Стамбул, єдиний і неповторний...

Він розташований одразу в двох частинах світу — Європі та Азії — і немов з’єднує їх у вічному поцілунку. Багаторазово змінював своє ім’я, кожне з яких знаменує яскраві періоди світової історії, — Візантія, Новий Рим, Константинополь, Стамбул, Царгород... Він неодноразово переживав руйнівні катаклізми й завжди відроджувався оновленим. Серед чудових декорацій, створених природою і людиною, впродовж століть розігрувалася трагедія з багатьох актів, а її дійовими особами були римські імператори, візантійські придворні, лицарі хреста, мешканці гаремів, султани... І кожна імперія, облаштовуючись у цьому місті, надавала йому нової подоби, яка накладалася на попередню, а з плином часу всі вони змішувалися, перепліталися своїми рисами вигадливо й несподівано… Так із плавильного котла історії з’явилося це місто.

Розкішні палаци й небагаті будиночки, численні мечеті зі спрямованими у височінь мінаретами, респектабельні ресторани й прості забігайлівки, стародавні храми і музеї, собор Святої Софії та сучасні бізнес-центри, гомінливі східні базари й Коров’ячий брід кольору «ультрамарин» — ось що таке сьогоднішній Стамбул. Коров’ячий брід — таку не надто романтичну назву має одна з найгарніших проток світу — Босфор. Саме її в образі корови багато тисячоліть тому перетнула недоторка Іо, рятуючись від велелюбного Зевса...

Місто non stop

Цю країну зазвичай сприймають або як один великий ринок, де можна за безцінь купити шкіряні куртки й дублянки, або як один великий пляж, де можна їсти й пити цілодобово, — благо все це вже включено у вартість путівки. Насправді ж Туреччина — унікальна країна. Антанта, яка перемогла в Першій світовій війні, спробувала «обтиснути» Туреччину до меж східної частини півострова Мала Азія, але наразилася на рішучий опір турок на чолі з Мустафою Кемалем (котрий пізніше взяв ім’я Ататюрк, тобто батько турецької нації). Відвоювавши західну частину півострова, Кемаль усунув останнього султана й 1923 року проголосив Туреччину республікою.

Не можна не помітити, що Ататюрка тут люблять щиро й палко. Напевно, він був найчастіше фотографованим політиком ХХ століття, в будь-якому разі, в музеях і кафе, в готелях, офісах і приватних будинках десятки (якщо не сотні) найрізноманітніших фотографій великого реформатора, а ще — скрізь погруддя, пам’ятники, випущено безліч рельєфних медалей, крім того, аеропорт, бульвар і два мости в Стамбулі носять його ім’я.

З проголошенням республіки розпочалися реформи, було скасовано халіфат, закрито релігійні школи, запроваджено обов’язкову освіту. Арабський алфавіт замінили на латинський, жінок урівняли в правах із чоловіками, скасували ісламські закони і звичаї (аж до носіння борід і фесок). Столицю перенесли зі Стамбула до Анкари. Та навіть позбавившись цього офіційного титулу, місто, як і годиться старому аристократові, не втратило ні своєї шляхетності, ні величі. І сьогодні щоденне стамбульське стовпотворіння з усіма мінаретами й акведуками, базарами й лазнями, площами і мостами, автобусами й кораблями, вигуками вуличних рознощиків води й характерним для сходу пряним запахом — лише оманлива декорація, за якою ховається справжнє життя цього велетенського мегаполіса. Він і нині залишається найбільшим містом Туреччини, її найважливішим портом.

Історія — чи не на кожному кроці. Через це місто, відкрите всім вітрам, пройшли хети й асирійці, греки й римляни, візантійці й татаро-монголи, араби й турки-сельджуки. Смагляві та блідошкірі, блакитно- й темноокі, високі та низькорослі — всі вони перемішалися, злилися в етнічному котлі під назвою Стамбул.

У Туреччині нині проживає понад 70 млн. людей. Населення постійно зростає (народжуваність становить 2,9% на рік при смертності 0,7% — дані 2004 року). Але Стамбул випереджає навіть ці темпи. За останні п’ять років його населення збільшилося на 23% і становить сьогодні майже 15 млн. людей. Чоловіків у місті 52,2%, жінок — 47,8%.

