вважав, що доки губернська влада спокійно виконує свої обов’язки, революція не може восторжествувати.

Невдовзі у містах вдалося навести порядок, проте в селах погроми тривали. Потішно, але насамперед горіли садиби тих, хто спонсорував лівих. Скривджені звернулися по допомогу до влади. З’ясувалося, що «революціонерам» потрібно було дедалі більше коштів, а спонсори-невдахи мали свої ліміти. Тоді бандити вимагали все, погрожуючи жорстокою розправою. Ці факти відразу було розголошено, і фінансова допомога провокаторам припинилася. Нарешті вщухли й самі заворушення. Люди зрозуміли, що жодною революційною ідеологією тут і не пахло - йшлося лише про грабежі та наживу.

Всі - і прибічники, і против­ники - відзначали особисту мужність Столипіна: він сміливо виходив до учасників мітингів без охорони і зброї, чітко, лаконічно, доказово переконував мітингувальників розійтися. Одного разу безстрашно пішов на пістолет у руці безумного бандита, який не посмів вистрілити й ретирувався. Натовп нагородив губернатора оплесками.

Тільки після проведених заходів, які продемонстрували, що в губернії є міцна влада, було прийнято більш радикальні заходи і введено війська на підтвердження владних повноважень. При цьому, на відміну від тверджень радянських істориків, солдати не стріляли. «Боягузливі зайці розбіглися самі», - свідчить один із очевидців.

Хвиля революційних виступів та погромів прокотилася всією імперією, але, завдяки рішучим і зваженим діям влади, у Саратовській губернії вдалося навести порядок у найбільш стислий термін і з найменшими втратами. Імовірно, це й стало головною причиною призначення Столипіна міністром внутрішніх справ.

Наприкінці квітня 1906 року його викликають у Царське Село. Микола II пропонує йому портфель міністра, але, на превеликий подив, Столипін не приймає пропозиції, посилаючись на молодість і відсутність необхідного досвіду. Він просить призначити його товаришем (заступником) міністра. «Стати міністром - вище моєї совісті» - заявляє він. «Тоді я вам наказую це!» - відповідає цар.

Що становило собою МВС Російської імперії в описувані часи? У його віданні перебували не тільки поліція, в’язниці, каторги, а й повітові, губернські адміністрації, пошта, телеграф, місцеві суди, медицина, забезпечення населення продовольством. Усе, що стосувалося організації життя в країні. Ще на посаді губернатора він повною мірою вивчив ці проблеми й навчився їх вирішувати. Масштаби, правда, були іншими. Тому у властивому йому стилі сумлінного підходу до виконання своїх обов’язків новий міністр у стислий термін узяв під свій контроль ситуацію в імперії. З перших днів роботи Петро Аркадійович переконав абсолютно всіх, включно з царем, що він людина рішуча, серйозна і непримиренна. Він не звертав жодної уваги на провокаційні випади та демарші, які звучали з трибун Державної Думи: «Буду справедливо і твердо охороняти порядок у Росії!» При цьому всі розуміли, що так і буде. Але протистояння виконавчої й законодавчої влади довго тривати не могло. 8 (21) липня 1906 року думу розпустили, втім - як і уряд Івана Горемикіна. Новим прем’єром було призначено Столипіна зі збереженням посади міністра внутрішніх справ.

Крім величезної кількості поточних справ із керування життєдіяльністю імперії, прем’єр узявся за колосальну роботу з реформування державного ладу ослабленої війною та револю­цією імперії. Небагато постатей в історії наважувалися на такі кроки. Але якщо ти хочеш, щоб керований тобою механізм працював справно, то мимоволі мусиш вдосконалювати його. А свою Росію він любив і готовий був життя покласти на вівтар її процвітання. Переконуючи царя в неминучості перетворень, він дає йому слово зробити з країни квітучу державу вже через якийсь десяток років. Микола повірив йому.