Злочинність дуже незначна, можна спокійно гуляти вулицями хоч цілодобово — тут ніщо не загрожує. Звичайно, не бракує «цікавих» пропозицій симпатичним білявкам... Стамбульці безтурботні, не ставлять своїх машин на сигналізацію, не крадуть дівчат і не віддають їх у рабство (за винятком тих, хто хоче, щоб їх украли). Жителі головного міста Туреччини доброзичливі, розкуті й балакучі. Проте для приїжджих чоловіків буде краще, якщо вони поводитимуться делікатно стосовно місцевих жінок, не намагатимуться з ними загравати й не фотографуватимуть без дозволу.

Ну а вживання на вулиці та в громадських місцях спиртних напоїв (навіть пива) часом може бути сприйняте несхвально. Турки в масі своїй —непитущі, й наша національна слабкість найчастіше викликає їхню поблажливу посмішку. Але багато наших бізнесменів і членів різноманітних делегацій усе одно везуть до Туреччини традиційний український сувенір — горілку з перцем. Можна собі уявити, як цей презент сприймають турки... До речі, якось увечері в ресторані готелю, де проживала наша журналістська група, відбувалося багатолюдне турецьке весілля. На столах було море фруктів і закусок, м’ясних і рибних страв, але в пляшках і карафах — тільки солодка вода, соки та люблений турками напій айран (йогурт, розведений водою).

Гості на весіллі були вдягнені по-різному: кілька жінок із голови до ніг — у чорному, більшість же — хоча й в обов’язково довгих сукнях, але строкатих малюнків, із покритими головами, але відкритими обличчями. Частина жінок одяглася взагалі по-європейському: короткі й дуже легкі сукні (того вечора Стамбул знемагав від 38-градусної спеки). Навіть наречена була в легкій і вельми короткій сукні. Запитав літнього турка, який на східцях готелю раз по раз фотографував наречену з черговою групою гостей: «А чому наречена вдягнена не строго, не за мусульманськими звичаями?». Він відповів гарною англійською: «Ні-ні, вона — вірна мусульманка, дочка шановного бея, до того ж дуже вродлива дівчина, яка не хоче ховати свою вроду».

Один із головних визначних пам’ятників міста — лазні. Нині їх залишилося «всього» кілька сот (на початку ХХ століття було кілька тисяч). У стамбульських лазнях не лише миються, а й зустрічаються з друзями, щось обмірковують і вечеряють. А жіночі відділення лазні в старому Стамбулі взагалі були справжніми клубами — ледь не єдиним місцем, де жінка могла бодай на короткий час позбутися тотального чоловікового контролю. Серед буквально двох-трьох причин, на підставі яких жінка могла вимагати розлучення, була відмова чоловіка раз на тиждень відпустити її до лазні.

...Запам’яталися стамбульські хлопчаки зі скриньками, оббитими карбованою жерстю. Всередині — набори щіток, оксамиток, баночок із ваксою та гуталіном найрізноманітніших кольорів і відтінків. Під пахвою в пацанів по парі стоптаних сандалів — перевзути клієнта, поки його взуття начищають до дзеркального полиску. Зауважу, треба бути готовим до того, що відбитися від них буває дуже складно. І ні в якому разі не піддавайтеся на обіцянку: «Добре, почищу безплатно»!

А ще на стамбульських вулицях часто можна побачити ефектні постаті в червоно-чорних шкіряних комбінезонах й на мотоциклах. Це поліцейські, яких тут називають дельфінами (у них на спині й справді намальований дельфін). Офіційне завдання — швидко реагувати. Але, як на мене, дельфіна вигадано виключно для краси: головне його заняття — час від часу знімати шлем і втомленим жестом недбало поправляти зачіску: дельфіни — переважно дівчата.

Мовного бар’єра в Стамбулі немає. Місцеві жителі, довідавшись, що я з Києва, в розмову обов’язково вставляли два-три слова російською та українською. Якось захотів погодувати братів менших залишками кебаба, але, виявилося, до турецьких кішок і собак слід звертатися відповідно «пісі-пісі» та «кучу-кучу». Але якщо серйозно, то туристи з України, втім, як і з інших країн колишнього Союзу, дуже рідко дбають про мовну підготовку. Числівники заміняють пальці, карту й компас — руки, всі інші знакові потреби задовольняють нехитрі жести в супроводі трьох англійських слів. Набір універсальний незалежно від країни перебування: «дринк», «гоу» і «хау мач». А от у стамбульців — пристойна англійська.

...Ранній ранок. Ледь-ледь по п’ятій. Раптом через розтруби підсилювачів сотні муедзинів разом починають скликати правовірних на молитву. Незліченні хмари птахів зриваються з мінаретів і бань мечетей...

Кожна людина, не лише мусульманин, може побувати в мечеті. Щоб увійти, потрібно закрити ноги хоча б до колін і зняти взуття. Жінки повинні входити з покритою головою, до речі, біля входу до мечеті можна завжди отримати косинку й довгу спідницю.

Іслам (буквально «покірність Богу») — одна зі світових релігій. Засновником ісламу вважають Мухаммеда, який оголосив себе посланником Аллаха. Основні принципи цієї релігії викладено в Корані, доповненням до якого є Сунна — священний переказ, який містить оповіді про Мухаммеда. В Туреччині 99% людей сповідують іслам. Є, звичайно, й немусульманське населення: вірменів — 55 тисяч, євреїв — 26 тисяч, греків — 25 тисяч...

Іслам — це віра в те, що немає Бога, крім Аллаха, а Мухаммед є його посланником. Це — п’ятикратна щоденна молитва. Це — дотримання поста в місяць Рамазан і проща до Мекки (хадж), яку потрібно здійснити бодай один раз у житті. І обов’язково — подавати бідним, заможні люди мають віддавати бідним частину свого багатства. Загалом іслам — величезний культурний шар, він більший і місткіший, ніж просто релігія.

«Ця українська жінка»...

Тут мирно уживаються християнські собори та мусульманські мечеті. Їх багато, вони дивовижні й надзвичайно гарні. Крім того, Стамбул — суцільний музей, у якому мільйони експонатів, розкиданих по всьому місту.

В собору Святої Софії — однієї з найбільших святинь двох релігій — складна доля. Вибудуваний за наказом візантійського імператора, собор пізніше потрапив під владу османського султана. І донині стіни собору бережуть образи святих на християнських мозаїках і мусульманські медальйони із золотими арабесками. Свого часу саме відвідання собору Святої Софії переконало Великого київського князя Володимира віддати перевагу православ’ю, а не іншим релігіям.

Проте, зрозуміло, найголовнішим визначним пам’ятником міста є султанський палац Топкапи (це, як переконує путівник, найбільший у світі музей), який майже три століття служив резиденцією султанів. Побудований султаном Мехметом після завоювання ним Константинополя 1453 року, палац із часом розширювався, обростав новими будівлями.

Ось подвір’я яничарів — елітного війська та особистої варти султана. Тут за старих часів вони їли плов, який надсилав їм султан. Найздібніші з них часто досягали високих посад, аж до великого візира. Яничари були рабами султана, проте якщо були незадоволені його правлінням, на знак протесту перевертали казан із пловом, і зазвичай правління султана тривало після цього недовго.

Цікаво, що на подвір’ї яничарів — церква св. Ірини (нині — концертний зал). 540 року при імператорі Юстиніані вона була перебудована з поганського храму і збереглася до наших днів.

Ліворуч — багато прикрашений будинок, де великий візир зустрічався з Диваном (радою) і обговорював державні справи. Султан у цих нарадах участі не брав, але непомітно був присутній і слухав, сидячи за забраним золотими гратами вікном.

Кажуть, усі шляхи султанського палацу ведуть до гарему. У будь-якому разі, із сорока тисяч щоденних відвідувачів палацу імператорську скарбницю, де вітрини ломляться від рубінів, смарагдів, перлів і діамантів, відвідує лише чотири тисячі людей, унікальну бібліотеку Ахмеда III — півтори тисячі, а гарем — усі 40 тисяч.

Гарем... Безліч кімнат, залів, переходів і сходів, скрізь килими й килимові доріжки. Тут жили за особливими законами. Приміром, у гаремі повновладно правила мати султана, яка мала на нього великий вплив у виборі ним дружин і наложниць. Головний євнух був особистим представником султана не лише в справах гарему — він був третьою особою в державі після великого візира й головного релігійного судді.