З купи нагальних проблем, які потребували реформування, прем’єр вибрав такі: питання аграрне, що передбачало освоєння нових земель; національне (зокрема єврейське); адміністративне облаштування; нова виборча система, удосконалення законодавства, зокрема прийняття ряду нових законів, які б посилювали відповідальність за правопорушення. Він розумів і міру непопулярності будь-яких реформ у Росії взагалі, знав, що особисто йому це загрожувало згубними наслідками. До цього він був готовий і діяв за давно продуманим планом. Так, досить навести основні напрями, наприклад, реформи аграрної: розширення прав селян на земельну власність, можливість скористатися пільговим кредитуванням для купівлі землі, підтримка кооперативів і товариств селян, комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності селянських господарств, розширення прямого державного субсидування сільгосппрограм, агрономічне консультування... Головне, мабуть, у цій реформі - те, що планувалося надання для заселення й використання величезних неосвоєних або мало освоєних територій. Інакше кажучи, автори реформи у підсумку хотіли зробити кожного жителя країни заможною і фінансово незалежною людиною. Адже чим більше людей заможних, тим багатша держава. Реформи в сільському господарстві мали також і політичне значення. Поліпшувалося життя населення. Кому потрібні дбайливці за щастя народу, коли народ і так щасливий? Навіщо в державі соціально-політичне лобі, якщо соціальні питання успішно вирішуються на рівні державного управління? То що, панове есери, більшовики, соціалісти, анархісти, - спочивати? Нікому не потрібні? Не дарма так різко негативно ставилися до Петра Аркадійовича і його діяльності історики радянської доби: мовляв, головне його «лиходійство» перед пригнобленим народом - «авторство й керування проведенням аграрної та інших реформ задля створення соціальної опори царату». Чи це не визнання його заслуг як реформатора й державотворця?

Гірко усвідомлювати, що Петро Аркадійович одночасно наражався не тільки на терор ультралівих (11 замахів за шість років), а й на нерозуміння і несприйняття реформ правими: погрози, цькування, відкритий політичний шантаж, відвертий саботаж, зневага й приниження з боку царської родини, ненависть імператриці, засмиканий і безпорадний цар, чутки, плітки, інтриги… З такими думками їхав він у Київ на торжества з нагоди 50-річчя скасування кріпосного права у серпні 1911-го. Ще в поїзді він в вирішує по поверненні з Києва подати прохання про відставку.

«Киев. В 10 час. 12 мин. Петр Аркадьевич тихо скончался. В истории России начинается новая глава».

«Новое время». 6 вересня 1911

Косий капонір

9 вересня в камері одного з бастіонів фортеці «Косий капонір» (політична в’язниця) розпочалося засідання військового суду у справі Богрова. Головував військовий суддя генерал Рейн­гартен, обвинувачував військовий прокурор Костенко. Від захисту обвинувачуваний відмовився. З 12 викликаних свідків з’явилося сім. Серед них був і начальник охоронного відділення Кулябко, який давав головні свідчення. Обвинувачення висувалося за двома статтями військового й кримінального кодексів. Обвинувальний акт на трьох сторінках Богров вислухав спокійно і, як здалося, байдуже, поскаржившись тільки на те, що незадоволений тюремним харчуванням, і просив його нагодувати. Суд задовольнив його прохання, для чого було оголошено спеціальну перерву. У присутніх, а їх було понад 30 осіб, склалося враження, що вони перебувають на засіданні одного з київських клубів: неспішні доповіді, вільний обмін думками, докладні відповіді обвинувачуваних, позіхає публіка, обід, замовлений у ресторані, - шампанського тільки бракує. Нарешті було оголошено вирок: смертна кара через повішення. На хвилину в казематі запала мертва тиша, всі погляди звернулися на Богрова. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Кивнувши головою, він заявив, що вирок йому зрозумілий, і відмовився від касації. Схвальні вигуки з місць перервав представник крайньої правої організації «Союз русского народа». Він наполягав на присутності під час страти, аби переконатися в тому, що вирок буде виконано, побоюючись підміни злочинця. Головуючий після нетривалих суперечок погодив це питання.

А тим часом почалася підготовка до страти. На Лисій горі спорудили шибеницю. Вся прилегла територія після ретельного огляду була оточена сотнею козаків і солдатами піхотної ро­ти. Питання впиралося в одне - хто вішатиме? Посаду «майстра справедливості» у київському муніципалітеті вже давно було ліквідовано. Агресивно налаштовані патріоти з «Союза русского народа», соромливо потупивши очі, розглядали свої пещені руки. Назрівав скандал. Це що виходить - у країні, якою довгі роки керував, на думку лівих, «обер-вішатель», і повісити злочинця нікому? Рішення підказав мудрий жандарм Іванов: «Тут усе просто, панове: вбивцю має повісити вбивця». Відразу в Лук’я­нівську в’язницю відрядили офіцера з особливих доручень, який на особливих умовах швидко знайшов ката з числа каторжан, що там утримувалися.

Напередодні страти до засудженого запросили рабина Алешковського, який довго розмовляв з Богровим, докоряючи йому, що своїм злочином він міг викликати єврейські погроми і людські жертви, на що Богров сказав: «Передайте євреям, що я не хотів завдати їм зла, навпаки, я боровся за благо й щастя єврейського народу, а великий народ не повинен як раб плазувати перед гнобителями його». Далі він заявив, що ні про що не жалкує, виявив упевненість у своїй правоті, нагадав, що в прадавні часи честь знищення чудовиськ належала богам. Заради відновлення справедливості він пожертвував своєю честю, але з часом буде оточений ореолом мученика, який зійшов на Голгофу для волі народу.