Загалом, мусульманинові дозволялося мати до чотирьох дружин і стільки наложниць, скільки він був у змозі утримувати на належному рівні. Султан міг мати багато наложниць (до трьохсот), але мало хто з них залишався в гаремі назавжди. Він часто дарував їм свободу чи видавав заміж за впливових сановників. В Османській імперії було відсутнє право старшого сина успадковувати престол, і в гаремі постійно велася запекла боротьба за оголошення якогось із синів наступником. В останні століття сини султана, виховуючись у гаремі серед нескінченних інтриг, зростали, не маючи уявлення про військову справу. Можливо, це й стало однією з причин занепаду імперії...

Поряд із гаремом — особиста лазня султана, його дружин і матері, а далі — зала з фонтаном, де султан зустрічався зі своїми дружинами й наложницями. До речі, фонтан заглушував голоси, і підслухати розмову було неможливо...

Є ще один султанський палац Долма Бахче, побудований на початку ХIХ століття. У ньому 248 кімнат, 43 великі зали, самих лише туалетних кімнат 68, люстра з богемського скла вагою чотири з половиною тонни, зала для церемоній площею 2,2 тисячі квадратних метрів... Будівельники палацу копіювали розкіш французьких королівських палаців, але зі «східними надмірностями», як підкреслив гід. Палац поглинув тонни золота і, слід гадати, ущент розорив Османську імперію.

Побачили ми й казково багату головну залу палацу, де султан приймав жінок і куди іншим чоловікам вхід був заборонений. («Навіть муха чоловічого роду влетіти сюди не мала права», — пояснив гід.) За іронією долі саме в сухозлотних палатах палацу султанів помер Кемаль Ататюрк — головний борець із султанатом. У хвилину його смерті самі собою зупинилися годинники — вони так і стоять у кімнаті, де жив Ататюрк, показуючи 9 годин 5 хвилин...

Біля входу до палацу, немов олов’яний солдатик, нерухомо застиг вартовий. А поруч інший — утирав першому піт, тому що спека стояла неймовірна, а вартовий був одягнений за всією формою, в касці, з автоматом у руці...

Побувати в Стамбулі й не відвідати мавзолей (тюрбе) Роксолани, зрозуміло, не можна. Загальновідомо, що Роксолана, в дівоцтві Настя Лісовська, дочка православного священика, була захоплена в полон і потрапила до гарему Сулеймана Пишного. Завдяки своїм талантам, розуму й красі вона стала не лише найулюбленішою дружиною султана, а й вірною порадницею в справах державної ваги. Вона також займалася тим, що нині називається добродійністю: будувала лікарні, школи й фонтани, відкривала їдальні для бідних...

Упродовж багатьох років на могилі Роксолани було написано, що коханою дружиною султана Сулеймана була «ця російська жінка». Два роки тому «справедливість, нарешті, було відновлено», як сказав наш гід, і напис виправили: «ця українська жінка». Поруч із тюрбе Гуррем-султан (так турки називали Роксолану) стоїть тюрбе самого султана Сулеймана. Він зробив усе, щоб увічнити її пам’ять, а помер через вісім років після Роксолани. Роксолана — перша та єдина дружина султана, якій споруджено тюрбе поруч із тюрбе самого султана. А спочивають вони в саду мечеті Сулейманії — шедеврі зодчества XVI століття.

До речі, свого розквіту Стамбул досяг саме при Сулеймані Пишному, який був не лише геніальним полководцем, а й високоосвіченою людиною, яка цінувала розум і таланти своїх наближених. В угоду Роксолані він відмовився від гарему в кілька сотень наложниць, і до самої смерті лише вона залишалася для нього найпрекраснішою жінкою.

Базар, базар... Суцільний базар!

Таке враження, що Стамбул — суцільний базар. Скрізь, хоч би де опинялася наша група, обов’язково виявлялася крамничка, лоток чи навіть ціла вулиця, де продають сувеніри. Виявляється, не потрібно поспішати. Треба походити, подивитися уважно — десь має бути магазин із фіксованими цінами. Дешевше, ніж там, не купите ніде — навіть якщо рватимете на собі одяг, намагаючись збити ціну в ринкового торговця. Загалом, у Корані обіцяно прокляття тому, хто обраховує, обмірює та обважує. Та немає у світі такої країни, де торгували б чесно. І турки не виняток: вони звично завищують ціни. Саме тому в Стамбулі завжди потрібно торгуватися. Багатьох відлякує тривалість процесу, і вони відмовляються від захопливої гри в торг. Дарма. Ціну можна набагато скинути вже впродовж перших двох хвилин.