І правда: після жовтневого перевороту більшовики, з ініціативи Леніна, зруйнувавши пам’ятник Столипіну (до речі, встановлений на народні гроші), навіть мали намір спорудити на його місці погруддя Богрову. Тільки крах економіки й розруха завадили здійснити ці «грандіозні» плани. Народ же цього разу грошей на «пам’ятник» не дав, а ось могилу Петра Аркадійовича в Києво-Печерській лаврі відновили, але вже 1991 року. Тепер там лежать свіжі квіти…

О другій годині ночі засудженого доставили до місця страти. Незважаючи на пізній час, там було людно: товариш прокурора, помічник секретаря окружного суду, поліцмейстер з помічниками, околодочні, городові, лікар, громадський рабин і чоловік з тридцять представників правих організацій. Помічник секретаря звучним голосом оголосив вирок. Богров, здавалося, був спокійним. Товариш прокурора запитав його, чи не бажає він поговорити з рабином. У відповідь почув: «Бажаю, але за відсутності поліції». Коли в цьому йому відмовили, він спокійно сказав: «Коли так, то можете починати».

Тільки тепер Богрову зв’яза­ли руки, наділи саван, підняли на табуретку й накинули петлю. «Голову підняти вище, чи що?» - промовив при цьому Богров. Табуретка вилетіла з-під ніг.

Через належні п’ятнадцять хвилин було констатовано смерть. Тіло поклали у викопану поблизу яму і, засипавши, зрівняли з землею.

Епітафія

Ранок 9 вересня був похмурим і хмарним. Прадавній Київ, здавалося, не бачив ще такого скупчення людей. Вони цілими потоками рухаються в Києво-Печерську лавру. Там, згідно з волею покійного, ховали прем’єр-міністра Російської імперії. За свідченням очевидців, ближче до десятої години біля Великих воріт утворився величезний натовп, який заповнив усю площу й Трапезну церкву, в якій біля тіла покійного всю ніч чергували чини Міністерства внутрішніх справ із товаришем міністра Лукошиним на чолі. Прибувають представники й депутації вищих державних установ і монархічних організацій. Серед присутніх: обер-прокурор синоду, міністри, голова Державної Думи, члени Держради. Імператор, як потім з’ясувалося - на наполегливе прохання дружини, не прибув. Із рук у руки переходив підписний лист, де фіксувалися імена охочих пожертвувати на спорудження пам’ятника Столипіну.

О 10 годині ранку митрополит починає урочисту заупокійну літургію. Співають лаврські півчі й хор Володимирського собору, виголошуються надгробні промови. Потім здійснюється панахида й прощання з покійним. О другій годині дня дзвони сповіщають винос тіла. На шести подушках несуть ордени покійного. Могилу підготовлено біля поховань Кочубея та Іскри поблизу Трапезної церкви лаври. Під час похорону вдова й члени родини убитого прем’єра зберігали самовладання. Тоді ж по всій країні було проведено заупокійні літургії й відслужено панахиди у присутності місцевої влади при величезному скупченні народу.

* * *

Минуло рівно сто років від дня описуваних подій, але досі не вщухають суперечки з приводу причин загибелі та оцінки діяльності Столипіна. Хтось, за традицією радянських часів, оцінює її вкрай негативно. Хтось вважає Столипіна великою людиною, що була здатна врятувати Російську імперію від усіх лих та потрясінь. І ті й інші в зручній для себе формі використовують численні факти, статистику, події та спогади сучасників. У кожного своя правда. Чим більше встигла зробити людина, тим більше критиків збирається біля її пам’ятного стовпа. Тільки радянська історіографія налічує тисячі статей, наукових праць, книжок та монографій з цього питання. В історії ВКП(б) йому присвячено цілий розділ, сотні вчених скористалися зазначеною темою для захисту своїх дисертацій. За довгі роки тільки версій убивства було висунуто до десятка: помста євреїв, спланований есерами теракт, змова військових, таємна жандармська операція, спроба Богрова відвести підозри однопартійців у зраді, імітація замаху, ну й головна радянська версія, найбільш непереконлива, до речі, - убивство за наказом царя. Однак багато схиляються до того, що причини слід шукати в особистості вбивці: його внутрішні переконання, психотип, спосіб життя, сформованої на той час суспільної моралі. На ці пороки страждали багато молодих людей. Навіть якби спробу вбивства відвернули, новий «Богров» усе одно знайшовся б. Інакше кажучи, цілком можна стверджувати, що це суто російське вбивство…