До цього міста варто приїхати вже заради місцевого ринку. Тут торгували ще дві тисячі років тому. Асортимент за тих часів був майже таким, як і нині: килими, шовк, найрізноманітніші мідні та керамічні вироби. І зброя. Раніше — справжня. У наші дні — декоративна, призначена для того, щоб мирно висіти на стіні. Тутешній Великий базар — предок і прообраз усіх нинішніх торговельних центрів світу: «Галері Лафайєт» у Парижі, «Корті Інглес» у Мадриді, «Ринашенте» у Римі... І предок цей дотепер живіший за всіх живих. У ньому завжди всього досхочу — і товарів, і покупців. Навіть якщо спеціально нічого не шукати, все одно на очі трапиться щось таке, що неодмінно заманеться купити, та ще й за дуже «прийнятною ціною» — удвічі чи втричі дешевше, ніж у Києві.

На базарі все тішить око. Кальяни будь-яких розмірів і форм. Коробочки з ароматизованим тютюном для цього кальяну. Пахощі найекзотичніші — капучіно, кава, м’ята, мед... Бруски запашного мила — на оливковій олії, на трояндовій, на жасминовій есенції. До брусків обов’язково прикручений мотузкою висушений листок оливи чи пуп’янок троянди, щоб підкреслити кустарне, натуральне походження продукту.

Гомін, тіснява, різномовність, та покупців упізнають безпомилково: «Як справи?», «Подивися!», «Дуже дешево!» і навіть «Візьми безплатно!». Численні хлопчаки, які розносять на мідних тацях тонкі склянки з чаєм. І гори, і гори товарів: декоративні вази й тарілки з металу, порцеляни, дерева та каменю, глечики, підноси, різноманітний одяг зі шкіри, кавомолки, вироби з оніксу, неповторні за дизайном килими з шовку й вовни, прикраси зі срібла й золота, дизайн та якість яких задовольнить найвишуканіший смак. Чув розмову по «мобільнику» однієї дами: «Мишко, в мене немає слів описати все, побачене тут. Отже, переходжу на цифри. Костюм шкіряний білий — 170 доларів, туфлі з каменями й загнутим передком — 40 доларів...».

Найчастіше купують такий сувенір, як «назар бонджук», схожий на синьо-бірюзове око. Вважається, він охороняє від пристріту й «лихих думок». Розміром буває від горошини до великої тарілки, зустрічається і як самостійний предмет, і як частина каблучки чи браслета. Місцеві жителі ставляться до «назару» серйозно: в Туреччині дуже бояться пристріту, маленькі амулети обов’язково вішають біля дитячої колиски, а великі зазвичай гойдаються біля вітрового скла. Якщо ваш «бонджук» раптом розбився, це означає, що він щойно успішно захистив вас від чиїхось підступів і треба негайно подбати про новий.

Є в місті й так званий «Єгипетський базар» (у путівнику сказано, що це найбільший у світі базар спецій). Тут можна купити справжній турецький чай, прянощі, яблучний тютюн і, звісно ж, солодощі. Лотки зі стамбульськими солодощами — видовище фантастичне. Безліч в’ялених і сушених фруктів, рахат-лукуми, всі мислимі та немислимі горіхи в меду, цукрі, в желе... І обов’язково запечена в тісті паста з мигдалю, арахісу, фундука та волоського горіха. Цю суміш присмачують корицею, кардамоном, змішують із родзинками, зі шматочками сушеної кураги, з інжиром, потім загортають у тісто — піскове, листкове, дріжджове — і запікають чи смажать в олії.

Нам розповіли, що екзотичні східні назви («жіночий пупок», «вуста красуні», «палець візира») та їхній не менш екзотичний смак принесли цим солодощам усесвітню популярність і стали прикрасою не однієї чайної церемонії. До речі, про чай. Тут саме чай, а не кава, найпоширеніший напій. Подається він у маленьких склянках (бардаках). У Туреччині теж існують самовари, які й по-турецьки називаються так само (самовер). Дуже популярний яблучний чай, який можна подавати як у холодному, так і в гарячому вигляді.

Коли йдеться про турецьку каву, то передусім мають на увазі спосіб її приготування. Дрібно мелену каву потрібно залити холодною водою. Тонкощі полягають у тому, щоб нагрівати каву дуже повільно, поки вона не спіниться. Турецька кава дуже духмяна, адже туди додають прянощі. Нам розповіли, що з кавою тут пов’язано чимало традицій. Наприклад, коли свати нареченого приходять із візитом до будинку нареченої, вона подає їм власноруч зварений напій. Випиті до дна чашки свідчать, що наречена їм до душі, а за смаком кави визначають кулінарні здібності майбутньої дружини.

Турецький марш

Наша група мала можливість зустрітися з дуже впливовими людьми Стамбула. Наведу деякі їхні висловлювання. Доктор наук і відомий турецький журналіст Дженгіз Шимшек: «У Туреччині ще дуже мало знають про вашу країну. Кажучи про Україну, ми найчастіше згадуємо три імені: Роксолана, Андрій Шевченко (не Тарас, а саме Андрій) і Руслана, що полюбилося нам за конкурсом «Євробачення». Крім того, далеко не всі турки знають, що Україна — вже не Росія, тому що впродовж століть на півночі Чорного моря мали справу лише з Росією, а потім — із СРСР, який теж асоціювався з Росією. І все-таки в двері стукається новий час, і два наші народи — український і турецький — розпочинають новий етап своїх дружніх і добросусідських відносин. Чому я так кажу? Та тому, що історики нещодавно знайшли договір про дружбу та торгівлю, який був підписаний між нашими народами ще за часів Запорозької Січі».

Президент компанії турецьких ресторанів «Гурме» Четін Яшар Батур: «Друг порадив поїхати в Україну, сказав, що там ресторанний бізнес малорозвинений. Злітав до Києва й переконався: турецькі ресторани місту дуже потрібні. За півроку 30 разів літав до Києва, поки, нарешті, не відкрив там ресторан швидкого обслуговування. У нас, у Туреччині, такий ресторан я міг би відкрити впродовж місяця. У вас же чимало складнощів, парадоксів. Наприклад, у нашому ресторані ідеальна чистота й порядок, та все одно санепідемстанція постійно до нас чіпляється. А до тих, хто смажить курку прямо на вулиці, де й мови немає про елементарну санітарію, претензій немає. Та я не скаржуся, я все одно радий, адже більш інтелігентних, шляхетних і душевних відвідувачів, ніж українці, вважаю, немає ніде в світі. Ну а киянам наша кухня настільки сподобалася, що восени ми відкриваємо ще один наш ресторан. Що ж до якості нашої їжі, то 12 першокласних кухарів із Стамбула вже працюють у Києві постійно, а багато продуктів ми привозимо з Туреччини. А ще я хочу сказати, що коли ваша збірна з футболу грає з командами інших країн, то більшість турків уболіває за українську команду».

Президент юридичної та туристичної компанії Мустафа Йєлмаз: «Турецьким бізнесменам ми даємо консультації: де та в яких галузях української економіки потрібні турецькі гроші, голови й руки. Користуючись нашими порадами, уже майже 100 фірм відкрили свої магазини в Україні, а кілька турецьких будівельних компаній успішно працюють у Києві. На жаль, не всі плани здійснюються. У результаті — кожна друга ділова людина, яка була сповнена бажання відкрити свій бізнес в Україні, повертається додому ні з чим. Звичайно, не завжди винні ваші закони та ваші чиновники, буває, й самі турки не завжди готові до серйозної роботи в Україні, не розуміють її специфіку. Часто, докладаючи мізерних зусиль, хочуть отримати несумірні результати... Особисто для мене Україна — надзвичайна країна. Майже скрізь у вас рівна земля, від обрію до обрію — поля й поля. А в нас скрізь гори і гори...».

Соціолог і журналіст Авні Озгюрель давно займається проблемою «українських і російських наташ». Ось що він розповів: «Навряд чи явище за назвою «Наташа» могло бути викликане простою схильністю сотень тисяч жінок до подорожей світами в пошуках легкого й комфортного життя. Ні, самі умови сучасного життя підготували благодатний грунт для ринку, де ведеться відкрита торгівля живим товаром і де купувати, здається, так само аморально, як і продавати... Несподівана навала на турецькі міста цілої армії молодих гарненьких жінок, які не мають ні освіти, ні спеціальності, а зробили своєю професією те, чим їх зовсім з іншою метою наділила сама природа, застало наше суспільство зненацька — оголило його пороки, слабкість, як виявилося, сімейних уз... Винні в тому, що, приміром, Стамбул став «столицею наташ», багато хто. І наша поліція, яка начебто зобов’язана боротися за чистоту моралі, але робить вигляд, що вона нічого не помічає. Не менше постаралося й телебачення, яке веде прямі репортажі з готелів, окупованих дівицями фривольного вигляду, і тим самим робить їм чудову рекламу. Постаралася й преса, «яка прикрашала» свої сторінки закличними фотографіями красунь у спокусливих позах. Незавидна ж доля жінок, які прибувають «на заробітки», має змусити кожного з нас глибоко замислитися щодо майбутнього власних сімей — дружин, сестер, доньок. Переконаний, навряд чи вдасться зусиллями лише однієї держави викорінити цей ганебний ринок, де людина купує (чи бере в оренду) людину».

У мерії Стамбула розповіли, що наші країни успішно співпрацюють у найрізноманітніших галузях. Виявляється, Туреччина посідає четверте місце (після Росії, Німеччини й Туркменистану) у низці основних торговельних партнерів нашої країни. Саме з Турецькою Республікою Україна зберігає найбільше сальдо в двосторонній торгівлі. Дуже перспективне партнерство в енергетичній галузі, будівництві нафто- й газогонів, металургії, хімічній, вугільній, лісовій та деревообробній промисловості, транспорті, машинобудуванні, сільському господарстві, наукоємних технологіях. У мерії підкреслили: Стамбул у двосторонніх економічних відносинах відіграє першорядну роль, тому що є головним морським портом країни та її повітряними воротами.

За офіційною статистикою, у Туреччині кількість підприємств з українським капіталом становить близько 3% — це приблизно 300 компаній. Українські бізнесмени створюють із турками текстильні СП, компанії з перевезення вантажів і торгові доми, що експортують турецькі товари в Україну. Ну й, звичайно, в галузі туризму Туреччина — серед головних партнерів нашої країни.

Бувалі мандрівники стверджують, що так само весело, ситно й комфортно, як у Туреччині, провести час на якомусь іншому європейському курорті можна, лише заплативши суму, вдвічі більшу. Ця країна лише торік прийняла 13 мільйонів 250 тисяч відпочивальників із усього світу, які принесли державі прибуток у 12 млрд. доларів. Для порівняння, в Україні за цей самий період побували 12 млн. закордонних гостей, 6,3 з них — організовані туристи. Прибуток, отриманий країною, — 4 млрд. доларів. Причому номер у вітчизняному готелі втричі дорожчий, ніж у найпрестижнішому турецькому готелі...

Турецька туристична галузь б’є рекорди й у плані інвестиційної привабливості. 2004 року набрав чинності закон, який дозволяє компаніям із стовідсотковим закордонним капіталом, включаючи капітали з країн СНД, придбати у власність земельні ділянки. Попри жорстку конкуренцію, заробити на туризмі в Туреччині зможуть і українські бізнесмени. Деякі це вже роблять, і дуже успішно. Найяскравіший приклад капіталовкладень українців у турецький бізнес — мережа з п’яти фешенебельних готелів в Анталії.

Загалом, Туреччина — одна з найліберальніших у світі країн. Закордонний інвестор, вкладаючи гроші в пріоритетну галузь, може розраховувати на надання державного кредиту. Сума кредиту визначається як пристойний відсоток від суми інвестованого капіталу.

Поїхати, щоб повернутися!

«Кальян із яблучним тютюном, турецький чай і прогулянка нічним Стамбулом — не від’їжджайте, якщо щось із цього пропущено!» — каже наша перекладачка Лілія Якимова. Так, я не встиг посидіти над чашкою, що димиться, у маленькій чайхані. Це не дикий Захід, це м’який і вкрадливий Схід. Ну як тут не піддатися зачаруванню!

...Це місто можна помацати руками, можна попоїсти та випити, побувати в його палацах і мечетях, об’їхати вздовж і впоперек (хоча це надзвичайно важко), але в справжній реальності його не перестаєш повсякчасно сумніватися. Все тут несправжнє, все ефемерне, все дивовижно переплетене, все здається не тим, що є насправді. І лише одне незаперечно — це найгарніше місце на Землі.